Любов не купиш, а розлучення – запросто

Приводом для розриву могли стати ночівля в подруги, лазня або потяг дружини до видовищ

225 років тому, в березні 1784-го, імператриця Катерина II показово покарала капітана морської артилерії Осипа Ганнібала — сина арапа Петра Великого і діда поета Олександра Пушкіна — за те, що той при живій, але некоханій першій дружині, не сподіваючись отримати розлучення, взяв новий шлюб.

225 років тому, в березні 1784-го, імператриця Катерина II показово покарала капітана морської артилерії Осипа Ганнібала — сина арапа Петра Великого і діда поета Олександра Пушкіна — за те, що той при живій, але некоханій першій дружині, не сподіваючись отримати розлучення, взяв новий шлюб. Відтак, як Петро I, відправивши обридлу дружину в монастир, заборонив своїм підданим робити те саме, проблеми з розірванням шлюбу виникли в представників усіх станів Російської імперії. У результаті більшість шлюборозлучних справ удавалося владнати або за допомогою величезних хабарів, або шляхом підкупу свідків. А на початку XX ст., щоб добитися розлучення, стали вдаватися до допомоги медичних світил.

 

Розлучення по-візантійськи

 

У благословенні старі часи, коли на Русі не знали не тільки татаро-монгольського ярма, а й християнства, проблеми шлюбу і сім’ї, як запевняли історики, розв’язувались у простий, природний спосіб. Для одруження не вимагалося особливих хитрувань, і дівчину, як правило, з її згоди або без такої закоханий молодець просто ви­крадав. Допомога друзів у цих випадках виявлялася не тільки корисною, а й украй необхідною, оскільки, якщо нареченого ловили родичі дівчини, доводилося платити чималий викуп. Формально — за наречену, фактично — за власну волю.

Проте подібна круговерть починалася в тих окре­мих випадках, коли наречений виявлявся при­йшлим. Звичайно ж у віддалених селищах нові люди не з’являлися протягом років й між собою одружувалися кровні родичі, що вважалося в ті часи справою звичайною, всім зрозумілою і навіть корисною — сімейні суперечки, включаючи розставання подружжя, роз­в’язувалися в тому ж вузькому колі, по-родинному, тож жодних особливих проблем при розлученнях не виникало.

З часом додалися лише деякі нові правила. Так, дружина мала право вимагати розлучення, якщо чоловік не міг забезпечувати її та дітей. Проте мир та спокій зберігалися доти, доки в справу не втрутилася церква. Її ієрархи впроваджували запозичені з Візантії правила не тільки в церковне, а й у світське життя.

Зокрема, питання шлюбу і сім’ї після хрещення Русі пропонувалося вирішувати за правилами, встановленими в VI ст. імператором Юстиніаном. Цей правитель утілив своє невдоволення звичаями підданих, що полюбляли одружуватись і розлучатися навіть по кілька разів у рік, у закони, що забороняли подружжю розставатися назавжди за взаємною згодою. Чоловіків, котрі порушували розпорядження імператора, піддавали майновим стягненням, а жінок до кінця життя відправляли в монастирі.

Правда, Юстиніан був не тільки суворий, а й справедливий, тому залишив своїм підданим законні підстави для розлучення. Як і всякий правитель, імператор поставив на перше місце державні злочини. Кожний чоловік міг розлучитися з дружиною, яка, знаючи про зловмисність проти імператора, не донесла про це своєму чоло­вікові.

Проте головною причиною розлучення імператор усе-таки визнав перелюбство. Причому таким уважався не тільки вступ у зв’язок зі стороннім чоловіком заміжньої жінки, а й будь-які дошлюбні зв’язки. Ось тільки Юстиніан назвав безліч умов, за наявності яких можна було використовувати цей привід для розлучення, в результаті використати останній стало вельми скрутно.

Так, обдурений чоловік мав довести, що не знав про вольну поведінку обраниці до весілля, негайно після виявлення відсутності цнотливості повинен був оголосити про це рідним дружини і припинити жити з нею. А також мати вагомі докази невірності нареченої, до яких належала перш за все вагітність. У разі невиконання будь-якого з правил чоловік утрачав право на розлучення.

