Микола ШЕЛЕСТ: «Судову реформу бажано починати саме із судів першої інстанції, бо вони є обличчям правосуддя»

Чи не кожного року судову систему України лихоманить в очікуванні чергової реформи. Ми передаємо адмінсправи до відання судів, але не враховуємо, як збільшиться навантаження у суддів першої інстанції. Вимушено, через зобов’язання перед Радою Європи, приймаємо зміни до процесуальних кодексів у вигляді «малої судової реформи» — і Верховний Суд завалений десятками тисяч справ. Запроваджуємо адміністративну юстицію, не маючи повноцінних судів та суддів перших двох інстанцій…

2006 рік, як пообіцяв глава держави, стане роком чергових реформаторських кроків та ідей. Але будь-яка реформа приречена на невдачу, якщо не забезпечена належним людським ресурсом. Суддівські кадри «кують» у Вищій раді юстиції, і, за збігом обставин, на початку року й ця інституція залишилася без свого керівника. Чому заслужений юрист України Микола ШЕЛЕСТ саме зараз залишив посаду голови ВРЮ і повернувся до роботи у Верховному Суді? Із цього запитання ми й почали нашу бесіду.

«Скарг і звернень — багато, а перевіряти їх практично нікому»

— Миколо Анатолійовичу, вважаю, що багатьох наших читачів зацікавило питання: чому саме зараз ви вирішили залишити посаду голови Вищої ради юстиції та повернутися до суддівської роботи?— Річ у тім, що в мене закінчуються повноваження голови Ради, а до Верховного Суду можна повернутися тільки тоді, коли є вакантні посади. Тому я і вирішив повернутися до суддівської роботи.

Крім того, за 2,5 роки роботи на адміністративній посаді у Вищій раді юстиції я відчув, що втрачаю практику. Тільки робота в суді уможливлює тримати свій професіоналізм на тому рівні, який потрібен для судді Верховного Суду. — Тобто ви не розчарувалися в дієвості цієї інституції?

— Ні, звичайно. Крім того, я залишаюся членом ВРЮ ще до 2008 року, а тому не можу вважати себе відстороненим від вирішення проблем цього конституційного органу.— Що, на ваш погляд, змінилось у діяльності ВРЮ останнім часом?

— Почнімо з того, що за останній рік Рада, на мій погляд, покращила ефективність своєї роботи. Однією зі складових цієї ефективності є оперативність розгляду скарг і заяв. Цього року ми провели 17 засідань ради та 38 засідань секцій. Це більше ніж будь-коли за всі роки діяльності цієї інституції.

Але збільшення кількості засідань було не єдиним напрямом. Ми дещо змінили структуру Ради з тим, щоб скоригувати роботу в основних напрямах, підготували законопроекти про створення суддівської інспекції, а також про добір кадрів на посаду професійного судді.

На VII з’їзді суддів України, що відбувся у листопаді минулого року, Президент України у своєму виступі підтримав наші пропозиції, доручивши Кабінету Міністрів внести відповідні законопроекти до Верховної Ради вже на початку 2006 року.

А поки що ми продовжуємо працювати в посиленому режимі, бо скарг надзвичайно багато і щороку їх кількість зростає.— Наскільки я пам’ятаю, в Комітеті ВР з питань правової політики не дуже схвально була сприйнята ідея щодо такої інспекції. Чому треба вводити нові структури, щоб ще хтось перевіряв суддів?

— Річ не в тім, аби «ще хтось» перевіряв. Ця інспекція входитиме до ВРЮ не як окремий орган із надзвичайними повноваженнями, а як рівноцінне управління секретаріату Ради. Необхідність утворення інспекції насамперед пов’язана з тим, що члени ВРЮ — як правило, високі посадові особи, які через зайнятість на основній роботі не можуть своєчасно виконувати доручення Ради, зокрема, їздити у відрядження для особистої перевірки скарг. Доручити перевірки іншій людині, наприклад комусь зі своїх підлеглих чи помічників, вони не мають права за законом. Ось і виникає ситуація, коли скарг і звернень — багато, а можливість їхньої перевірки обмежена. — То, може, слід змінити статус членів ВРЮ, аби всі вони, можливо, за винятком тих, хто входить до неї за посадою, працювали в цьому органі на постійній основі?

— Сьогодні це не можливо без зміни чинного закону. До речі, зараз у Раді ми маємо дві вакантні посади секретарів секцій, які ніхто з членів ВРЮ не бажає займати. Ніхто не хоче залишати основну роботу. Ось у чому проблема. — Може, не бачать владних повноважень у цій роботі, які б задовольняли їхні амбіції?

