Закон і Бізнес


Система незатребуваних цінностей

Прірва між ухваленими актами та їх реалізацією викликає кризу в галузі прав людини


№23 (1062) 02.06—08.06.2012
10452

У світі існують три дієздатні регіональні системи захисту прав людини: міжамериканська, африканська та європейська. До якої з них прямує Україна?


Показники правової держави

Гарантування основних прав і свобод людини та громадянина є найбільш яскравим показником правової держави. Прагнення Української держави стати повноправним членом світового співтовариства спрямовує зусилля влади на приведення національних конституційних норм у відповідність зі світовими стандартами дотримання прав і свобод людини.

Якщо раніше відносини у сфері реалізації, охорони й захисту прав людини регулювалися переважно внутрішньодержавним правом, то тепер вони стали об’єктом «опіки» міжнародного права. Це неминуче веде до інтенсифікації контактів між відповідними нормами міжнародного й національного права. Тому кожна держава повинна створити ефективні юридичні механізми опосередкування таких контактів, а відповідно, й реалізації взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань щодо прав людини. Численні наукові дослідження та опитування громадян України стосовно того, чи вважають вони, що права людини є дійсно найвищою цінністю і в країні існує ефективний механізм їх захисту, констатують далеко не позитивні висновки.

Незважаючи на значний інтерес науковців до регіональних механізмів захисту прав людини, в юридичній літературі висвітлюються лише загальні теоретичні аспекти цього питання. Міжнародну систему захисту прав людини творять договори загальнопланетарного та регіонального рівнів (конвенції, пакти тощо), а також відповідні контрольні та правозахисні органи.

Права в кордонах і без

Загальнопланетарні механізми тією чи іншою мірою пов’язані з Організацією Об’єднаний Націй. До них можна віднести конвенції та пакти, проголошені й затверджені Генеральною Асамблеєю ООН, а також органи ООН.

Згідно з положеннями Статуту ООН регіональні організації мали створюватися в основному для вирішення місцевих спорів, а також для застосування примусових заходів під керівництвом Ради Безпеки ООН. Проте невдовзі після створення Організації та прийняття її Статуту стали створюватись і дещо інші організації, мета яких — захист прав і свобод людини на регіональному рівні.

Нині існують 3 дієздатні регіональні системи: міжамериканська, африканська та європейська.

Міжамериканська система діє в рамках Організації американських держав і представлена Міжамериканською комісією з прав людини і Міжамериканським судом з прав людини. На відміну від відповідного європейського органу, Міжамериканський суд не здійснює значного впливу на формування регіональних стандартів прав людини. Він за 40 років свого існування розглянув трохи більше 10 справ. Уся його правозахисна діяльність полягає в тому, що до цієї установи можуть звертатися зі скаргою будь-які фізичні особи, групи осіб або недержавні організації. Відповідна комісія вживає заходів до досягнення дружнього врегулювання, а якщо цього не вдається досягти, — вона ухвалює висновок у справі. Ці висновки мають велику моральну вагу і, як правило, враховуються державами, обвинувачуваними в порушеннях прав людини.

Основні принципи цієї системи викладені в статуті ОАД, американській декларації прав і обов’язків людини та американській конвенції про права людини 1969 р. Остання закріплює виключно громадські та політичні права (стст.3—25), причому у вужчому обсязі, ніж Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., і лише наголошує на обов’язку вжити заходів щодо реалізації економічних, соціальних, культурних прав (ст.26).

Відповідно до цього документа створені Міжамериканська комісія з прав людини і Міжамериканський суд з прав людини. Проте робота цих органів, за оцінками багатьох фахівців, виявилася малоефективною.

Нaйбільш розвинутим механізмом захисту прав людини є європейська регіональна система. Захист прав людини та основоположних свобод відбувається на трьох рівнях:

національному, на якому діють такі інститути, як конституція, закони, суди тощо;

Європейського Союзу, на якому діють статутні договори ЄС, Хартія основних прав ЄС, органи ЄС тощо;

міжнародному (це переважно діяльність Європейського суду з прав людини).

Причому в певних випадках можна спостерігати існування «конкуруючої» юрисдикції в цій системі.

Рада Європи є однією з найстаріших регіональних організацій, у рамках якої прийнято понад 150 документів з різних аспектів захисту прав людини, зокрема Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. і протоколи до неї (до сьогодні прийнято 14 протоколів), Європейська соціальна хартія 1961 р., переглянута в 1996 р., тощо.

Конвенція та протоколи закріпили не тільки перелік прав і свобод людини, гарантованих усім особам, які перебувають під юрисдикцією держав-учасниць, а й дієвий механізм забезпечення дотримання цих прав і свобод. Водночас ні сама конвенція, ні її механізми не призначені для того, щоб якось замістити собою національні системи захисту прав людини. Їх мета — додаткова гарантія захисту прав людини.