Чоловік міг також використовувати як мотив замах дружини на його життя або намір замаху (якщо дружина знала про замах, що планується, і не повідомила про це своєму благовірному). Але довести намір, як правило, було досить складно. Таким же важко доказовим був і інший мотив — аборт.

У більшості випадків приводом для розставання подружжя ставало порушення дружиною заборон, які Юстиніан визнав явними ознаками зради: «Якщо вона, проти волі свого чоловіка, брала участь у бенкетах зі сторонніми чоловіками або милася з ними в лазні.

Якщо вона, проти волі або без відома чоловіка, без поважної причини від­лучилася на ніч з будинку; ночувала в чужому будинку, крім тільки будинку батьківського.

Якщо вона, без відома і згоди чоловіка, ходила дивитися на кінні перегони, театральні вистави і бій звірів».

Не забув Юстиніан і про права жінок. Їм, як і чоло­вікам, він дозволив вимагати розлучення в разі скоєння чоловіком державного злочину й у випадку, якщо чоловік робив замах на життя благовірної. Дружина одержувала свободу й у тому випадку, коли чоловік свідомо передавав її іншому чоловіку. А також якщо чоловік відкрито утримував у тому ж місті коханку або безпідставно звинуватив дружину в невірності.

Останньою обставиною багато пар стали користуватися для відносно легкого і безкарного розлучення. Проте існувало також покарання за лжесвідчення, і тому візантійці знайшли іншу лазівку в законодав­стві Юстиніана.

Імператор цінував духовну спорідненість набагато вище за плотську, земного і тому наказав негайно розлучати пару, якщо хтось із подружжя став хрещеним батьком або матір’ю власної дитини. У найкоротший час явище стало настільки масовим, що у VIII ст. законодавство довелося розширити і доповнити. Розлучення в разі хрещення власної дитини не відмінили, але винну в ньому людину засуджували до грошового штрафу, семирічного вигнання і заборони надалі одружуватися. А якщо винуватець не міг сплатити штраф, його піддавали тілесним покаранням.

«После того как свобода разводов была запрещена законодательством императора Юстиниана, — писав у 1899 році, — расторжение брака в большей части случаев стало производиться по решению суда; но суд удостоверял только наступление события, от которого зависела законность развода, а не давал позволения или разрешения на развод. Брак считался расторгнутым даже в том случае, когда супруги развелись по причине, не обозначенной в законе (правда, в таком случае они подлежали известному наказанию). Развод по случаю поступления одного из супругов в монастырь или посвящения мужа во епископский сан производился без судебного решения, посредством самого факта произнесения монашеского обета или епископского посвящения» (Тут і далі лексичні, стилістичні, а також особливості синтаксису, орфографії та пунктуації цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).

 

Право наліво

 

Всі ці правила, на здивування й обурення росіян, церква і взялася впрова­джувати в повсякденне життя прихожан.

«Развод на Руси, — писав професор М.Красножон, — дозволялся в тех случаях, каких не было в Юстиниановом законодательстве, и наоборот.

Так, в древнейшее время (до развития терема) русская женщина пользовалась сравнительною свободой, и пирование в обществе мужчин не было таким важным пороком; мыться в бане с мужчинами в то время тоже не считалось зазорным или преступным; не только миряне, но даже монахи и монахини мылись и парились вместе. Национальные игрища составляли необходимую принадлежность русской старины; странно поэтому было бы, если бы муж стал возражать против посещения его женою, например, праздника Ивана Купалы, хотя на праздниках тех, по выражению обличителей, которыми являлись первые наши иерархи, и было «хребтом виляние, ногами скакание и топтание».

Государственная измена мужа у нас тоже не могла служить поводом к разводу, так как, по русским законам, в случае уголовного преступления, совершенного мужем, невинная жена обязана была разделять участь преступника-мужа; между тем муж участи преступницы-жены не разделял: в одном из дел XVII века читаем: «По указу великих государей, которые люди за воровство доведутся ссылки мужеска пола, и тех воров посылают с женами их; а за женино воровство мужей в ссылку не ссылают».

Крім того, на Русі дозволялися розлучення, наприклад, через розкрадання чоловіком майна своєї благовірної або крадіжки дружини в чоловіка. Дозволялося розлучення і в разі хвороби дружини. Проте з часом це положення модифікували з урахуванням візантійського законодавства — немічних дружин стали відправляти в монастирі. Наприклад, у 1205 році постригли в чернецтво дружину суздальського князя Всеволода III Марію, яка до того хворіла майже 8 років.

