Пірати Каспійського моря

Торгові судна і прибережні землі тисячі років зазнавали нападів

Через численні випадки захоплення торгових суден піратами Сомалі, дивне зникнення і повернення суховантажу Arctic Sea виявилася забутою важлива дата в історії морського розбою. 340 років тому, в серпні 1669 року, завершився успішний рейд козачого гурту на чолі зі Стенькою Разіним по Каспійському морю.

Через численні випадки захоплення торгових суден піратами Сомалі, дивне зникнення і повернення суховантажу Arctic Sea виявилася забутою важлива дата в історії морського розбою. 340 років тому, в серпні 1669 року, завершився успішний рейд козачого гурту на чолі зі Стенькою Разіним по Каспійському морю. Козакам тоді вдалося не лише захопити гарну здобич, а й уберегти награбоване від царських чиновників, які намагалися конфіскувати скарби на користь казни. Проте Стенька з товаришами був далеко не першим грабіжником, котрий обирав береги Каспію. Якщо вірити літописцям, дружини русів робили набіги на ці землі, починаючи з IX ст. А останніх каспійських піратів, туркменів і росіян, відвадили від розбійного промислу лише тисячу років опісля, в другій половині XIX ст.

 

Російський порядок

 

При спробі відтворити хід вищезгаданих подій стика­єшся з тим, що розповіді свідків абсолютно різні й майже ні в чому не збігаються. Тому з давніх часів і кажуть: «Бреше, як очевидець». Що ж у такому разі можна вимагати від літописців, які відображали історію країни і світу, грунтуючись часом на розповідях очевидців або їхніх нащадків, а бувало, й зовсім включали до своїх рукописів вигадки, легенди та міфи.

Саме тому назвати точну дату, коли почалися набіги дружин русів на каспійські береги, практично неможливо, як і відтворити справж­ню їх історію. До середини XIX ст. уважалося, що був лише один грабіжницький похід стародавніх русів на Каспій. Але потім було знайдено нові джерела, й історики визнали, що дружини русів нападали на багаті прикаспійські землі так само часто, як нормани на прибережні території Західної Європи. З’явилися також свідчення першого рейду русів на береги Каспію. За версією історика Ібн Ісфандійяра, набіг дружинників на найбільший порт цього моря — Абаскун у Табаристані — мав місце між 864 і 884 роками та закінчився повним провалом. Емір Табаристану Алід аль Хасан ібн Зайд, як повідомляє історик, перебив усіх русів. Проте навряд чи можна визнати достовірною інформацією, написану через кілька сотень років після події.

Не менш суперечливі історії про наступні походи руських дружин на Каспій. Так, у 1216 році історик Мухаммед ібн аль Хасан написав, що в 909—910 роках руси знову напали на прибережні землі на півдні Каспію: «Русичі приходили і вели війну. Хасан, син Зенда, вислав військо і вбив усіх їх. У цей час вони в містах і на берегах моря по той бік устигли здійснити спустошення і грабежі, вбити і пограбувати багато мусульман» (Тут і далі лексичні та стилістичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).

Місцеві правителі, за словами цього автора, об’єдналися і вирішили напасти на прибульців під проводом правителя міста Сарі: «Він учинив на них нічний напад, багато кого вбив, узяв у полон і розіслав у околиці Табаристану. На другий рік русичі прибули у великій кількості, спалили Сарі й околиці, взяли в полон людей і поспішно відбули морем... Частина їх висадилася, а інша частина — залишилася на морі, Гилян-шах (правитель області Гилян) наказав кільком гилянцям у ніч відправитися на берег моря, спалити кораблі й убити тих людей, які висадилися. Інші, які залишилися на морі, відбули. Але Ширван-шах (повелитель Хурзу), ­отримавши звістку про це, наказав улаштувати на морі засідку і нікого з них не випустити живим. Так промислу русичів із цієї сторони було покладено край».

