Починати з головного

Василь ОНОПЕНКО: «Провести повноцінну судову реформу без унесення змін до Основного Закону неможливо»

Про зміни в третій гілці влади протягом останніх місяців не говорять хіба що ліниві. Те, яким має бути нове обличчя Феміди, стало предметом гарячих суперечок у парламентських кулуарах. Щоправда, до самих суддів «реформатори» чомусь дослухаються досить рідко, хоча саме мантієносці мають відчути на собі всі плюси й мінуси пертурбацій.

Про зміни в третій гілці влади протягом останніх місяців не говорять хіба що ліниві. Те, яким має бути нове обличчя Феміди, стало предметом гарячих суперечок у парламентських кулуарах. Щоправда, до самих суддів «реформатори» чомусь дослухаються досить рідко, хоча саме мантієносці мають відчути на собі всі плюси й мінуси пертурбацій.

 

Учергове достукатися до законотворців спробували учасники міжнародному форуму «Суди та суспільство», який нещодавно проходив у столиці. Про готовність законників до діалогу з можно­владцями заявив очільник Верховного Суду. Пропонуємо вашій увазі скорочений варіант виступу Василя ОНОПЕНКА.

 

Період утрачених можливостей

 

Певен, що ніхто не ставить під сумнів потребу змін у судовій системі. Однак основне питання — яка кінцева мета цих змін?

Мені багато разів доводилося пояснювати позицію суддівської спільноти щодо проведення реформи, зокрема рішуче спростовувати закиди про те, що судова влада чинить опір реформам, бажаючи зберегти існуючий стан речей.

Добре знаючи та розуміючи стан справ ізсередини, судді не лише мають власну оцінку ситуації, що склалася в судочинстві, а й пропонують конкретні заходи щодо її зміни. Суд­дівський корпус висловив своє бачення концептуаль­них засад подальшого здійснення судової реформи в Україні. За останні кілька років Верховним Судом за участю інших судів розроблено й передано відповідним суб’єктам законодавчої ініціативи понад 30 законопроектів з найактуальніших питань судочинства. Однак суддівські пропозиції, що справді є актуальними й важливими для правосуддя, виявилися малоцікавими для тих, хто реально впливає на формування і реалізацію судової реформи, на ухвалення відповідних законів.

На превеликий жаль, через відсутність у найвищого політичного керівництва країни державницького підходу і своєрідного розуміння ролі та місця суду минуле п’ятиліття не тільки стало періодом утрачених можливостей для реформування судочинства, а й періодом появи нових системних загроз для правосуддя. В останні роки посилився тиск на суди, стало відвертим утручання в їхню діяльність, ігнорування конституційних засад судочинства, політизація судів та їх цілеспрямована дискредитація.

Використовуючи спекуляції довкола наявних у правосудді проблем, певні особи під виглядом судової реформи лобіювали законодавчі зміни, ухвалення яких означало б повний крах незалежного та об’­єктивного правосуддя. Судовою реформою називалися зміни, спрямовані на встановлення неправового контролю над судами. Проте судова система вистояла, зберігши у своїй основі і незалежність суду, і базові принципи здійснення правосуддя.

 

«Бліцкриг» ні до чого

 

У будь-яких нових су­спільно-політичних умовах виникає сприятлива ситуація для реального проведення необхідних змін у сфері правосуддя. Тим паче що нова політична влада поставила перед собою амбітне завдання — швидке здійснення масштабної та повноцінної судової реформи.

Наскільки відомо, є полі­тична воля щодо відмови від остаточного ухвалення сумнозвісного законопроекту про судоустрій та статус суддів. Про його неприйнятність, неконституційність та юридичну необгрунтованість положень, згубність для правосуддя та держави неодноразово аргументовано заявляли представники судової влади, провідні вчені, юристи-практики, по­літики. Нещодавно й Венеці­анська комісія фактично ви­знала цей законопроект непридатним, указавши на юридичну необгрунтованість та невідповідність міжнародним стандартам основних його положень.