— Мені важко судити, чому так склалося. Деякі не можуть перейти працювати в Раду, бо входять до складу ВРЮ за посадою, народні депутати не хочуть відмовлятися від мандата, у працівників прокуратури та суду теж є основна робота, яку вони не бажають залишати.— То чи варто було обирати тих, хто не хоче повноцінно працювати, а лише мати додатковий титул до основної посади?

— Такий порядок передбачено законом. Скажіть, що робити судді, якого призначили до складу Ради і пропонують тут посаду? Іти у відставку? Розумієте, строк членства у Вищій раді юстиції обмежений. Прийде людина, попрацює кілька років, а що далі? — Але ж така сама ситуація і з суддями Конституційного Суду чи народними депутатами. Ті ж судді йдуть до парламенту на 4 (тепер — 5) років, і вони теж навряд чи зможуть повернутися на попередні посади.

— Ні, я вимушений констатувати, що ті судді, які сьогодні обрані до парламенту, не втратили повноваження суддів. Для тих суддів, які обрані до Конституційного Суду на 9 років, цього строку вистачає для подальшої відставки у зв’язку із закінченням строку повноважень. Натомість у члена Вищої ради юстиції строк повноважень 6 років, а в голови — взагалі 3 роки без права переобрання.

«Людям, які займають високі посади, не личить робити гучних заяв про мафіозність судової влади»

— Ваше загальне враження: ситуація в судовій системі змінюється на краще?— Так, але ще не досить високими темпами. Думаю, що цього року буде проведений перший етап судової реформи і, зокрема, будуть вирішені питання, про які я казав, бо вони є однією зі складових реформування судової системи. Це вже буде відчутний крок.— Як у такому разі ви оцінюєте висловлювання щодо мафіозності судової влади? Адже ви є її представником.

— Я вважаю, що людям, які займають високі посади в державі, не личить робити гучних заяв про мафіозність судової влади. Для цього слід мати конкретні факти. Люди, які працюють у судові системі, після таких слів відчувають себе, м’яко кажучи, ображеними.

Якщо у нас є випадки, скажімо, хабарництва, то єдиним джерелом доказу цього є кримінальні справи проти суддів. Але це не свідчить про мафіозність судової системи загалом. Люди, які працюють на суддівських посадах, нічим не відрізняються від тих, хто працює в органах юстиції, прокуратурі чи в органах внутрішніх справ. Нам же в судову систему не засилають людей з іншої планети чи з іншої держави! — Чомусь завжди це питання зводять тільки до хабарництва. З огляду на нашу пошту не останньою проблемою є розправа з «неугодними» суддями. Напередодні нашого інтерв’ю на адресу «ЗіБ» надійшов лист із Дніпропетровська, в якому стверджується, що голова суду фактично розправився із суддею, а ВРЮ нічого не зробила задля того, аби захистити суддю. Такі звинувачення можуть мати під собою грунт?

— За весь час моєї діяльності на посаді голови ВРЮ я не пам’ятаю, щоб хтось із суддів звернувся до нас зі скаргою про те, що над ним чинить розправу голова суду. Ми ж можемо розглядати конфлікт тільки при наявності скарги, зокрема і судді.

Інколи такі пояснення дають судді, які притягаються до дисциплінарної відповідальності, або щодо яких ставиться питання про звільнення з посади за порушення присяги. Такі доводи перевірялися Радою, але підтверджень не було знайдено. — Але ж не секрет, що доля судді багато в чому залежить від ставлення до нього голови суду. І, як наслідок, складається враження про так звану корпоративну систему, яка завжди захистить «сильного» голову від «слабого» судді-початківця. Та ж Рада суддів України майже повністю складається з керівників апеляційних судів. Чи можна боротися з такою системою?

— Такі питання виникали на засіданнях Ради суддів: як призначати голів судів? Чи це буде і надалі робити Президент, чи, як пропонувалося народними депутатами, і цей проект жваво обговорювався на сторінках «ЗіБ», керівництво судів має призначати сам колектив.

Проблема дійсно є. Хоча я вважаю, що призначення колективом — це теж не вихід. У нас є випадки, коли судді кажуть про якогось голову суду як про найкращого керівника, а його згодом звільняють за серйозні порушення закону. Зрозумійте, суд — це невеличкий колектив, і якщо він обиратиме собі голову, то чи зможе згодом голова, який відповідає за організацію роботи в суді, вимагати чогось від колективу? Це питання дуже важливе.

Голову Верховного Суду призначає Пленум ВСУ, а голів інших судів — Президент. Чи є в цьому логіка? На мій погляд, треба було б, щоб це питання вирішували органи суддівського самоврядування, а призначав, скажімо, Голова Верховного Суду, але — за погодженням з органами суддівського самоврядування. — Ваш колега по Раді, Володимир Андрейцев, у інтерв’ю «ЗіБ» (див. №2/2006. — Прим. ред.) уніс пропозицію на чолі суду ставити менеджера, можливо, — суддю у відставці, який не буде виконувати суддівські функції взагалі.— Я вважаю, що цього категорично не можна робити. У такому випадку голова, який не слухає справ, буде віддалятися від конкретних проблем, які виникають при здійсненні правосуддя.

