«Голий» компромат

«Приватному капіталу вдалося купити весь податковий апарат, оплачуючи їм гульню і повій»

80 років тому, 6 лютого 1929-го, в Москві завершився процес у «справі таємного товариства «Кабукі», що об’єднувало керівних працівників — любителів колективного пияцтва і розпусти. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, одночасно такі «гнійники» завзято ліквідовували в апаратах управління по всій країні.

80 років тому, 6 лютого 1929-го, в Москві завершився процес у «справі таємного товариства «Кабукі», що об’єднувало керівних працівників — любителів колективного пияцтва і розпусти. Як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, одночасно такі «гнійники» завзято ліквідовували в апаратах управління по всій країні.

 

«Захопили повій і поїхали в губвідділ»

 

Початку процесу у «справі таємного товариства «Кабукі» з нетерпінням чекала вся радянська країна. Лише дуже далекі від суспільного життя і вивчення поточного моменту елементи могли подумати, що йдеться про чергову іноземну шпигунську мережу. Всі читаючі громадяни найбільш читаючої країни світу знали, що в товариства «Кабукі» немає японського коріння і воно не має жодного стосунку до однойменного японського театру, який гастролював у 1928 році в СРСР.

Газети, повідомляючи про викриття злочинної групи, писали, що йдеться про закоренілих розпусників, які окопалися в московській губернській Спілці будівельників. Причому одним з наймерзенніших і антирадянських діянь товариства «Кабукі», як писала преса, стало святкування десятиріччя ВЛКСМ, під час якого члени товариства напились і впали в колективну розпусту з жінками легкої поведінки. Мало того, всі оргії проводилися на вкрадені з профспілкової каси внески будівників.

Після такої реклами всі з нетерпінням чекали продовження інтригуючої історії товариства «Кабукі» і гадали, що ж відбудеться у фіналі.

На перший погляд ситуація виглядала досить безглуздо: радянська влада зізнавалася в повному невмінні підбирати кадри та керувати ними і, по суті, виступала в ролі унтер-офіцерської вдови, яка публічно поре сама себе та ще і прагне зібрати якомога більше глядачів. Проте все було далеко не так просто. З тих часів, коли всі дороги вели в Рим, кожний правитель знав, що для утримання плебсу в покорі необхід­но давати йому хліба і видовищ. Правда, при дефі­циті їжі масові заходи не могли замінити нестачу харчів, але відволікали народ від супутніх голоду тяжких думок.

Ситуація з продовольством, що склалася наприкінці 1928 року, сама підштовхувала кремлівське керівництво до влаштування захопливого масового дійства. В усій країні спо­стерігався дефіцит хліба, і розповіді радянських газет про те, що селяни мішками скуповують печений хліб на корм худобі, не могли за­спокоїти пролетаріат та інших городян. А ось історія про мерзотну розпусту й оргії могла зайняти уми мас на багато днів і навіть тижнів. Головне — не затягувати паузу в розвитку дії.

Слідчі органи не підкачали, і процес почався 31 січня 1929 року саме там, де й відбувалася велика частина оргій товариства «Кабукі», — в московському центральному клубі Спілки будівельників. Кількість публіки і преси відповідала масштабу заходу. Ось тільки обвинувачені на цьому фоні виглядали якось дрібно і непрезентабельно.

Як виявилося, голова «Кабукі» В.Карманов служив у губвідділі профспілки всього-на-всього технічним секретарем інженерно-технічної секції. Трохи вищу посаду — секретаря президії губвідділу — займав його найближчий соратник П.Данилов. А.Каспирович працював інженером-нормувальником, К.Іванов — рядовим бухгалтером, С.Наумов — начальником довідкових столів, Г.Бурдін і В.Гумбовський — інструкторами.

Решта обвинувачених — член президії Спілки будівельників Л.Селіванов, керсправами А.Логодін, відповідальний секретар секції Г.Найдьонов і комендант клубу І.Глазков — потрапили на лаву підсудних не за участь у товаристві, а за потурання його діяльності. І якщо комендант хоча б надавав приміщення для оргій, то решта «потуральників» лише чула про колективні п’янки і гулянки. Тож притягнення їх до відповідальності виглядало як спроба додати солідності групі найдрібніших профспілкових апаратників-правопорушників.