Сьогодні, коли питання судової реформи набуло надзвичайної актуальності, в інформаційному просторі чи не щодня з’являються рецепти побудови «досконалої» судової системи України. Їх автори всі як один говорять про те, що вони виступають за побудову ефективної системи правосуддя, здатної захистити права та свободи громадян. От тільки коли йдеться про конкретні інструменти побудови такої системи, кожен бачить їх по-різному, на жаль, часто виходячи ви­ключно з власних інтересів.

Рідко побачиш серед програмних принципів такої реформи посилення, в тому числі кадрового, матеріального та фінансового потенціалу судів першої інстанції як основної ланки судоустрою, чи вдосконалення процесуального законодавства. Ні, як правило, основні списи ламаються довкола призначення суддів на адміністративні посади, статусу Верховного Суду тощо.

Такі «реформатори», досягнувши домовленості щодо розподілу судового «пирога» між різними групами впливу, справді можуть здійснити блискавичну реформу. Але чи буде користь від такої реформи для суспільства? Питання риторичне.

 

Проблеми в спадок

 

Запровадження триланкової судової системи потребує внесення змін до Конституції. Взагалі провести повноцінну судову реформу без унесення змін до Основного Закону неможливо. Адже саме в Конституції закладено положення, які унеможливлюють ефективне функціонування незалежної судової влади.

Проте наведене вище фактично консолідоване бачення суддівським корпусом необхідності запровадження триланкової судової системи має враховуватися й при поточному реформуванні судової си­стеми, яке не торкається змін до Конституції. Натомість воно настійливо ігнорується пропозиціями збільшити кількість судових інстанцій, утворити два нові вищі суди — кримінальний та цивільний. Таке реформування більше нагадує експеримент над правосуддям, а отже, і над людьми. Адже будь-яких переконливих доказів того, що така судова система працюватиме більш ефективно, не існує. У такий спосіб буде зруйновано Верховний Суд, але зовсім не вирішено проблем, які є в правосудді. Проблеми, які сьогодні є у Верховному Суді, просто стануть проблемами вищих судів.

Такі пропозиції обгрунтовуються необхідністю подальшої суцільної спеці­алізації судів, що, за задумом їх авторів, є ще одним засобом для утвердження ефективного правосуддя. Однак, як показує досвід, таке реформування знову ж таки не спирається на науково обгрунтований методологічний підхід до побудови судової системи, а навпаки, призводить до дестабілізації судової влади, роз’єднаності, утворення додаткових автономних систем і знищення єдиної цілісної судової системи держави. Судячи з усього, це і є справжньою метою авторів таких пропозицій.

 

Від спеціалізо-ваних до загальних

 

Згадайте, як подавалося створення адміністративної юстиції в Україні — нарешті громадянин отримає належні гарантії захисту від свавілля влади. А що ми маємо через п’ять років? Чи виправдала адміністративна юстиція мету свого створення — захист прав та свобод громадян у публічно-правовій сфері?

Яскравим прикладом стало прийняття закону, яким змінено підсудність розгляду спорів стосовно соціальних виплат, що становили левову частку справ, які розглядалися адміністративними судами. Законодавець констатував, що адміністративні суди не здатні розглядати ці спори, і в повному обсязі передав їх розгляд загальним судам.

Переконаний, що обраний в Україні підхід до спе­ціалізації судів є методоло­гічно неправильним. У будь-якій країні світу основою, серцевиною судової системи є загальні суди, які розглядають майже 90% справ. У жодній демократичній державі спеціалізовані суди не створюються замість загальних. Їх покликання — забезпечити розгляд конкретних вузьких специфічних категорій спорів суддями, що мають відповідну професійну підготовку. Саме такий підхід застосовано і в нашій Конституції. Це випливає хоча б із положення ст.127 Основного Закону.