Про ще один суто московський привід для розлучення — «изгонку мужнину», або катування дружини, розказував у своїй книзі про місцеве життя піддячий Посольського приказу Григорій Котошихін, котрий втік до Швеції: «И будет которая жена бывает противна, побои его и мучения не терпит, жалуется сродичам своим, что он с нею живет не в совете и бьет, и мучит, и те сродичи на того человека бьют челом патриарху или большим властям, и по тому челобитью власти велят сыскать дворовыми людьми и соседями, по душам их: и буде тому есть правда, и того человека сошлют в смирение, в монастырь на полгода или на год, а жена его останется в дому, а как урочные месяцы в монастыре отсидит, или до того времени жена о нем начнет бить челом, чтоб был свобожен, и его свободят и велят ему с нею жить по закону; и будет и того не послушает, и их разведут, и животы их им разделять пополам».

«Не редки, — констатував М.Красножон, — были у нас разводы и по бесплодию жены, которое, по понятиям того времени, считалось, да и теперь у некоторых славянских народов считается великим несчастием». З цієї підстави насильно були пострижені в черниці дружини великого князя Василя Івановича Соломонія Сабурова (1526) і третя дружина Івана Грозного Анна (1577).

Проте розлучення у формі добровільного по­стриження дружини було долею багатих людей. Для них же в деяких руських князівствах чиновники і священнослужителі за мзду йшли на явне порушення церковних приписів.

«Продолжали по-прежнему, — свідчив М.Красножон, — вразрез с Юстиниановым законодательством, практиковаться и разводы по обоюдному согласию супругов, причем в юго-западной России взаимные договоры об этом предъявлялись в город­ской магистрат и вносились в городские книги, а в северо-восточной Руси они облекались в форму разводных или «роспустных» писем, писавшихся священно- и церковнослужителями, против чего даже в XVIII веке не раз издавались запретительные указы Св. синода».

А бідні городяни і селянство до настання петровських часів продовжували сходитися і розходитися, не звертаючи нінайменшої уваги на розпорядження візантійського імператора, — вони просто ігнорували церковний, або благословенний, шлюб.

«Древнерусский обычай заключения безблагословенных браков не переставал существовать в России до половины XVI в., — писав фахівець із церковного права М.Руднєв у 1902 році, — обычай, который на первых порах обставлялся одними языческими церемониями. Там, где поимали жен не от святой соборной и апостольской церкви, где «не по закону», «без благословения поповского» вступали в супружеское сожитие, там также беззаконно и самовольно оставляли одно супружество и вступали в новое. Таковое своевольство отсюда легко было перенесено на законные браки, венчанные в церкви. Они тоже разрушились «собою», «без рассужения по правилам от Божей церкви, еже предано святителю», после чего супруги вступали в другие безблагословенныя супружества. При всей преступности таких нарушений церковных правил иерархи церковные, однако, в силу «неблагоустроенных нравов» малопросвещенной паствы принуждены были действовать на нарушителей больше путем снисходительности».

 

Петровська проформа

 

У петровські часи картина різко змінилася. Цар-реформатор, котрий сам відправив у монастир некохану дружину Євдокію Лопухіну, фактично позбавив своїх підданих права на розлучення. Після серії обнародуваних їм указів, як радісно писали церковні історики, сім’я і шлюб у Росії втратили національні особливості та стали точно відповідати законам Юстиніана.

Наприклад, візантійський імператор до розлучень без наслідків відносив невелику кількість випадків. Так, можна було розлучитись у разі нездатності одного з подружжя «к супружескому сожитию». Юстиніан установив, що лише в тому випадку, якщо чоловік упродовж двох років був не в змозі виконати подружній обов’язок, дружина могла вимагати розлучення. Потім строк збільшили до трьох років і ввели додаткове обмеження: якщо нездатність стала наслідком хвороби під час шлюбу, подружжя зобов’язували переносити біду спільно.

