Суддя Львівського ОАС Володимир Кравчук:

«У проведенні судової реформи політики повинні поступитися професіоналам у галузі права»

Від позачергового ХІІ з’їзду суддів очікують якщо не доленосних, то принаймні кардинальних рішень, які започаткують зміну ставлення суспільства до людей у мантіях. «ЗіБ» звернувся до доктора юридичних наук, судді Львівського окружного адміністративного суду Володимира КРАВЧУКА, який тривалий час займається проблемами судоустрою, аби дізнатися про його бачення першочергових кроків у реформі національного судочинства. Тим більше що цього суддю називають одним з імовірних претендентів на обрання до єдиного органу конституційної юрисдикції, який був і залишатиметься гарантом дотримання конституційної процедури проведення майбутньої перебудови.

«Складається враження, що судову систему вже засудили. Заочно»

— Володимире Миколайовичу, як ви оцінюєте сучасний стан судової системи?

— Україну вразила глибока криза державної влади. Її головна причина — втрата довіри громадян. Корумпованість, бездіяльність, неефективність влади призвели до всенародного розчарування. На жаль, найбільше дістається судові й владі, яка де-факто виявилася крайньою. З різних боків на її адресу лунають звинувачення в усіх людських бідах. Так, треба визнати: були рішення, які викликають неоднозначну суспільну реакцію. Проте не потрібно забувати, що суд — аполітичний орган. Він не може вирішувати справу на догоду комусь. Закон — ось єдине мірило. І саме з позицій дотримання закону можна оцінювати судову діяльність і кожне рішення. Ця оцінка ще попереду. Тимчасова спеціальна комісія щойно почала роботу, але складається враження, що судову систему вже засудили. Заочно.

Завдання судової влади — забезпечення справедливості. Все інше — похідне. Але суд не може реалізувати цю функцію, якщо не будуть працювати інші гілки влади, якщо не буде якісних законів, фінансування, реагування на факти незаконного впливу на суд. Тому реформування судової системи повинне відбуватися одночасно з реформуванням прокуратури, адвокатури та виконавчого провадження, адже судове рішення саме по собі не завжди може забезпечити захист людини. Ми повинні говорити про реформу правової системи, а не судової, яка є лише частиною єдиного державного механізму. Комплекс­ність змін уможливить узгодження різних інститутів правової системи й неповернення до розмов про реформу бодай на 20 років.

Останнє десятиліття судова влада жила в умовах перманентної реформи: формувалася система адміністративних судів, перерозподілялися функції судів касаційної інстанції та Верховного Суду, докорінно змінювався добір суддів. Напрацьовано багато цікавих ідей, які будуть корисні незалежно від політичних уподобань їхніх авторів.

Настав час, коли потрібно переоцінити конституційні засади організації влади в Україні, проаналізувати 20-річний досвід державотворення й запропонувати суспільству ефективну модель взаємовідносин людини та держави, різних органів влади між собою. Це відповідальна справа, яку можуть виконати тільки фахівці високого рівня. Потрібне не тільки єднання всіх довкола ідеї правової держави, а й розроблення чітких юридичних механізмів, які б реально втілили її в життя.

Як це зробити — питання юридичне, тому в проведенні правової реформи політики повинні поступитися професіоналам у галузі права. В Україні є фахівці, здатні розробити концепцію сучасної моделі правосуддя відповідно до найвищих світових стандартів.

— Наразі модно говорити, що все в судовій системі налагодиться після внесення відповідних змін до Конституції. Водночас є дискусії щодо фундаментальних елементів: спеціалізації, судоустрою, принципів формування суддівського складу. Як ви ставитеся до необхідності таких реформ?

— На жаль, у суддівському колі немає єдиної концепції змін. Верхов­ний Суд виступає за триланкову систему, Вищий адміністративний — за виділення адміністративних судів у окрему систему, Вищий господарський — за збереження статус-кво. Проводяться кулуарні обговорення судової реформи з наперед відомим результатом.

