Від розгулу до розгону

Влада перемагає на виборах тільки тоді, коли вміє перетворити їх на фікцію

Історія, №39 (819) 29.09—05.10.2007

2955

90 років тому, 24 вересня 1917 року, були затверджені правила виборів до Установчих зборів. Результати волевиявлення громадян виявилися невигідними більшовикам, і вони розігнали цей орган. Враховуючи, що в неділю в Україні вперше пройдуть дострокові парламентські вибори, досвід управління демократією, який досліджував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, може стати в пригоді після підбиття підсумків волевиявлення виборців. Хоча за часів радянського ладу ці результати навчилися «прогнозувати».

«Ведучи всім порокам відкрите життя»

Звичка, як і її відсутність, — друга натура. Причому не тільки конкретного індивідуума, а й досить значного їх товариства. Другою натурою держави російської завжди була відсутність звички до демократії.
У Росії завжди знали, що будь-які вибори схожі на азартні ігри: спочатку весело й затягує, а в результаті можновладці залишаються в катастрофічному програші. І тому починаючи з другої половини XVIII ст. протягом багатьох десятиріч у Російській імперії мало не єдиним дозволеним законом процесом волевиявлення залишалися вибори предводителів повітового й губернського дворянства, чий вплив на місцеві справи до скасування кріпацтва був вельми значним.
Так, на початку XIX ст. велику популярність у країні мав предводитель дворянства Рязанської губернії генерал-майор Лев Ізмайлов, про якого в 1802 році імператор Олександр I у рескрипті писав, що той, «ведучи розпусне й усім порокам відкрите життя, приносить сластолюбству своєму ганебні і для селян утисницькі жертви» (Тут і далі лексичні і стилістичні особливості документів збережено. — Прим. ред.) Проте, мабуть, саме ці особливості характеру і крайня рішучість робили відставного генерала вкрай популярним серед благородних землевласників.
З покоління в покоління передавалася розповідь про те, що сталося, коли рязанський губернатор Дмитро Шишков сказав Л.Ізмайлову, що, крім інших обов’язків, має доручення наглядати за ним. Генерал образився і негайно відправився в Санкт-Петербург, де за допомогою сановних друзів добився зняття губернатора з посади. І відтоді всі наступні губернатори діяли з оглядом на небезпечного предводителя дворянства.
Регулярним переобранням Л.Ізмайлова зовсім не заважало те, що він поводився з дворянами, майже як із власними дворовими чи худобою. Страх, який він вселяв, не дозволяв нікому відкрито виступити проти генерала. Втіхою дворянству була головним чином нестримна щедрість Л.Ізмайлова, який влаштовував для виборців багатоденні та щедрі застілля, які плавно переходили в оргії. А під час франко-російської війни 1812 року він очолив рязанське ополчення і повністю оплачував утримання дворян-земляків, що служили в ньому.
Але після перемоги і повернення із закордонного походу генерал Л.Ізмайлов вирішив, що дворянина, рівного йому в заслугах, у губернії немає й бути не може, а значить, місце предводителя повинне залишитися за ним мало не довічно. Проте він не врахував, що за час його відсутності всі незадоволені встигли об’єднатися. А головне, генерал не влаштував звичних святкувань перед виборами, й у результаті зазнав нищівної поразки.
Власне, те саме або майже те саме відбувалось і в інших губерніях і повітах. Той, хто утинав найкращий обід і обіцяв виборцям якомога більше нових послаблень і пільг, ставав місцевим предводителем найбільш освіченого й передового стану Росії. Тож нерідко якого-небудь дрімучого, погрузлого в самодурстві і просто такого, що заважає нормальному управлінню державою обранця міг легко змінити ще більш дрімучий, але той, хто більше витратив на обідньо-передвиборну кампанію. Помилки виборців доводилося виправляти центральній владі й губернаторам, добре що за більшістю дворян завжди можна було виявити діяння, за яких закономірно призначалося слідство. Ось тільки від початку такого заходу до його фіналу, як правило, проходили роки.
І ці особливості російського життя не могли ігнорувати навіть ліберали, котрі виступали за негайні перетворення. Найвідоміший з них — Михайло Сперанський, якому Олександр I доручив реформу державного ладу Росії, — визнав, що країні потрібен виборний орган особливого типу. З одного боку, такий, що не обмежує нічим повноваження монарха. З іншого — ділить з ним тягар його помилкових рішень.
Законодорадчий орган, який допомагав би імператору розібратися в пропонованих законах, М.Сперанський запропонував назвати Думою. Він також розробляв багатоетапну систему виборів, що починалися з виборів волосних дум, куди могли потрапити лише власники і сільські старшини (по одному від 500 земельних ділянок). Згідно з намітками М.Сперанського волосні депутати мали обирати членів окружних дум, а ті — губернських. І лише останні відправляли своїх представників у імперську Думу.
Проте будь-якій людині, хоч трохи обізнаній з російськими реаліями, було зрозуміло, що всі вибори перетворяться на традиційну довгу плетеницю пиятик, у результаті чого Дума складатиметься з людей абсолютно нікчемних, які нічого не розуміють у законодавстві та прагнуть, як говорилося тоді, «на золотому колесі наздогнати можновладців», тобто будь-якими способами наблизитися до правлячої еліти. До всього іншого Дума не була серед першочергових проектів М.Сперанського. А імператор не міг зважитися навіть на втілення вже розроблених етапів державної реформи.
Ідею народного представництва було дискредитовано остаточно, коли роздратований тяганиною М.Сперанський сказав про імператора: «Він дуже слабкий, щоб керувати самостійно, і дуже сильний, щоб керувати ним». Опала, що настала після цього, не дозволила перевірити розрахунки реформатора на практиці. Але створена ним схема виявилася потрібною після звільнення селян у 1861 році.

