Закон і Бізнес


Поверненню до США не підлягає…


№32-33 (1174-1175) 09.08—22.08.2014
3366

Фактами, які свідчать про те, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, є відвідування дитячого садка, гуртків, лікування в певних лікарів, психологічний і психічний стан, сімейні та дружні зв’язки, спілкування зі своїми однолітками тощо. Про це мова йде в постанові ВСУ від 18.06.2014 №6-58цс14, яку публікує "Закон і Бізнес".


Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

18 червня 2014 року м.Київ №6-58цс14

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — Яреми А.Г.,
суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Сімоненко В.М., Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Міністерства юстиції в інтересах Особи 10 до Особи 11, третя особа — орган опіки та піклування Деснянської в м.Чернігові ради, про повернення неповнолітньої дитини до Сполучених Штатів Америки за заявою Особи 11 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20.11.2013,

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2013 року Міністерство юстиції в інтересах громадянина США Особи 10 звернулося до суду з позовом до Особи 11 про забезпечення повернення неповнолітньої дитини Особи 12, Інформація 1, до США.

На обгрунтування позовних вимог зазначало, що 24.07.2009 Особа 10 та Особа 11 уклали шлюб. Інформація 1 у них народився син — Особа 12, який з дня народження постійно проживав за Адресою 1. З 31.05.2011 сім’я разом подорожувала країнами Європи та Україною. 13.07.2011 Особа 10 повернувся до США, а 16.08.2011 до США мали повернутись і відповідачка з малолітнім сином. Однак Особа 11 з дитиною проживають в Україні та не мають наміру повертатися до США.

14.08.2012 батько дитини відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р., яка набула чинності для України з 1.09.2006, звернувся до Міністерства юстиції із заявою про повернення дитини.

Посилаючись на те, що Особа 11 відмовилася добровільно повернути дитину до місця її постійного проживання в США, позивач просив: визнати незаконним переміщення та утримання Осо-
би 12
на території України; повернути її до місця постійного проживання в США за Адресою 1; у разі невиконання рішення в добровільному порядку зобов’язати Особу 11 передати неповнолітнього Особу 12 батьку, Особі 10, для забезпечення повернення дитини до США.

Рішенням Деснянського районного суду м.Чернігова від 19.06.2013 позов задоволено: визнано незаконним утримання Особою 11 неповнолітнього Особи 12 та постановлено повернути Особу 12 до США за Адресою 1 у супроводі батька, Особи 10, і матері — Особи 11. Витрати, пов’язані з поверненням дитини до США, покладено на Особу 10. Рішення допущено до негайного виконання (але не більше ніж протягом 2 місяців) з дня набрання ним чинності.

Додатковим рішенням Деснянського районного суду м.Чернігова від 2.07.2013 рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 19.06.2013 доповнено вказівкою такого змісту: «Якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку, зобов’язати Особу 11 передати неповнолітнього Особу 12, Інформація 1, батьку, Особі 10, за Адресою 1. У решті вимог відмовити».

Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 14.08.2013 рішення й додаткове рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позові відмовлено.

Ухвалою ВСС від 20.11.2013 рішення апеляційного суду скасовано та залишено без змін рішення та додаткове рішення суду першої інстанції.

У лютому 2014 року Особа 11 через Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ звернулася до Верховного Суду із заявою про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 20.11.2013.

У заяві Особа 11 про перегляд судового рішення Верховним Судом просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 20.11.2013 та направити справу на новий касаційний розгляд, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме — стст.3, 12, 13 конвенції, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 28.04.2014 справу допущено до провадження Верховного Суду.

Заслухавши суддю-доповідача, представника Генеральної прокуратури Насадчук Ж.Д., Особу 11 та її представників: Особу 16, Особу 17, представників Особи 10: Особу 18, Особу 19, Особу 20, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах ВС вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню.

Судами встановлено, що 24.07.2009 Особа 10 та Особа 11 уклали шлюб за адресою: ЮС Банк Плаза, Міннеаполіс, округ Хеннепін, Міннесота, США. Інформація 1, у них народився син, Особа 12, який з дня народження постійно проживав за Адресою 1.