У 913 році руси, в яких начебто раз і назавжди відбили охоту піратствувати на Каспії, раптом знову тут з’явились у великій кількості. Літописці згадували про 500 кораблів із сотнею воїнів на кожному. Коли брати вже не було чого, дружинники вирушили на північ, до гирла Волги, де на них чекала розплата за кривавий набіг. Гвардія хазарського кагана напала на них і під час важкої триденної битви перебила майже всіх. Утекти на кораблях угору по Волзі вдалося лише 5 тис. русів, але їх перебили войовничі жителі волзьких берегів, які самі жили розбоями на річці.

Проте й ця повна і беззастережна поразка не вгамувала запалу руських розбійників. Три десятиріччя опісля, в 943 році, вони напали на місто Бардаа, яке було розташоване досить далеко від каспійського узбережжя і де набігу ніхто не чекав. Історію цього успішного походу описав чиновник Ібн Міскавейх, котрий застав живими очевидців тих подій і залишив після себе досить повну розповідь про те, як відбувалися нальоти русів.

«Народ цей могутній, статура в них міцна, мужність велика, не знають вони втечі, не тікає жоден з них, поки не вб’є або не буде вбитий. У звичаї в них, щоб кожен носив зброю. Коли вони досягли Кури, вийшов проти них представник Марзубана і його заступник з управління Бердаа. Було з ним 300 чоловік із дейлемітів і приблизно стільки ж бродяг і курдів. Простий народ утік зі страху. Вийшло тоді разом з ними з добровольців близько 5000 чоловік на боротьбу за віру. Були вони легковажні, не знали сили русів і сприймали їх на одному рівні з вірменами і ромеїнами (ромеїнами або ромеями на Сході називали греків-візантійців. — Прим. ред.). Після того як вони почали битву, не минуло й години, як руси пішли на них запеклою атакою. Побігло регулярне військо, а слідом за ним усі добровольці й решта війська, крім дейлемітів. Справді, вони встояли деякий час, проте всіх було перебито, крім тих, хто був верхи», — писав Ібн Міскавейх.

Узявши місто, руси, мабуть, вирішили перетворити його на опорну базу для набігів на довколишні землі.

«Розповіли мені, — писав Ібн Міскавейх, — що люди ці увійшли в місто, зробили в ньому оголошення, заспокоювали жителів і казали їм так: «Немає між нами і вами розбіжності у вірі. Єдине, чого ми бажаємо, це влади. На нас лежить обов’язок гарно ставитися до вас, а на вас — покорятися нам».

Проте жителі міста не захотіли дотримуватись умови цього договору: «Підступили зі всіх довколишніх земель до них мусульманські війська. Руси виходили проти них, а ті тікали. І бувало не раз так: слідом за ними виходили жителі Бердаа і, коли мусульмани нападали на русів, вони кричали: «Аллах великий!» — і кидали в них каміння. Тоді руси звернулися до них і сказали, щоб вони турбувалися про себе і не втручалися... І взяли це до уваги люди, котрі прагнули безпеки, переважно це була знать. Що ж до простого народу і більшості черні, то вони не турбувалися про себе, а знаходили те, що в них у душах, і перешкоджали русам, коли на них чинили напад... Після того як це тривало певний час, сповістив глашатай русів: «Не повинен залишатися в місті жоден із жителів його». Дали мусульманам відстрочення на 3 дні від дня цього оголошення. І вийшли всі, в кого була в’ючна тварина, яка могла відвезти його, дружину і дітей. Таких було небагато. Настав четвертий день, і більшість жителів залишилася. Тоді руси пустили в хід мечі свої і вбили багато людей, не злічити кількості їхньої. Коли вбивства були закінчені, захопили вони в полон понад 10000 чоловіків і юнаків разом з дружинами, жінками і дочками. Ув’язнили руси жінок і дітей у фортецю всередині міста, де вони помістилися, розбили табором свої війська й укріпилися. Потім зібрали чоловіків у мечеті соборної, поставили біля дверей варту і сказали їм: «Викупляйте себе».