«Не може бути визнана народним представництвом»

Після того як поміщики втратили право й обов’язок управляти життям селян, несподівано з’ясувалося, що, по суті, ніякої іншої влади, крім убогих правлінь і поліцейських чинів, у волостях немає. Не кращою була ситуація й на рівні повіту. І в 1864 році, щоб якось заповнити вакуум влади й не відставати від освіченої Європи (вибори проходили в багатьох великих європейських країнах), створили місцеве самоврядування — земства. До представницької частини земств — губернських і повітових зібрань — обирали гласних у трьох окремих куріях: дворянській, міських власників нерухомості і селян-землевласників. Причому правила виборів мали забезпечити верховенство дворян і власників у земських зібраннях і проведення ними вірнопідданської політики на місцях.
Спершу так воно й було. Проте для органів земської виконавчої влади — управ і організовуваних ними установ — потрібно було безліч фахівців — землемірів, учителів тощо. І в народ пішли революційно налаштовані різночинці, під впливом яких земства дедалі більше перетворювалися на антиурядові організації. А кожні наступні вибори, організовувані управами, змінювали склад земств у абсолютно небажаний для правлячої еліти бік. Мало того, на службу в управи й земські установи стали приймати революціонерів, які відбули покарання. Отже, коли наприкінці 1880-х років за земствами встановили суворий поліцейський контроль, а в 1890 році посилили закон про земські вибори, було вже пізно: земські діячі брали активну участь у революції 1905 року, склали кістяк політичних партій, що створювалися, і легко стали депутатами першої Державної думи. Тим більше, що виборчий закон дав їм для цього всі можливості.
Його зміст обговорювався в різних міністерствах, комісіях, Раді міністрів і на нарадах протягом усього 1905 року. Головною метою було заспокоїти маси, і тому виборчі положення постійно мінялися так, щоб випустити пару, але не допустити загального голосування, якого вимагали ліберали, і не пропустити в Думу антиурядові елементи. Спочатку до участі у виборах допускалося не більше ніж 200 тис. чоловік. Виборчого права позбавлялися держслужбовці, євреї, всі, хто не мав власності, і люди молодші за 25 років. І якщо жителі великоросійських губерній обирали одного депутата від 250 тис. жителів, то на національних околицях імперії — одного від 350 тис.
Але під час обговорень кількість обмежень знижувалася і число виборців зростало. До них включили не тільки держслужбовців, а й усіх, хто платить великі податки: 540 руб. у рік — у повітових містах, 700 руб. — в губернських і 1320 руб. — у столицях. Виборчі права повернули євреям (правда, нерівну пропорцію для національних околиць, попри різкі заперечення представників Царства Польського, залишили). Виборців стало більше — 2,7 млн чоловік.
Ці поступки мали замаскувати суть: результат виборів у російських губерніях визначався на губернських зібраннях, де обирали більшість членів Думи. А там усе було під контролем, і всі виборщики ділилися по куріях, що, здавалося б, мало забезпечити вірнопідданські настрої депутатів від центральних губерній: 42,2% становили селяни, 32,6% — землевласники, 22,5% — городяни і 2,7% — робітники. Вибори на околицях не мали вже практично жодного значення і проводилися тільки для проформи.
«Розширення кола виборців, — писала газета юристів «Право», — виявилося, звичайно, вимушеною та нещирою поступкою уряду, зробленою під тиском політичних умов революційного моменту, що переживає Росія. Треба було надати виборчі права і міській інтелігенції, і робітникам. Але водночас, надаючи їм виборчі права треба було потурбуватися про те, щоб ступінь їхньої дійсної влади на результати виборів було зведено до можливого minimum’у. Немає сумніву, що, незважаючи на численність виборців, Державна дума, скликана на основі виборчого закону 11 грудня, не буде й не може бути громадською думкою визнана народним представництвом в істинному значенні цього слова — виразником бажань і волі народної більшості».
Відразу ж після початку реєстрації виборців усі сторони почали знаходити лазівки в законі й використовувати їх на повну.
«Бажаючи збільшити кадри «своїх» виборців, — писала преса, — при майбутніх виборах до Державної думи міністерства двору і внутрішніх справ надали низьким службовцям — сторожам, кур’єрам, швейцарам тощо, які користуються казенними квартирами, — право участі у виборах. Кількість таких спеціальних виборців сягає в одному тільки Петербурзі кількох тисяч».
Не відставали й опозиційні сили: «Домовласник не має виборчого права, а квартиронаймач, що займає в нього кімнату, — виборець. З однієї квартири домовласники зробили по 2, по 3 і по 4 цензи. Квартиру займає батько, а в нього ніби окремі квартири займають його службовці й сини».
Та все ж головний результат цих виборів полягав у тому, що Дума зовсім не нагадувала законодавчий орган. З перших же днів роботи вона перетворилася на трибуну для обговорення проблем країни, де тільки ледачий не лаяв тодішні порядки. Тож через лічені тижні її довелося розпустити, а депутатів, котрі відмовлялися розходитися, — судити і відправляти в тюрму. Отже, виявилося, що всі передвиборні хитрощі не мали жодного сенсу.
Не допоміг прийом, застосований під час виборів до другої Державної думи в 1907 році. Закон залишили колишнім, але часу на агітацію в партій та кандидатів фактично не було. Попри це, перемогу знов отримали антиурядові сили. І цю Думу після 102 днів роботи довелося розпустити. Лише за допомогою змін виборчого законодавства і зменшення кількості виборців удалося добитися того, що землевласники стали переважати в зібраннях виборщиків, отримати Думу якщо не повністю вірнопідданську, то хоча б працездатну. Втім, саме члени третьої та четвертої дум зробили найбільший внесок у повалення монархії.