Із 31.05.2011 сім’я разом подорожувала країнами Європи та Україною. 13.07.2011 Особа 10 повернувся до США, а 16.08.2011 до США повинні були повернутись відповідачка з дитиною. Однак з 28.06.2011 Особа 11 з дитиною проживають в Україні та не мають наміру повертатися до США.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що діями відповідачки порушено положення ст.3 конвенції у формі незаконного утримання малолітнього сина, Особи 12, на території України та неповернення сина до США більше строку тимчасового перебування, на який дав згоду Особа 10. Крім того, суд виходив з того, що норми стст.2, 12, 13 конвенції зобов’язують державу Україна вжити всіх належних заходів до забезпечення негайного повернення дитини для ефективного здійснення позивачем його прав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що повернення дитини до США без матері суперечить її інтересам та принципу №6 Декларації прав дитини про виняткові випадки розлучення дитини з матір’ю. Крім того, суд виходив із того, що з моменту вивезення дитини й до моменту звернення Особи 10 до суду минуло більше року, а також із того, що дитина прижилася в Україні.

Касаційний суд із висновками апеляційного суду не погодився та залишив у силі рішення суду першої інстанції.

Для прикладу наявності неоднакового застосування судами касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права Особа 11 посилається на ухвалу ВС від 27.01.2010, ухвали ВСС від 4.07.2012, від 3.04.2013, від 29.01.2014, в яких суди дійшли протилежного висновку стосовного того, що той факт, що дитина проживала на території України, є підставою для відмови в позові.

В ухвалах ВСС від 29.01.2014 (справа №6-1457св14), від 3.04.2013 (справа №6-52333св12) та в ухвалі ВС від 27.01.2010 (справа №6-11414св09) суд касаційної інстанції на підставі стст.12, 13 конвенції залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено в задоволенні позовних вимог Міністерству юстиції, на підставі того, що діти прижилися у своєму новому середовищі, адаптувалися до нього та повернення поставить дитину під загрозу заподіяння психічної шкоди.

В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 4.07.2012 касаційний суд виходив із недоведеності факту незаконного утримання дитини на території України, оскільки дитина перебуває на території України за згодою своїх батьків, матір дитину забезпечила належними умовами проживання, крім того, дитина прижилась у своєму новому середовищі (стст.3, 12 та 13 конвенції).

Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме — стст.3, 12 та 13 конвенції.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.

Згідно із ч.1 ст.3 конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо:

при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання;

у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

За змістом ч.2 ст.3 конвенції, права піклування, про які йде мова в ч.1 цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Підстави виникнення правового зв’язку між дитиною і заявником повин­ні визначатися відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно проживала.

Право піклування в контексті конвенції охоплює не лише визначення батьками місця проживання дитини, а й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини за межі держави, в якій вона проживає.

Крім того, важливим є те, щоб права піклування до переміщення дитини реально здійснювались особою, яка звернулась із заявою про повернення дитини на підставі конвенції.

За змістом стст.150, 155 Сімейного кодексу, здійснюючи свої права та виконуючи обов’язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, батьківські права не можуть здійснюватись усупереч інтересам дитини.

Відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини від 20.11.59 малолітня дитина не повинна, крім випадків, коли мають місце виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.

Згідно з преамбулою конвенції держави, які її підписали, твердо переконані в тому, що перш за все саме інтереси дітей є найважливішим у справі турботи про них, а їх повернення має здійснюватися неодмінно з метою надання дітям захисту в міжнародному масштабі від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримання.

Статті 3, 12, 13, 20 конвенції містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Зокрема, якщо в ході розгляду справи суд виявить, що:

заявник фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримання (п.«а» ч.1 ст.13);

заявник дав згоду на переміщення або утримання або згодом дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (п.«а» ч.1 ст.13);

існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (п.«в» ч.1 ст.13);

дитина заперечує проти повернення й досягла такого віку та рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (ч.2 ст.13);

повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (ст.20);

з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (ч.2 ст.12);

чи є країна, з якої дитину вивезено, країною її постійного проживання за законами цієї країни (ст.3).

Під згодою на переміщення необхідно розуміти погодження піклувальника (письмове або усне, за наявності доказів) на переїзд дитини до іншої країни на постійне або тимчасове проживання.

Про мовчазну згоду можуть свідчити відсутність заперечення піклувальника проти переміщення або утримання дитини в іншій країні протягом усього часу до звернення із заявою про повернення дитини.

За наявності згоди піклувальника на переміщення дитини утримання може бути незаконним лише за умови порушення строків повернення дитини або у випадку перебування дитини в іншій країні без визначених строків за наявності вимоги піклувальника про повернення дитини, зробленої до звернення із заявою про повернення, та з часу відмови особи, яка утримує дитину, повернути дитину в країну постійного проживання без поважних причин.