Ще більшим розчаруванням для публіки став сам перебіг процесу. Тільки бухгалтер К.Іванов пов­ністю визнав себе винним. Решта підсудних дружно твердила, що ніякого товариства «Кабукі» не існувало, а була просто пиятика і невеликі запозичення грошей з профспілкової каси.

В.Карманов, наприклад, розказав, що прагнув не зв’язуватися з криміналом з того часу, як його багато років тому судили за грабіж. Після цього він ви­правився, теслярував, закін­чив рабфак, уступив у вуз і просувався по профспілковій лінії. Ось тільки в 1928 році спіткнувся: розлучився з дружиною, втратив окрему кімнату і почав пити.

Приблизно таку ж історію розповів і П.Данилов, котрий воював у громадянську війну. Мовляв, на грунті сімейних негараздів почав випивати, а потім став пити щодня. Як правило, друзі збиралися в пивній «Тетя», потім переходили до наступної, потім ще до однієї, навідувалися в ресторан. Закінчувався «відпочинок» досить одноманітно. «О другій годині ночі, — йшлося в їхніх показаннях, — вийшли з «Праги», захопили повій, найняли автомобіль і поїхали в губвідділ».

У зв’язку з відсутністю житла частину ночі, що залишилася, профспілкові апаратники проводили з дівчатами прямо в робочих кабінетах. Удень абияк працювали, а ввечері, запозичивши гроші з профспілкової каси, починали новий похід з відвідин «Тети».

Поступово компанія розширялася, до неї приєднувалися все нові й нові неприкаяні працівники губвідділу. Наприклад, А.Каспирович — колишній комуніст-підпільник, котрий працював за рубежем і навіть устиг посидіти в іноземній тюрмі за більшовицьку пропаганду. Його, мабуть, не задовольняла отримана в СРСР невисока посада, і він вирішив розвіяти печаль у товаристві колег. Швидше за все, саме йому належала ідея надати компанії вигляду конспіративного пияцького товариства. За столиком у «Тете» швидко накидали статут, в якому говорилося: «Общество существует на основе строгой дисциплины и конспирации... создается на платформе общего пьянства и свободной любви... Члены общества оказывают содействие друг другу в передаче из рук в руки женщин. Членами являются только лица, имеющие в этом отношении боевой стаж».

Засновники товариства не забули вписати в статут і положення про взаємодопомогу в просуванні по службі і залучення в товариство всіх достойних працівників губвідділу і Спілки будівельників. Проте, коли статут та інші документи «Кабукі» їм пред’явили на суді, вони заявили, що це тільки п’яний жарт, а вся справа потворно роздута газетами. Стосовно решти епізодів, включаючи оргію в клубі Спілки будівельників у день десятиріччя ВЛКСМ, то всі відповідали одноманітно: «Був п’яний і нічого не пам’ятаю». А всі допитані свідки бачили лише, як компанія, вивантажившись із автомобіля з повіями і кошиками, наповненими пляшками вина, відправилася в кім­нату виставок клубу.

Проте суд уже перестав цікавитися пікантними деталями, які хвилювали публіку. Прокурор і голова суду концентрувалися на конспіративності товариства «Кабукі» та тій шкоді, якої воно завдало змичці робітників із селянами. Прокурор Дубровський питав обвинувачених, чи розуміють вони, що більшість сезонних будівельних робітників — із сіл і тепер вони принесуть в селянські маси спотворене уявлення про пролетарі­ат і його спілки. Отже, справа остаточно набула політичного забарвлення.

Відповідним виявився і вирок. В.Карманова, П.Данилова й А.Каспировича засудили до 3 років ув’язнення, після відбуття покарання — до 3 років заслання в Наримський край і 3 років позбавлення прав. К.Іванов і С.Наумов отримали по 3 роки позбавлення волі з трирічним позбавленням прав. Г.Бурдін та І.Глазков були засуджені до 1 року позбавлення волі, В.Гумбовський — до 1 року ув’язнення із забороною протягом 3 років обіймати відповідальні посади, а Г.Найдьо­нов, А.Логодін і Л.Селіва­нов — до 1 року примусових робіт із забороною протягом 2 років бути на відпо­відальній роботі.