«Ми не відразу зрозуміли, що це істерика»

Не менш кумедна історія сталася з виборами Установчих зборів у 1917 році. Спочатку зі скликанням органу, який мав визначити майбутнє Росії, зволікали члени Тимчасового уряду, котрі не хотіли ні з ким ділитися владою. Потім — протиборчі угруповання: монархісти намагалися домовитися з ким-небудь із шанованих суспільством членів імператорської сім’ї, щоб хто-небудь із них зайняв престол, а республіканці прагнули торпедувати всі ці спроби до початку Установчих зборів. Різні партії в 1917 році виступали із заявами, що саме вони представляють інтереси народу і переможуть на виборах. Домовитися про норми виборчого закону вдалося тільки до серпня 1917 року.
Вибори мали проходити за партійними списками, один депутат обирався від 200 тис. громадян Росії. Лише в округах, де жителів було менше ніж 500 тис., вводилася мажоритарна система. Окремі виборчі округи створювалися для армії та флоту, а також виділялася квота для жителів окупованих німецькими військами територій. У вересні було встановлено точні правила проведення агітації та підрахунку голосів, і почалася підготовка партійних списків.
І тут виявилося, що це і є головна проблема виборів. Партії розколювалися на очах, у списки намагалися «пролізти» ідейно чужі громадяни, і навіть Володимир Ленін обурювався, що в списку більшовиків занадто багато непевної інтелігенції та дуже мало надійних, перевірених пролетарів.
Головна інтрига виборів полягала в тому, що всі партії намагалися використовувати не обраний ще орган у своїх цілях. Кадети — одна з основних сил — сподівалися відновити монархію, а більшовики — легітимізувати владу рад, від імені яких збиралися взяти всі важелі управління в країні у свої руки. Саме тому підготовку до виборів та їх проведення не зупинили навіть після жовтневого перевороту. Правда, постійно виникали різні проблеми. То солдатські ради починали вимагати для себе можливості обрати одного депутата не від 100 тис. солдатів, а від 75 тис. То виникали складнощі з контролем над голосуванням у місцях, де влада рад ще не перемогла.
Тоді ж уперше більшовики випробували й технологію масових підтасувань, коли пролетарі голосували кілька разів, називаючи це «масовим стихійним більшовизмом». А представники всіх партій біля виборчих урн намагалися допомогти безграмотним громадянам зробити вибір на користь своїх списків. Проте результати виборів виявилися абсолютно несподіваними.
Напередодні всі говорили про те, що голоси поділять кадети й більшовики, які напередодні оголосили про укладення миру і передання землі селянам, а заводів — робітникам. Але, за неофіційними підрахунками, перемогу отримали есери, які називали себе захисниками селян, — 39,5%, у більшовиків було 22,5%, а в кадетів і меншовиків — 4,5 і 3,2% відповідно. Тож треба було або домовлятися з есерами і ділитися владою, або анулювати результати виборів.
В.Ленін з товаришами знайшов інший вихід. Вони просто розігнали народних обранців. Рішення далося вождю нелегко. У переказі спогадів Миколи Бухаріна про цю подію все виглядало так: «Під ранок Ілліч попросив повторити щось із розказаного про розгін «учредилівки» й раптом розсміявся. Сміявся він довго, повторював про себе слова оповідача і все сміявся, сміявся. Весело, заразливо, до сліз. Реготав. Ми не відразу зрозуміли, що це істерика. У цю ніч ми боялися, що втратимо його».