Вважаю, що подальше дроблення судової системи шляхом штучного створення автономних видів юрисдикції призведе до руйнування єдності судової влади, а отже, до її послаблення. Можливо, це і є справжньою метою, для досягнення якої використовується подальша спеціалі­зація судової системи. Дійсно, набагато легше контролювати судову владу через штучні автономні судові утворення, ніж самим бути під контролем єдиної, сильної та незалежної судової влади.

 

Добір і призначення мають значення

 

Ще одне питання, яке набуло гіпертрофованого значення, — порядок призначення суддів на адміністративні посади. Не вдаючись до оцінки ситуації, яка склалась у зв’язку з визнанням неконституційним призначення голів судів та їхніх заступників Президентом, зазначу, що найбільш оптимальним варіантом вважаю здійснення такого призначення Радою суддів — вищим органом суддівського самоврядування, органом колективним, абсолютно аполітичним, нікому не підпорядкованим, який практично ви­ключає протиправний вплив на суддів. Такий порядок найбільшою мірою відповідає принципам незалежності судової влади та самостійності судів. Він уже перевірений часом — виконання РСУ цієї функції впродовж майже двох з половиною років ні в кого не ви­кликало будь-яких претензій щодо необ’єктивності, впливу чи втручання. Тому, якщо виходити з інтересів правосуддя, в законі слід закріпити саме такий порядок призначення.

Серед інших важливих завдань судової реформи — вдосконалення існуючого порядку добору кадрів. Надзвичайно негативним мо­ментом є те, що при єдиному статусі суддів добір кадрів у суди різних видів здійснюється за різними підходами і критеріями. До того ж цей процес є значною мірою заполітизованим.

У висновках поважних міжнародних інституцій неодноразово наголошувалося на тому, що порядок формування суддівського корпусу України має яскраво виражений політичний характер і суперечить загальновизнаним міжнародним стандартам у сфері правосуддя.

У своєму останньому ви­сновку Венеціанська комісія вкотре вказала на те, що аж ніяк не може визнаватися задовільною ситуація, за якої до Вищої ради юстиції входять політичні призначенці (зокрема народні депутати, представники Президента, парламенту), а судді перебувають у меншості. Європейські експерти висловили сподівання, що вона буде виправлена в ході майбутніх конституційних реформ.

Для того щоб суд був об’єктивним і справедливим, для судді має бути створено особливі умови. Вирішення на практиці проблем, з якими стикається сьогодні український суддя, об’єктивно знижує його незалежність, а отже, й об’­єктивність судового рішення, втягує його в неслужбові стосунки, в корупцію.

 

Не критика, а дискусія

 

В Україні залишаються передумови для тиску на суддів і втручання в діяльність судів. Вирішення цих проблем — це також одне з найважливіших завдань судової реформи.

Я не хотів би, щоб мій виступ сприймався як су­цільна критика ідей, які пропонуються в рамках судової реформи. Хочу запевнити, що в нас є своє чітке бачення тих змін, яких об’­єктивно потребує судова влада для становлення ефективного правосуддя. Протягом останніх років ми стукаємо в усі двері, надаємо конкретні пропозиції щодо реформування суду.

Судовою владою напрацьовано і комплексне бачення судової реформи, яке ми також передали на розгляд робочої групи, створеної Президентом.

Ще раз підкреслюю: судова влада готова до змін, до вдосконалення процесуального законодавства, побудови чесної та відкритої процедури добору суддів, запровадження невідворотної відповідальності за винесення завідомо неправосудних рішень.

Якщо коротко, то наше бачення судової реформи полягає в тому, щоб зберегти всі здобутки судової системи, напрацьовані за роки незалежності, й на основі кращих зразків міжнародного досвіду, практики застосування законодавства про судоустрій та статус суддів удосконалити основні положення судочинства, забезпечивши утвердження в Україні справедливого, незалежного та доступного суду.

Зі свого боку ми сподіваємося на плідну та конструктивну дискусію з метою вироблення єдиної позиції щодо подальшого реформування судової системи в інтересах суспільства.