Ібн Міскавейх описав і спосіб, за допомогою якого руси стягували зі своїх полонених викуп: «Був у місті християнський писар, людина великої мудрості, на ім’я Ібн Самун; поквапився він з посередництвом між ними. Зійшовся він з русами на тому, що кожен чоловік із жителів Бердаа викупить себе за двадцять дирхемів. Згідно з цією умовою викупили себе найрозумніші з мусульман, інші відмовилися... Після того як не випало на частку русів нічого, піддали вони мечу і вбили всіх до останньої людини, крім невеликої кількості, хто втік через вузький канал, через який проходила вода до соборної мечеті, й окрім тих, хто викупив себе за допомогою багатств, належних йому. І часто траплялося, що хтось із мусульман укладав угоду з русом щодо тієї суми, якою він викупляв себе. Тоді русич ішов разом з ним до його будинку або до його лавки. Коли господар витягував свій скарб і той коштував більше за обумовлену суму, то не міг він залишатися власником його, хоча крам і був у кілька разів більшим від того, на чому вони зійшлися. Русич схилявся до стягнення грошей, доки не розоряв абсолютно. А коли переконувався, що в мусульманина не залишилося ні золотих, ні срібних монет, ні коштовностей, ні килимів, ні одягу, він залишав його і давав йому шматок глини з печаткою, який був йому гарантією від інших. Таким чином накопичилося в русів у місті Бердаа багатство, вартість якого була велика. Оволодівали вони жінками і хлопцями, перелюбствували з тими й іншими та поневолювали їх».

Усі спроби вибити русів із захопленого ними міста незмінно закінчувалися невдачею.

«Після того як розміри лиха стали великими, — писав Ібн Міскавейх, — і мусульмани в різних країнах почули про нього, звернулися вони до військового призову. Зібрав Марзубан ібн Мухаммед військо своє, звернувся до населення із закликом, і прийшли до нього зі всіх довколишніх земель добровольці. Пішов він на чолі 30000 чоловік, але не міг чинити опір русам, незважаючи на велику кількість зібраних ним сил, не міг справити на них навіть сильного враження. Вранці й увечері він починав битву і повертався розгромленим. Тривала війна в такий спосіб багато днів, і постійно мусульмани були переможені. Коли вони втомилися, і Марзубан зрозумів ситуацію, яка склалася, звернувся він до прийомів і воєнної хитрості. Сприяло йому те, що руси, після того, як заволоділи Мерагою, накинулися на плоди різноманітних сортів рослин і захворіли. Почалася серед них епідемія, бо в країні русів дуже холодно і не росте там ніякого дерева, тільки привозять до них небагато плодів з країн, віддалених від них... Велика їх кількість загинула».

Проте полководець не зміг розбити навіть цю дружину русів, що значно зменшилася. Під час чергової сутички їх удалося заманити в засідку. Але оточені руси, втративши 700 чоловік і предводителя, пішли у фортецю і продовжували відбивати напади противника.

Не припиняли війська Марзубана війни з русами й облоги доти, доки останні цілковито не стомилися. Водночас й епідемія посилилася... Коли зменшилася кількість русів, вий­шли вони одного разу вночі з фортеці, в якій перебували, поклали на свої спини все, що могли, зі свого майна, коштовностей і красивого плаття, інше — спалили. Погнали жінок, хлопців і дівчат стільки, скільки хотіли, і попрямували до Кури. Там стояли напоготові судна, на яких вони приїхали зі своєї країни; на суднах матроси і 300 чоловік русів, з якими поділилися вони частиною своєї здобичі, і виїхали. Бог урятував мусульман від справи їх».

 

Козачий розгул

 

Упродовж наступних років сталося ще кілька набігів русів на береги Каспію. Вони то нападали на прибережні міста і селища флотиліями з кількох суден, то домовлялися про узгоджені дії з місцевими правителями й об’єднаними силами грабували спільних недругів. Починаючи з XIII ст. ніяких згадок про руських піратів і набіги на береги Каспію в літописах немає. Можливо, справа була у внутрішніх розбратах і усобицях, в які поринула Русь. Але, швидше за все, головною причиною стало те, що лихі люди стали нападати на купецькі й інші судна там, де уникнути розбійників було або важко, або абсолютно неможливо. Грабіжники вподобали місця поблизу волзьких мілин, де судна доводилося перетягувати волоком. Наприклад, у районі Самари існував Овечий брід через велику російську річку. У результаті справа дійшла до того, що каравани з Астрахані вирушили вгору по Волзі лише після того, як збиралося не менше ніж 500 стругів. А в ті роки, коли розбійники особливо лютували, за всю навігацію по річці проходило лише два каравани із сотні з гаком суден усіх розмірів під посиленою охороною — один весною й один восени.