Отже, розглядаючи заяви про повернення дитини до країни постійного проживання, суди відповідно до положень ст.3, ч.1 ст.12 конвенції насамперед повинні встановити, чи було переміщення або утримання дитини неправомірним до часу звернення піклувальника із заявою. Відповідно до ч.1 ст.13 конвенція покладає обов’язок доведення обставин, які можуть бути винятковими підставами для неповернення дитини, саме на особу, яка вчинила вивезення дитини та/або її утримує. У цьому разі зазначене формулювання відображає загальне правове правило, що той, хто стверджує про наявність певного факту, повинен його довести.

При вирішенні судами справ щодо повернення дитини до країни постійного проживання батьки не позбавлені права вирішувати спір шляхом визначення місця проживання дитини.

Разом з тим ст.21 конвенції також передбачає можливість подання заяви про доступ до дитини, що має на меті визначення порядку спілкування заявника з дитиною.

Апеляційним судом установлено, що в травні 2011 року сторони за взаємною згодою вивезли сина зі США до Європи та в подальшому прибули в Україну.

Установивши зазначені фактичні обставини справи, суди не зробили правових висновків, чи було переміщення дитини неправомірним, чи є утримання неправомірним, з якого часу за умови правомірного переміщення дитини таке утримання стало неправомірним, чи було утримання за згодою заявника (активною або мовчазною), чи вимагав заявник повернення дитини до країни постійного проживання до звернення із заявою, які мотиви спонукали заявника до звернення до суду з позовом про повернення дитини, чи були ці мотиви добросовісними.

Крім того, згідно із чч.1, 2 ст.12 конвенції передбачено, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено ст.3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї договірної держави, де перебуває дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий або адміністративний орган навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини за умови відсутності даних про те, що дитина вже прижилась у своєму новому середовищі.

Про те, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити такі факти: відвідування нею дошкільного навчального закладу — садка, різноманітних гуртків, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв’язки, зміна її мови спілкування та інші факти, які підтверджують, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини тощо.

Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо.

За умови початку процедури повернення дитини після річного терміну, наявності даних про те, що дитина вже прижилась у своєму новому середовищі, виходячи з інтересів дитини, суд може відмовити в задоволенні заяви, навівши при цьому доводи про наявність підстав і доказів для такого висновку.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що Особа 12 займається в центрі танцю та фітнесу «Вікторія-денс» з 2.02.2012, дитина відвідує Чернігівський дошкільний навчальний заклад з 29.05.2013, також відвідує спортивно-оздоровчі заняття зі східних єдиноборств із 29.09.2012, дитина перебуває під наглядом дільничного лікаря — педіатра, володіє українською мовою, має сталі сімейні зв’язки. Саме на підставі зазначених обставин апеляційний суд дійшов висновку про те, що дитина прижилась у своєму новому середовищі.

Не погоджуючись із таким виснов­ком, суд касаційної інстанції вважав його помилковим, оскільки, на його думку, встановлення цих фактів є необхідним при вирішенні справи про місце проживання дитини, а не про повернення дитини на підставі конвенції.

З таким висновком суду касаційної інстанції погодитися не можна, оскільки, за положеннями п.«а» ст.5 конвенції, «права піклування» включають у себе права, які стосуються турботи будь-якої особи про дитину, і, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а тому метою встановлення таких фактів є не визначення місця проживання дитини з батьком чи матір’ю, а з огляду на інтереси дитини її комфортне проживання та сталі зв’язки в конкретному середовищі та країні.

Отже, фактами, які свідчать про те, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, є факти про відвідування нею дитячого садка, гуртків, лікування в певних лікарів, психологічний і психічний стан, сімейні та дружні зв’язки, спілкування зі своїми однолітками тощо, які суди також установлюють при визначенні місця проживання дитини.

Проте рішення суду касаційної інстанції не містить установлених юридичних фактів, передбачених стст.3, 12, 13 та 20 конвенції, які є підставою для порушення в суді питання про повернення дитини відповідно до конвенції, а саме: порушення прав піклувальника за законодавством країни постійного проживання, незаконність утримання дитини на території України та встановлення того, чи було утримання незаконним на початок процедури повернення дитини до США, з якого часу таке утримання стало незаконним, чи минув річний строк із часу незаконного утримання, чи була мовчазна чи немовчазна згода заявника на утримання дитини, чи прижилася дитина в новому середовищі.

За таких обставин у справі, яка переглядається, має місце неоднакове й неправильне застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, тому на підставі п.1 ст.355, чч.1 та 2 ст.3604 ЦПК ухвала ВСС від 20.11.2013 підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Відповідно до ст.3605 ЦПК Верхов­ний Суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись стст.355, 3603, 3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА :

Заяву Особи 11 задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 20.11.2013 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.