Радянські громадяни могли визнати себе обдуреними владою і пресою. Сума викрадених профспілкових коштів виявилася чималою, але зовсім не такою, що вражала уяву, — 2631 крб. 8 коп. (робітник тоді одержував 30—60 крб. у місяць, керівники — від 150 крб. і вище). А п’яниць-керівників у будь-якому місті або селі було хоч відбавляй. Отже, схильна до роздумів частина населення могла б і здогадатися, що «справою «Кабукі» народ відволікали від поточних продовольчих та інших труднощів. Ось тільки пропагандистська машина тут же дала новий привід для роздумів і обурень — «смоленський гнійник».

 

«Танцював на даху екзотичний танець»

 

Через два дні після оголошення вироку В.Карманову і його односправцям у Смоленську почався суд у справі про зловживання в найвищому органі радвлади губернії — виконавчому комі­теті. Головним обвинува­ченим слідство визнало Є.Дзяворука, який з 1924 року служив секретарем Смоленського губкому.

При постійно змінних головах губкому та їхніх заступниках Є.Дзяворук, якщо вірити обвинувальному висновку, взяв усе управління губернією у свої руки. А щоб згуртувати нав­коло себе соратників, став запрошувати їх до себе на дачу на обіди і щедру випивку. Досить скоро будинок Є.Дзяворука в окрузі стали називати «Пий до дна», оскільки саме цей приспів циганської пісні постійно лунав з його вікон. Не обходилось і без дівчат легкої поведінки. Документи у справі свідчили, що в один з приїздів господаря з компанією на дачу цей «відповідальний товариш танцював на даху екзотичний танець із повією».

Одним розгулом і обвинуваченнями в моральному падінні справа не обмежувалась. Є.Дзяворуку інкримінували дискредитацію звання відповідального працівника. Слідство встановило, що влітку 1926 року, після п’янки повертаючись на автомобілі в Смоленськ, Є.Дзяворук та його приятелі посварились і побилися. Причому відбулося це на очах у безлічі людей. А після того як компанія приїхала в Смоленськ, сварка продовжилася. «В центре города Дзяворук начал кричать, — йшлося в документах, — тогда приятели стали его жестоко избивать. Дзяворук выбросился на полном ходу из автомобиля, чудом оставшись в живых».

Як твердило слідство, секретар губкому виявився не тільки видним організатором, а й знавцем діловодства і фінансового обліку. Він створив настільки за­плутані схеми руху бюджетних коштів, що потім легко складав липові кошториси на їх витрачання і розподіляв між вірними людьми. В обвинувальному висновку мовилося, що незаконні допомоги одержували всі без винятку відповідальні працівники губернії. Отже, з них сформувалось угруповання, що захищало і покривало Є.Дзяворука.

Деякі співробітники губернського фінансового відділу спробували припинити вільне поводження Є.Дзяворука з казенними грошима. Але завідувач губфо Коршунов, котрий часто виспівував разом із секретарем губвиконкому «Пий до дна» й одержував від нього допомогу, негайно цим спробам поклав край. Він заборонив своєму заступнику перевіряти губвиконком, а доповідь завідувача контрольного підвідділу Амброзіуса про зловживання в цьому органі поклав під сукно. Самого ж Амброзіуса пригрозив з ганьбою звільнити. У свою чергу принциповий контролер негайно відправився в Москву і в Наркомфіні РРФСР зна­йшов для своєї доповіді зацікавлених читачів.

Улітку 1928 року до Смоленська виїхали контролери Наркомфіну, і після їхньої перевірки Амброзіуса зняли з роботи, а решті місцевих контролерів заборонили навіть наближатися до фінансових документів губвиконкому. Ось тільки Амброзіус не здався і продовжив свій похід по високих інстанціях. Чергові перевіряльники виявилися непідкупними і незабаром виявили, що Є.Дзяворук привласнив як мінімум 23 тис. крб. Після цього за справу взялися слідчі.

Звичайно, смоленська історія виявилася куди менш насиченою інтимними подробицями, ніж історія товариства «Кабукі», але й вона викликала в країні безліч розмов. Адже газети писали про «низьке падіння верхівки» і повідомляли, що кинуті на ліквідацію «смоленського гнійника» відповідальні товариші вигнали з губернського партійного і радянського апарату 1500 спів­учасників Є.Дзяворука. На цьому фоні товариство «Кабукі», в якому, за най­більш завищеними оцін­ками, крім засуджених керівників перебувало два десятки профспілкових працівників, виглядало просто жалюгідно.