Лише в XVII ст., після закінчення Смутного часу і за часів правління царя Олексія Михайловича, про боротьбу з волзьким піратством почали замислюватися всерйоз. Стрілецька охорона караванів виявлялася безсилою проти великих гуртів розбійників, які нападали на мілинах, і тому було вирішено заселяти береги Волги вірними царю козаками, обов’язком яких стало очищення берегів Волги від піратів. Спочатку кількість станиць, заснованих для цих козаків, була невеликою. Проте й це непокоїло флібустьєрів, які ви­рішили розвідати, чи не краще промишляти не на річці, а в Каспійському морі, і в 1650-х роках почали набіги на прибережні землі — території нинішніх Дагестану, Азербайджану й Ірану.

Особливо великий набіг вчинено в 1660 році. От як писав про це перський автор Мухаммед Тагір Вахід: «Коли стало відомо, що кілька невірних козаків, які приходили і в минулі роки заради грабежу по Гилянському морю, найчастіше з Москви, за своїм звичаєм з тією ж метою кинулися в море погибелі та з однієї лише пристрасті до буйства стали на шлях цього повного небезпеки моря, то його вищість, тінь Милосердого, шах Аббас II, повеліли: на ім’я емірів, візирів і правителів приморських берегових місцевостей дати до виконання розпорядження, щоб відповідно до того, як за часів імовірного вторгнення цієї мерзотної зграї, для охорони місцевостей, де передбачалася висадка її, були призначені караули, які виявляли б потрібну пильність і увагу, аби згадана зграя бунтівників не взяла гору».

Проте перські війська ніколи не встигали вчасно прибути на місце висадки козаків-розбійників: «Одначе перш ніж охоронці прибули на свої місця, невірні негідники простягли вже свої руки на деякі місцевості, що лежать поблизу моря, по приході ж їх знову відійшли».

Аббасу II не залишалося нічого іншого, як просити управи на козаків у московського царя. У витіюватому стилі персидський письменник повідомив про це так: «Звістка про зухвалість і нахабство безсоромної зграї дійшла до високодостойного падишаха московитів, й оскільки між цим високодостойним падишахом і сахіб-кераном (шахом Аббасом II.— Прим. ред.), в якого військо, як ангели, існують міцні узи дружби, й оскільки справа ця відбулася без його дозволу і згоди, то він призначив кількох надійних чиновників і відправив їх услід на крилах поспішності, зі швидкістю східного та північного вітрів, щоб вони повернули згадану зграю».

Царя Олексія Михайловича, прозваного Найтихішим, але швидкого на жорстоку кару, козаки злякалися куди більше, ніж військ перського шаха, і набіг було припинено. У той час навряд чи хтось припускав, що по уторованому козаками-піратами шляху незабаром вирушить значно більша і рішучіша ватага, члени якої не боялися ні царя, ні його гніву.

Вирушити в піратське плавання з Дону збиралося багато отаманів. Крім С.Разіна, який мав величезну популярність серед козацької голоти, грабувати багаті прибережні міста хотіли отамани Серьожка Кривий і Ванька Жопін зі своїми ватагами. Але ризик видавався їм надто великим, до того ж козача старшина на чолі з військовим отаманом заборонила козакам іти в похід на Чорне море, береги якого контролювала Османська імперія. Вигода від піратства могла виявитися примарною, а шкода, заподіяна розлюченими турками, — цілком відчутною і довго­тривалою. Отже, залишався лише один шлях для набігу — вгору по Дону, потім волоком перетягнути струги на Волгу і спуститися вниз повз царське місто Астрахань, де стояв сильний гарнізон. Урешті-решт на похід зважився тільки С.Разін.