І так само стали вирішувати схожі питання в Росії. На початку рішення Священного синоду — найвищого органу управління Російською православною церквою, прийнятого нев­довзі після петровських реформ за скаргою на відмову в розлученні з невиліковно хворою венеричною хворобою дружиною говорилося: «Хотя врачебною управою и засвидетельствовано, что венерическая болезнь в крестьянке N неизлечима и она к супружескому сожитию неспособна, но как болезнь сия случилась ей не от нарушения ею чистоты супружеского ложа, а от неизвестного ей случая, каковое показание в рассуждение прилипчивого свойства той болезни заслуживает вероятия, и как таинство брака, по Ев. Матф., XIX, 9, разрушается токмо за прелюбодеяние, то брак не расторгать».

Ще одним приводом для розлучення Юстиніан визнавав безвісну від­сутність одного з подружжя протягом 10 років. Це правило неухильно дотримувалось і в Росії. А в разі божевілля члени подружжя, як учили візантійці, другий мав терпляче зносити його не менше ніж три роки, перш ніж подати на розлучення. І на цьому теж наполягали в єпархіях і Синоді, куди зверталися дружини або чоловіки божевільних.

По суті, російські священнослужителі рік у рік тільки посилювали покарання за розлучення або спроби його як-небудь провернути. Арап Петра Великого — Абрам Ганнібал вів шлюборозлучний процес зі своєю першою дружиною Євдокією Діопер понад два десятки літ — з 1731 до 1753 року. Його дружина, котра спочатку зізналася в невірності, на підставі чого А.Ганнібалу дали дозвіл на новий шлюб, потім відмовилася від своїх слів і за­явила, що оббрехала себе, побоюючись за своє життя. Таким чином, видний сановник опинився в становищі двоєженця і протягом років доводив свою правоту. Врятувало його тільки те, що Євдокія знову вчинила перелюб і тим завершила процес.

Син Ганнібала — Осип, котрий вирізнявся легковажністю і навіженістю, вже не мав жодних шансів на розлучення і тому втік від дружини й, оголосивши її померлою, оженився знову. Церковний суд засудив його за двоєженство до 7 років смирення в монастирі, і лише втручання впливових друзів і родичів, які звернулися до Катерини II, звільнило його від тривалої праці за монастирськими стінами. При цьому імператриця лише замінила спосіб покарання, зробивши його гранично суворим для офіцера. В її указі в березні 1784 року мовилося: «Рассмотрев поданные нам прошения морской артиллерии капитана Осипа Ганнибала и жены его Марьи Алексеевой, дочери по отце Пушкиной, да капитанской жены вдовы Устиньи Толстой, и учиненные ­определения псковской духовной консистории, Иннокентия, архиепископа псковского, а наконец и нашего Синода, касательно до развода Ганнибала со вдовою Устиньею Толстою, находим:

1. Брак означенного капитана морской артиллерии Ганнибала с Марьею Пушкиною законным и уничтожению не подлежащим.

2. Напротив того, второй его брак с Устиньею Толстою таковым законным не признан, следственно, и в силе своей остаться не может.

3. За вступление в таковой незаконный брак повелеваем его, Ганнибала, для покаяния отправить на кораблях или фрегатах наших на целую кампанию в Северное море, дабы он службою погрешения свои наградить мог».

Проте час ішов, і ієрархи церкви ставали все більш нетерпимі до розлучень. Тепер домогтися потрібного результату справи не допомагали ні зв’язки при дворі, ні наближеність до самого імператора. Так, генерал-ад’ютант П.Клейнміхель, котрий керував будівництвом залізниці між старою і новою столицями Росії, отримав розлучення як винуватець по­дружньої зради, що було чи не єдиним реальним способом розлучитися з дружиною.

Церква як покарання засудила його до вічної безшлюб­ності, причому звільнитися від цієї кари високопоставлений придворний виявився не в змозі. У 1829 році він найняв найкращих юристів, підготував обгрунтоване прохання, але митрополит московський Філарет не тільки залишився глухим до його прохань, а й зробив свою відповідь генерал-ад’­ютанту загальним надбанням. Казус полягав у тому, що П.Клейнміхель був лютеранином і помилково взявся за розлучення з першою дружиною в православній духовній консисторії.

«Просимому генерал-лейтенантом Клейнмихелем дозволению на вступление в брак с фрейлиною Кокошкиною препятствуют два обстоятельства, разделяющие дело сие на две части: первое, что проситель по суду найден виновным в прелюбодеянии, за что и первый брак его расторжен; второе, что избираемая им невеста, по первой жене его, состоит с ним в четвертой степени родства...