У цілому ж складалася досить цікава картина. Від справи до справи масштаби зловживань та інтерес до них тільки наростали. Неначе якийсь невидимий режисер вів своїх глядачів до кульмінації цього грандіозного спектаклю. І навряд чи метою постановки було лише відволікання населення від продовольчих проблем.

 

«Удалося купити весь податковий апарат»

 

Наступною широко відомою в країні справою про зловживання владою та розпусту стала «астраханська справа». Справ і обвинувачених в Астрахані було набагато більше, ніж у Смоленську, а масштаби порушень могли шокувати навіть звиклих до всього радянських людей. Голова партійної комісії з вивчення діяльності астраханської парторганізації Л.Любарський у 1929 році писав: «Дело судебных работников явилось первым тревожным сигналом, что в астраханском соваппарате неблагополучно. Начатое летом 28-го года, оно было бы, несомненно, смазано и ограничилось бы стрелочниками, если бы не вмешался краевой следственный аппарат. Следователь краевой прокуратуры начал вновь ворошить уже законченное дело. В результате проделанного краевой прокуратурой глубокого следствия по делу судебных работников проходило и пройдет дополнительно 18 человек во главе с председателем губсуда Глазковым и его обоими заместителями.

Из классового органа суд превратился в пьяную лавочку, где за недорогую цену можно было купить любой приговор. Растраты, взятки, понуждение женщин к сожительству, дискредитация советской власти, открытые пьяные оргии с нэпманами и прочими чуждыми элементами — всем этим пестрит приговор по делу губсуда и нарсудов. Работу нарсудов приговор характеризует как «полнейшее забвение классовых задач, попрание интересов трудящихся ради своих корыстных личных целей и полнейшую оторванность от широких трудящихся масс».

Председатель губсуда Глазков, его заместитель Калинкин приговорены к 10 годам лишения свободы со строгой изоляцией. Второй заместитель и еще ряд судебных работников, ранее работавших и даже работающих в настоящее время, будут судиться дополнительно. Несмотря на судебный процесс и чистку, в аппарате суда и в особенности нарсудов сохранились до сих пор взяточники» (Тут і далі лексичні, стилістичні та особливості синтаксису цитованих джерел збережені. — Прим. ред.).

Окрема справа була щодо так званого алексєєв­ського кубла. Л.Любарський обурено писав: «Дело Алексеевой» — наиболее омерзительная страница астраханского разложения. В течение шести лет на квартире Алексеевой систематически устраивались пьяные оргии, в которых участвовало около 45 членов партии, в большинстве — ответственных работников. Не только видные хозяйственники вроде уполномоченного Центросоюза Исачкина, заведующего комбанком Иорина, председателя правления сельсоюза Эндульси, завед. Астпромкомбинатом Остер-Волкова, ныне работающего заместителем директора Электролеса в Сталинграде, и т.д., но и партийные работники вроде быв. члена партколлегии Никитина были организаторами и участниками гнусных оргий в алексеевском притоне.

Оргии принимали исключительно безобразный характер, участники их порой совершенно утрачивали всякие общественные нормы и человеческий облик. Нередко в алексеев­ском притоне члены партии встречались с нэпманами. Во время попоек всякого рода торговцы, не терявшие твердой памяти, обделывали свои «дела», подкупая кого следует приношениями и угощениями. Многие не скрывали своих «подвигов», круговая порука была достаточно солидной, была полная уверенность в том, что «товарищи» не выдадут. Тем более что среди участников алексеевских «празднеств» был один из членов партколлегии, два следователя и несколько второстепенных партийных работников.

Несколько раз об Алексеевой возникали дела в контрольной комиссии, из них одно в 1928 году. Однако, несмотря на достаточную очевидность ее виновности, благодаря заинтересованности «соратников» дело просто смазали».

Проте решта справ меркла порівняно зі справою фінансових працівників.

«Массовая продажность финансового аппарата, — констатував Л.Любарський, — началась с 1925 г. Частному капиталу удалось купить весь налоговый аппарат, ревизорский, губналогкомиссию и значительную часть экспертизы бухгалтеров. Все эти части финансового аппарата работали «дружно» в интересах частного капитала, все взяточники были крепко связаны круговой порукой и покрывали друг друга. Взяточники совершенно не скрывали своей связи с нэпманами, которые оплачивали их кутежи и проституток.