Діставшись весною 1667 року до Волги, він напав на караван і став ватажком флотилії з 35 стругів із загоном у тисячу чоловік. Йому без особливих проблем по волзькій протоці вдалося обійти Астрахань, а послану навздогін команду розбити в бою. С.Разін з товаришами пройшовся по північній частині Каспію, грабуючи прибережні поселення і набираючи у свою ватагу нових збіглих, які захотіли стати розбійниками. Розраховувати на здобич узимку не доводилося, тому Стенька захопив Яїцьке містечко. Там він помалу продавав награбоване за піратський сезон, відпочивав і набирався сил для походу в багату Персію. Дізнавшись про успіхи С.Разіна і багату здобич, в Яїцьке містечко потяглись і козаки з Дону. Отже, до весни загін Стеньки являв собою чималу силу — 6 тис. людей.

Весною 1668 року флотилія С.Разіна безперешкодно вийшла у відкрите море. Власті в Москві були чудово обізнані з планами Стеньки, але не стали йому заважати. Можливо, справа була в тому, що оточення царя Олексія Михайловича хотіло, аби шах знову звернувся по допомогу до Москви. Крім того, в государевих людей на Каспії не було в достатній кількості ні суден, ні військ. Також, можливо, чиновники просто хотіли після набігу перерозподілити награбоване Стенькою на свою користь.

Першою ціллю ватаги стали землі на території нинішнього Дагестану.

«Козаки, — писав історик Микола Костомаров, — напали на Тарки, но не могли взять их. Они три дня грабили их окрестности и отправились к Дербенту. Здесь был главный приморский рынок для торговли невольниками. Дербент разделялся на три части: верхний город, укрепленный высокою и толстою стеною, удержался; но низменную часть казаки так разорили, что чрез два года потом она представляла безлюдную и безобразную груду развалин. Весь берег от Дербента до Баку был страшно опустошен. Казаки сжигали села, деревни, замучивали жителей, дуванили (от слова «дуван» — то, что добыто, захвачено. — Прим. ред.) их имущество. Жители не предвидели этой беды и разбегались. Казакам легко доставалась добыча: погромив город Шабран, они со стороны жителей встретили такой ничтожный отпор, что сами потеряли только тринадцать человек. Плавая вдоль берега, налетом они наскакивали на поселения, делали свое дело и опять бросались на суда. Так достигли они Баку, и здесь им удалось разорить посад, перебить много жителей, разграбить имущество, набрать пленных и потерять не более семи человек убитыми и двух ранеными. В июле они достигли Гилянского залива. Здесь узнали, что близ города Раша (или Решта) их готова встретить вооруженная сила. Стенька пустился на хитрость. Он вступил в переговоры с персиянами: «Вы напрасно хотите с нами драться, — говорили казаки. — Мы убежали от московского государя и пришли в вашу землю просить его величество шаха принять нас под высокую руку в подданство. Мы слышали, что в персидских землях все пользуются справедливостью и мудростью правления; мы хотим отправить в Испагань наших послов просить шаха отвести нам землю для поселения».

Стеньці, правда, не вдалося надовго приспати пильність персів, які напали на нього і ледь не вбили, але козаки захистили отамана і понесли на корабель. Після чого похід і грабежі почалися з новою силою. У деяких місцях С.Разін висаджувався на берег з невеликою охороною і переконував жителів, що збирається лише торгувати з ними. І дійсно починав продавати награбоване за казково низькими цінами. Але як тільки на березі збиралися всі жителі міста, до справи долучалася решта піратів, і разінці одержували багато нового майна і полонених, котрих вони потім продавали як невільників.

До зими 1668 року Стенька почував себе повновладним господарем Каспійського моря. Він з комфортом влаштувався зимувати на островах, де стояли чудові шахські палаци. При цьому його ніхто особливо не турбував. Посли С.Разіна переконували шаха, що отаман разом зі своєю ватагою хоче служити йому. Тому шах, в якого «воїни, як ангели», всерйоз замислився над тим, щоб взяти на службу 6 тис. воїнів-бандитів, і не чіпав стенькіну вольницю. Коли ж стало очевидним, що пірати збираються служити тільки власній вигоді, шах почав збирати сили для їх знищення.