Загалом контрольні механізми, створені в рамках РЄ, значно дієвіше, ніж створені на підставі актів ООН.

Специфіка Чорного континенту

Місцева система пов’язана головно з Африканською комісією прав людини і народів, яка є установою Організації африканської єдності. Діє АКПЛН на підставі Африканської хартії прав людини і народів. Комісія кожні два роки заслуховує звіти держав про законодавчі та інші заходи щодо захисту прав людини, формулюючи з цього приводу судження і пропозиції. Також вона розглядає заяви громадян і недержавних організацій про масові й систематичні порушення прав людини, готує свої висновки для вищого органу ОАЄ — Асамблеї глав держав і урядів.

Певну специфіку мають акти з прав людини, розроблені та прийняті в результаті співпраці мусульманських держав. На Лондонській міжнародній конференції 1980 р., присвяченій пророку Мухаммеду, було прийнято загальну ісламську декларацію прав людини, схвалену Ісламською радою, яка не є міждержавної організацією. Декларація складається зі вступу, преамбули й 23 статей, що закріплюють громадські та політичні, а також економічні й соціальні права, хоча чіткого розмежування між ними не проводиться. Цей документ не має обов’язкового характеру, але відображає ісламський підхід до прав людини.

У рамках організації «Ісламська конференція» (OIK) XIV конференція міністрів закордонних справ прийняла даккську декларацію прав людини в ісламі 1983 р. у формі резолюції. Цей акт підходить до питання прав людини з теологічного погляду. Держави — члени ОІК визнають, що:

фундаментальні людські права і свободи є невід’ємною частиною ісламської релігії;

ніхто не має права скасовувати, порушувати чи ігнорувати їх, але вони є божественними велінням;

усі люди рівні в гідності без будь-якої дискримінації;

всі люди є підданими Аллаха, і ніхто не має переваги над іншим, за винятком тих, хто має переваги на основі побожності.

У 1990 р. XIX конференція міністрів закордонних справ затвердила як резолюцію каїрську декларацію прав людини в ісламі, «яка є керівництвом для держав-членів у галузі прав людини». Декларація складається з преамбули та 25 статей, де наголошується, що «дотримання прав людини в ісламі перетворюється в акт поклоніння, а порушення — в огидний гріх кожної людини окремо».

У положеннях каїрської декларації закріплені як цивільні й політичні, так і соціально-економічні права. Спеціального механізму контролю за додержанням прав людини в рамках ОІК до цього часу не створено.

Теорія проти практики

Вчені та практики відзначають зниження гарантій дотримання прав і свобод людини на практиці. Нерідко йдеться про їх порушення. Зокрема, існує думка, що прірва між проголошеними правами та їх реалізацією виникає внаслідок нездатності держав втілити декларації в реальному житті.

Вважаю, що причиною порушень прав людини є відсутність практичних механізмів захисту, слабка система міжнародного, регіонального та національного нагляду за дотриманням прав людини, відсутність скоординованої та узгодженої діяльності різних міжнародних інститутів, покликаних опікуватися правами людини.

Міжнародні документи з питань захисту прав і свобод людини мають істотний вплив на процес формування громадянського суспільства в Україні та її розвиток як правової держави. Саме вони значною мірою сприяють вихованню в населення України правової культури.

Україна де-юре ввійшла до загальнопланетарної системи захисту прав людини ще в 1945 p., коли був затверджений Статут ООН. До європейської системи в рамках ОБСЄ наша держава долучилася в 1992 р. (тоді ще НБСЄ), а членом Ради Європи стала в 1995 р. З того часу підписані й ратифіковані численні акти щодо прав людини, в багатьох міжнародних контрольних і правозахисних органах є представники України.

Унаслідок тоталітарного минулого, через труднощі перехідного періоду (як об’єктивні, так і суб’єктивні) процес реального входження нашої країни в міжнародну систему прав людини рухається надзвичайно повільно. Хоча в Основах державної політики України в галузі прав людини 1999 р. задекларовано прагнення, щоб права і свободи людини, їх гарантії визначали зміст і спрямованість діяльності держави, поки що не прийнято конкретних рішень для реалізації цього.

Права людини ще не стали вирішальним чинником у внутрішній і зовнішній політиці України. Аби повністю адаптувати національне законодавство до міжнародних вимог, стандартів і нормативів у галузі прав людини необхідно розробити та прийняти Кодекс законів з питань захисту прав людини.

Марія Дегряренко, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім.Т.Шевченка