Во внутреннем аппарате финотдела отлично знали, что наружный аппарат хорошо «зарабатывает». На это дело «чинуши», в том числе «члены партии», не только смотрели сквозь пальцы, но многие энергично добивались перехода на работу в налоговый подотдел. Откровенный цинизм доходил до того, что приходящих в финотдел нэпманов встречали возгласами «хлеб идет», что вызывало у всех присутствующих не возмущение, а поощрительный смех.

Обо всем этом не могли не знать прежние возглавляющие финотдел работники, которые, пьянствуя вместе со взяточниками, покрывали их. Новые руководители фин­отдела, при которых взяточничество продолжалось, тоже сколько-нибудь решительных мер для оздоровления аппарата не приняли. Всего по делу финотдела привлекается 32 финансовых работника во главе с бывшим заведующим финансовым отделом, его заместителем и работавшим до последнего времени заведующим налоговым отделом. Кроме того, привлекаются 55 нэпманов-взяткодателей, выявленные взятки составляют 30 тыс. руб.

Ряд других работников финансового отдела, не бравших взятки, но пьянствовавших и развратничавших вместе с вредителями и нэпманами, в том числе некоторые заведующие подотделами, покрывавшие все безобразия в финотделе, в настоящее время еще до чистки исключены из партии. Все они до настоящего времени не хотели понять совершенных ими перед партией преступлений и даже во время открытого разбирательства их дела партколлегией КК, не стесняясь большой рабочей аудитории, держали себя как «герои дня».

Для всей этой сорной травы расставание с партией не было трагедией. Единственное, о чем они сожалели, — это о вольготном житье и хорошей службе. Экспертиза, работавшая по делу фин­отдела и проверявшая обложение по 44 фирмам, установила, что эти фирмы недообложены на 86,6% к собранной с них суммы налога. За 3 года недообложение этих фирм принесло убыток государству 1964939 руб.».

Проте тільки цими справами ліквідація «астраханського нариву» не обмежувалася.

«Во всех уже законченных следствием делах, — писав Л.Любарський, — проходят свыше 200 человек и большое количество членов партии (около 45 человек), в том числе и рабочие, из которых большинство — со стажем 17—20 лет. Каждый день за тюремные решетки садятся вновь изобличаемые вредители, продававшие оптом и в розницу интересы партии и советской влас­ти частнику и кулаку. Процесс очистки астраханского советского аппарата при помощи развертывающейся пролетарской самокритики ускоряется. Прокуратура, в делопроизводстве которой находится свыше 70 больших и малых дел, не поспевает очищать Астрахань от падали, купленной частником и кулаком».

Після таких викриттів у мас уже не могло залишатися сумнівів у тому, хто винен у всіх бідах: приватні підприємці та куплені ними розпусні чиновники. Адже саме цього — ліквідації приватних підприємств і, по суті, останніх залишків приватної власності — домагався Йосип Сталін. Після широко розрекламованої ліквідації «наривів» і «гнійників» чищення чиновницьких рядів вітали повсюдно. Адже саме цього — вигнання з керівної роботи всіх прихильників опозиції — хотів «батько всіх народів». Крім того, держ­апарат вивільняли від старих революціонерів і героїв громадянської війни, які пити вміли набагато краще, ніж керувати, а тим більше чітко й неухильно виконувати вказівки згори.

Переведення ж уваги мас на радуюче серце будь-якої простої людини видовище побиття чиновників допомогло знизити напруженість, викликану відсутністю хліба. Отже, Й.Сталін, поставивши всесоюзний спектакль із ви­криттям розпусників, які зловживали владою, зміг добитися багато чого з того, що було необхідне для зміцнення його влади.

Що ж до звинувачень у розпусті, то вони в ході політичної боротьби майже завжди спрацьовували безвідмовно. Адже викликали загострений інтерес у публіки і практично завжди позбавляли звинуваченого шансів на виправдання в очах су­спільства. Микита Хрущов, наприклад, позбувся соратників Георгія Маленкова в ЦК та ідеологічній сфері, організувавши «справу гладіаторів». «Голий» компромат непогано спрацьовував у пострадянську епоху і навряд чи залишиться незатребуваним у майбутньому.