«Было семьдесят су­дов, — писав М.Костомаров, — в них, по известию современников, было 3700 или 4000 персиян и наемных горных черкес. Начальствовал над ними астаранский Менеды-хан. С ним в походе был сын его и красавица дочь. Завязалась кровопролитная битва. Закатисто стреляли казаки врагов своих; потоплены и взяты персидские сандали, как назывались эти легкие суда; только три струга убежали с несчастным ханом; но казаки полонили его сына, Шабынь-Дебея, и красавицу сестру его. Стенька взял себе в наложницы персиянку».

Битву було виграно, але С.Разін розумів, що тепер шах візьметься за нього всерйоз, і вирішив іти геть. Проскочити з морськими стругами та багатою здобиччю повз Астрахань по протоках виявилося неможливим, і тому отаману довелося домовлятися з астраханським воєводою про пропуск на Дон. Разін не був би Разіним, якби не пішов на хитрість і цього разу. Він відправив посольство і до московського царя із запевненнями в тому, що хоче вірно йому служити і навіть згоден віддати награбоване в государеву казну. Проте в царській грамоті астраханському воєводі чиновники чи то через забудькуватість, чи то за хабар забули вказати, на яких умовах передається здобич. І Стенька став наполягати на тому, що добро повинне бути в нього викуплено. З великим небажанням віддав він знатних перських полонених, а свою наложницю-персіянку, як розповідає легенда, втопив, щоб не дісталася нікому.

Роззброєння загону Стеньки теж відбувалося непросто. Він віддав властям тільки важкі гармати, а легкі залишив для майбутніх розбоїв, які не змусили на себе чекати. Поки йшли переговори, С.Разін перехопив і пограбував два перські судна, на яких везли коней та інші цінності в подарунок царю від шаха. Цей випадок теж став приводом для суперечок і чвар. Але як тільки Стеньці вдалося виміняти у воєводи частину своїх важких морських стругів на легкі річкові, він прорвався на Волгу і накивав п’ятами.

У наступний свій піратський похід він пішов не вниз по Волзі на Каспій, а вгору — в московські землі. Як завжди, до нього приєднувалося чимало народу, і бандитська вилазка стала іменуватися селянським повстанням. Це було вже досить серйозно, тому влада не стала церемонитися з розбійником і стратила його.

 

Туркменська вольниця

 

За часів Петра Олексійовича — сина найтихішого царя — на Каспії було наведено «військово-морський порядок», після чого піратство зійшло нанівець. Бо­йові кораблі наздоганяли і розстрілювали посудини морських розбійників. Але вже через десять років після смерті першого російського імператора, в 1735-му, коли на його каспійську флотилію перестали давати кошти зі скарбниці і вона зробилася непридатною, на Каспії знову з’явилися пірати. Перські власті благали ро­сійський уряд ужити заходів проти російсько-туркменських банд, які нападали з ­островів на торгові судна.

Новий сплеск піратства спостерігався на початку XIX ст., коли під час російсько-перських сутичок туркмени на легких човнах почали нападати на прибережні перські поселення і розоряти їх, забираючи полонених і худобу. І ця туркменська вольниця тривала ще довгі роки.

«У 1843-му, — писав ро­сійський чиновник М.Зед­ліц, — для забезпечення інтересів російських підданих (бакинських і астраханських татар), які давно вже займалися тут діяльним каботажним судно­плавством і постійно за­знавали хижацьких набігів з боку туркменів, морську станцію, розташовану до того на острові Сарі, поблизу Ленкорані, перевели на острів Ашур, що лежить при вході в Астрабадську затоку».

На цьому перському острові російські військові моряки перевіряли туркменів, які вирушали до Персії, виписували їм паспорти і відбирали зброю. Правда, як писали сучасники, туркмени все одно примудрялися ховати рушниці та, хай і в обмежених масштабах, продовжували свою діяльність. Остаточно вона припинилася тільки з появою пароплавів, наздогнати які туркменські човни не могли. Приблизно в той самий час, в останній чверті XIX ст., зникли і пірати на Волзі. Останніми флібустьєрами на Каспії були дрібні злодії, які промишляли ночами в портах: вони безшумно підходили до суден на невеликих човнах, забиралися на борт і крали той вантаж, котрий могли вивезти на своїх посудинах. Але це вже були не пірати, а злодії.

 

Євген Жирнов
«Коммерсант-Деньги»