У подальші роки більшовикам довелося неабияк мучитися під час виборчих кампаній. Поки соціалізм не переміг остаточно, його вороги користувалися всіма благами народовладдя, але, правда, тільки на рівні, не вищому за повіт. На сільських виборах заможні селяни за традицією влаштовували для виборців пиятики, давали нездійсненні обіцянки й обиралися до рад. Тож більшовикам доводилося застосовувати посилену агітацію аж до молодіжних факельних ходів, відправляти на місця своїх найкращих ораторів.
Там, де домовленості не допомагали, справа доходила не тільки до «вилучення» ворожого елементу органами ОДПУ, а й застосовувався «червоний терор», коли комуністи, комсомольці й ті, хто їм співчував, з-за рогу стріляли в незгідних з політикою більшовиків. А припинити неправильне голосування до сільради вдалося, зробивши його відкритим. І хто б наважився голосувати проти комуністів, коли на зборах присутній районний чекіст повіту?
Значно ефективнішим засобом боротьби виявилося позбавлення виборчих прав за майновою ознакою. Тільки тепер не мали можливості голосувати якраз-таки забезпечені та представники повалених революцією класів. А постійним резервом для правильного голосування з 1920-х років стала армія. У закритих від сторонніх ідей казармах було куди легше провести виборчу кампанію, а комісари вважали своїм святим правом перевірити бюлетень кожного бійця.
Але до самого радянського способу народного волевиявлення країна дійшла вже в 1930-і роки, коли непорушний блок комуністів і безпартійних висував одного кандидата на одне депутатське місце. Причому робилося це на прохання трудящих, які відкритим голосуванням підтримували кандидата на передвиборних зборах. Тепер уже питання стояло не про голосування, а про явку. І виконання громадянського обов’язку не могли уникнути ні хворі, ні інваліди, ні старі. Якщо їх неможливо було доставити до урни, урну доставляли до них.
Але навіть і за такої системи не вдавалося перемогти «невідповідним» кандидатам. Про це, звичайно, не писали в газетах, але у внутріпартійних документах іменували то недопрацюванням, то проявом радянської демократії.
Власне, ніяких виборів уже, по суті, не було. А перша ж спроба реанімувати їх призвела, як водиться, до плачевного результату. Правила виборів до Верховної ради СРСР 1989 року передбачали висування депутатів від громадських організацій, причому найбільшу кількість висувала КПРС. І це, здавалося, мало забезпечити її представникам звичну керівну роль. Але з’їзд народних депутатів перевершив навіть першу Державну думу за критикою влади і неабиякою мірою сприяв краху КПРС і СРСР.
Кожного разу, коли вибори пускали на самоплив, результати виявлялися гнітючими. То найбільшу кількість голосів набирала ЛДПР, то Дума виходила абсолютно некерованою. Нічого дивного в цьому немає. Вся порівняно недовга історія російських виборів учить, що чинна влада перемагає, якщо перетворює їх на фікцію. Відсутність звички до демократії — друга натура держави російської.

Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»