Проситель возражает, что епархиальное начальство, по его, просителя, вероисповеданию, не имело право приговорить его к безбрачному состоянию; но сие возражение уничтожается тем, что духовное начальство имело и имеет и право и законную обязанность предохранить православное лицо от вступления в брак с осужденными в прелюбодеянии, поелику таковой брак противен правилам православного исповедания...

Если разведенному за прелюбодеяние лютеранину начальство православного греко-российского исповедания дозволило бы вступить в новый брак, чего православным не позволяет, то оно сделало бы несправедливость в сравнении с православными, и даже могло бы сие служить поводом к тому крайнему соблазну и замешательству, что иной из православных, осужденный в прелюбодеянии, покусился бы перейти в лютеранское исповедание, дабы получить дозволение вступить в новый брак и притом с православным лицом».

Трагікомізм ситуації могла оцінити вся освічена Росія. Єдиним випадком, коли Російська православна церква вітала розлучення, був перехід іновірців і старообрядців у православ’я. Наприклад, мусульманка, котра прийняла хрещення за законами імперії, могла вважати себе повністю вільною від уз колишнього шлюбу. А у випадку зі зверненнями юдеїв священнослужителі дозволяли собі й зовсім запаморочливі кульбіти.

«Следующий документ, — писав архівіст А.Лебедєв у 1887 році, — представляет курьезный случай — добровольного и легального, с разрешения духовного начальства совершившегося, оставления лицом первого супружества для вступления во второе, и затем, чрез несколько времени, добровольного и легального, с разрешения же начальства, возвращения к первому. Это лицо, которому так снисходительно дозволено было менять супружества, был выкрещенный еврей, Нидригайловского уездного суда копиист Василий Яковлев». Причому як покарання його віддали під нагляд приходського священика до повного розкаяння в гріхах. Не виключено, правда, що копіїст просто дав на лапу священно­служителям, як стали чинити всі, хто хотів швидко і без проблем позбулися уз шлюбу.

Наприклад, Дмитро Менделєєв відкрив не тільки свою знамениту таблицю, а й цей надійний спосіб розлучення. Спочатку він передав 500 руб. секретарю духовної консисторії та був розлучений з відносно м’яким вироком — шість років безшлюбності. А потім, не дочекавшись кінця вказаного строку, одружився, давши священику вже 10 тис. руб. Відпо­відно до правил батюшку позбавили сану. Але на отриману мзду він цілком міг почати нове життя.

Проте іноді знаходилися й інші способи для розлучення. Військовий міністр генерал Сухомлинов використовував сили і засоби спецслужб, щоб розлучити свою кохану Олену Бутович із чоловіком. Агенти охранки виявили серед службовців готелю в Ніцці, де зупинявся Бутович із гувернанткою та дітьми, алкоголіка, який під присягою засвідчив, що між главою сім’ї та гувернанткою існував любовний зв’язок. Коли обман викрили, свідок за дивних обставин загинув, а справа набула скандального відтінку і довго обговорювалося в газетах і Думі. У результаті виявилося, що в шлюборозлучних справах міністру, крім ро­сійських агентів допомагали ще й німецькі. Тож його засудили в справі про шпигунство.

Не варто було нехтувати і можливостями науки: на початку XX ст. медичні світила розробили цілу теорію психологічної нездатності до співжиття, активно й небезуспішно добиваючись її визнання світськими і духовними властями. Визнання такої нездатності як причини для розлучення намічалося на кінець 1917 року. Але революція зробила всі ці дослідження позбавленими значення.

Більшовики оголосили свободу розлучення, проти чого спочатку виступили селяни. Одначе досить скоро вони оцінили всі переваги нового законодавства. Майже без майна відділивши від спільного господарства синів, тямущі землероби в кінці зими одружували їх із працьовитими дівками з віддалених сіл. А після збору врожаю добрі молодці легко, за однією заявою розлучалися з приємними для особистого життя безкоштовними робітницями, яким при розділі неіснуючого майна чоловіків не діставалося нічого. Отже, в Росії розлучення мали свою специфіку, є вона і тепер.

 

Євген ЖИРНОВ,

«Коммерсант-Деньги»