Про місцеві суди в цій заочній дискусії взагалі забули. А саме «рядові» судді є основою судової влади, і їхній голос мав би бути почутий. Над цим мусили б працювати насамперед органи суддівського самоврядування. Думаю, ці надважливі питання мали б обговорюватися на позачерговому з’їзді суддів.

— Яких рішень ви очікуєте від з’їзду?

— Крім кадрових питань, які має розглянути з’їзд, анонсувалося затвердження плану заходів відновлення довіри. Ми з колегами вивчали досвід, обговорювали напрями, готували пропозиції для Верховного Суду.

З’їзд — єдиний орган, який з повним правом може говорити від імені судової системи. Новий порядок обрання делегатів дає підстави сподіватися, що він буде справді демократичний. Та багато чого й досі робиться за старим звичаєм. Не оприлюднені проекти документів, які будуть обговорюватися, не відомі претенденти на посади в конституційних органах, які формуються за участю з’їзду. Відкритого обговорення кандидатів немає.  Не лише громадськості, навіть суддям-делегатам вони не відомі.

«У нас часто виходить, що державні органи не захищають, а порушують права людини»

— Що, на вашу думку, передусім слід змінити у функціонуванні вітчизняної судової системи?

— Насамперед потрібно посилити ефективність судового рішення. Людина роками оббиває пороги судів, отримує позитивне рішення, а потім виявляється, що то папірець! Наше законодавство містить багато норм, орієнтованих на захист боржника. Я не проти гуманізму, але в цивільних відносинах інтереси боржника не можуть бути вищими від інтересів стягувача, порушник не повинен мати більшого захисту, ніж потерпілий.

До того ж у нас є багато відносно чесних способів ухилення від виконання судового рішення. Доходить до того, що державному виконавцеві іноді вигідніше не виконувати рішення. Неефективність — це головна загроза правосуддю.

Рішення суду повинне бути виконаним! Ось головне в судовій реформі з погляду людини. Навіщо їй суди, які не захищають? Невиконання судового рішення державним службовцем має стати безумовною підставою для його звільнення зі служби! Негайно! Тільки персональна відповідальність чиновника є запорукою швидких змін. До речі, я про це писав недавно. Персональна відповідальність — це засіб народної люстрації, коли кожен громадянин може добитися звільнення нечесного посадовця.

— Але ж кожен чиновник — це не самостійна особа, а тільки «гвинтик» у державному механізмі. І його персональна відповідальність не знімає відповідальності із системи, яку він представляє.

— Так, держава повинна бути гарантом виконання судового рішення, бо в іншому випадку її закони не варті паперу, на якому вони написані. Якщо закони не виконуються — правова система руйнується. Якщо право особи порушено, держава повинна ставати на захист. Не лише суд, а вся держава! Усунення наслідків правопорушення — це справа державної ваги. Допоки судове рішення не виконане, держава повинна тримати боржника на прицілі. Лише при такому ставленні людина буде відчувати себе захищеною. А в нас навпаки, часто виходить, що державні органи не захищають, а порушують права людини. Довелося навіть систему спеціальних судів створити, щоб захистити людину від того, хто повинен захистити її. Парадокс!

Очевидно, треба вдосконалювати судочинство. Не раз уже говорилося, щоб частину справ узагалі вилучити із судової юрисдикції. Наприклад, який сенс стягувати узгоджений податковий борг у судовому порядку? У жодній країні такого немає. А це близько 50% справ, які розглядають адміністративні суди. Назріла необхідність зміни порядку застосування заходів державного нагляду, а то дійшло до того, що суд займається питаннями заборони реалізації прострочених продуктів. А СЕС? Чому суд повинен дублювати функції інших органів?

У сучасних скрутних умовах треба думати й про економічність судових процедур. В адміністративному судочинстві, наприклад, можна без шкоди для результату всі справи за зверненнями суб’єктів владних повноважень розглядати без участі позивачів. Не раз доводилося спостерігати, як представники Пенсійного фонду їдуть до Львова сотню кілометрів із Бродів чи Турки, щоб сказати: «Позов підтримую!» Який сенс такого представництва? Краще б сиділи та працювали. А вартість? Дорога, відрядження, втрата робочого часу — в державному масштабі йдеться про мільйони! Зекономити можна на зміні порядку фіксації судових процесів та надсилання судових повісток, про що я вже неодноразово писав і доповідав.

«Я завжди був практиком. Але з науковим нахилом»

— Вас називають одним з імовірних кандидатів у судді Конституційного Суду, котрих обиратимуть на з’їзді. Як ви ставитеся до такої зміни у своїй професійній діяльності?

— Пропозицію обиратися до КС сприймаю передусім як високу оцінку моєї праці та кваліфікації. І як довіру. Якщо колеги підтримають, чому б не спробувати? Морально та професійно я готовий!

— До судової системи ви прийшли з університетської кафедри. Що спонукало полишити науку?

— В юридичній сфері я з 14 років. Спочатку 3 роки в Чернігівському юридичному технікумі, потім 5 років юрфаку Львівського державного університету ім. І.Франка, далі — 3 роки аспірантури. У мене була гарна школа. І відмінні вчителі, які пробудили любов до права, — Петро Рабінович, Володимир Луць, Василь Нор, Володимир Коссак та інші професори та доценти, які в ті часи зуміли передати нам, студентам, дух справжнього права. Правова система України поступово позбувалася радянської дог­матики, виникали нові відносини й галузі права. Ще з ІІ курсу мене зацікавили юридичні особи, і це стало моїм науковим захопленням на все життя, яке поступово трансформувалось у кандидатську (2000 р.), а через 10 літ — у докторську дисертацію.

Я й нині не полишаю корпоративного права, хоч і працюю в адміністративному суді. За сумісництвом працюю на посаді професора кафедри цивільного права та процесу Львівського національного університету ім. І.Франка, веду курс корпоративного та господарського права. Як викладач Національної школи суддів проводжу заняття із суддями господарських судів, і це допомагає бути в тонусі.

— Між наукою та практикою, як кажуть, велика різниця. Одне іншому не заважає в роботі?

— Науковий та педагогічний досвід допомагає мені й тепер, адже судова діяльність — це аналіз фактів, їх оцінка та висновки. Це та сама наука, але з прикладним індивідуальним результатом. Я не є науковцем, який ні з того ні з сього прийшов у практику. Я завжди був практиком. Але з науковим нахилом. Це такий практик, який шукає відповіді на неоднозначні запитання й після того, як досягне результату. Так що з науки я не пішов. Просто приніс її до суду.

Тепер я більше концентруюся на суддівських проблемах. За час суддівської роботи встиг написати кілька праць, але особливо радію науково-практичним коментарям Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства, про які надходять схвальні відгуки з усієї України.

— Вас досить часто можна побачити на різноманітних професійних заходах. Не боїтесь озвучувати свою позицію перед колегами? Адже судді переважно намагаються уникати пуб­лічності, аби, як кажуть, ім’я не було предметом розмов громадськості.

— Мене запрошують, і я не відмовляюся, бо знаю, як важливо юристам спілкуватися між собою. Адвокати та правозахисники хочуть знати думку суддів. І нам, суддям, важливо, що думають про нас. По суті, ми всі робимо одну роботу — забезпечуємо правовий захист, тому не можемо не взаємодіяти. Суд не повинен відме­жовуватися від світу. Судді — це громадяни, вони не живуть у резерваціях. У теперішніх умовах, навпаки, судовій системі потрібно йти на контакт із громадськістю, формувати абсолютно інший тип взаємодії.

Публічність — це не просто, коли тебе знають. Це коли до тебе прислухаються й довіряють тобі. Авторитет судової системи залежить від авторитету кожного судді. Суддям потрібно вчитися публічності, бо наша робота відкрита для громадськості. Сховавшись від людей, довіри не заслужиш. Час такий, що кожен суддя повинен розповідати про суд, про його проб­леми та здобутки. Не треба боятися говорити людям правду.