Щоб відповідати за організацію роботи суду, мало бути тільки адміністратором. Голова суду — перш за все найбільш авторитетний суддя, який має достатню практику розгляду конкретних справ, володіє проблемами і шляхами їх вирішення щодо питання про застосування законодавства і, звичайно, має організаційні здібності.

«Рада не керує процесами, що відбуваються до того, як кандидат потрапляє
на її засідання»

— Яку відповідальність за неякісний добір кадрів на посаду професійних суддів бере на себе ВРЮ?— На жаль, Рада не керує процесами, які відбуваються до того, як кандидат у судді потрапляє на її засідання. Добір здійснюється на місцях, і до нього безпосередньо причетні голови судів, Державна судова адміністрація та кваліфікаційні комісії. — Однак ваше слово є остаточним.

— Ні, останнє слово за Президентом, який призначає суддів на посади вперше за поданням Вищої ради юстиції. Слід зазначити, що за цей рік Радою були прийняті рішення щодо внесення подань Президенту стосовно 405 кандидатів на посади суддів, 101 кандидату — відмовлено. От і порахуйте відсоток. — Тобто кожен п’ятий не проходить Раду?

— Так, але в мене немає 100%-ої впевненості, що всі ті, хто пройшов через ВРЮ, повністю відповідають вимогам, які висуваються до судді. За системи, що існує, Вища рада одноосібно не спроможна дати належну оцінку якостям кандидата. — Який же вихід із цього?

— Необхідно ще на стадії подання заяв про намір одягти суддівську мантію проводити конкурсний відбір. За результатами цього відбору проводити тестування, письмовий екзамен, дивитись на фахову підготовку кандидатів, а потім уже представляти їх на засіданні ВРЮ. У такому разі в нас уже були б підстави довіряти результатам такого відбору, знаючи, що людина пройшла конкурс, екзамени, тобто пройшла такий самий шлях до посади, який проходять кандидати в судді за кордоном. — Як ви вважаєте, чи можна припускати, що й серед суддів, які працюють, десь 20% теж не відповідають вимогам до судді?

— Цього не можу сказати. Це — діючі судді, й давати оцінку, не маючи для цього якихось підстав, чи називати цифри — у мене немає ніяких підстав. Ми цього року звільнили 5 суддів за порушення присяги, це те, що я можу сказати. Є ще достатньо матеріалів про звільнення суддів із посад, які ми не встигли розглянути минулого року.

16 суддів притягнуто до дисциплінарної відповідальності. Багато це чи мало — важко сказати, але ще ж є й незавершені кримінальні справи. Але кожен займається своєю роботою: прокуратура — своєю, а ми — своєю. — А кримінальні справи ви простежуєте?

— Так, але тільки у випадку, коли вирок щодо судді вступив у законну силу.— От ви повертаєтесь до Верховного Суду, а ваші колеги спитають: «Миколо Анатолійовичу, що ви за 2 роки там зробили?» Що ви їм зможете відповісти?

— Ми зробили те, що було в наших силах. Крім питань, що стосуються головних напрямів нашої діяльності, ми цього року закінчили капітальний ремонт будинку, забезпечили колектив достатньою кількістю комп’ютерної, множильної та іншої техніки. Тобто створили необхідні умови для роботи членів Ради та секретаріату.

«У нас, коли починаються розмови про обмеження, доходить до абсурду»

— У Росії обговорюють питання щодо обмежень на зайняття суддівських посад тими, хто має родичів у адвокатурі чи інші зв’язки, що може зашкодити неупередженості судді. У нас проблеми схожі, на них неодноразово звертали увагу в Комітеті ВР з правової політики. Які обмеження, на вашу думку, доцільно запровадити в Україні для унеможливлення підозр судді в упередженості?— Діючим законодавством ці обмеження визначено. Вони стосуються освіти, стажу роботи, вікового цензу, судимостей, деяких захворювань тощо. Можливо, що цей перелік необхідно було б доповнити. Але, з огляду на норми Основного Закону, для того, щоб не порушувати право людини на професію, ми не повинні доходити до абсурду.— Погодьтеся, що суспільство не може спокійно спостерігати, як сьогодні суддівська професія перетворюється на сімейний підряд. Ще кілька років — у судах у всіх інстанціях працюватимуть доньки, сини, інші родичі, які перевірятимуть законність рішень один одного за вечерею. Хіба це нормально?

— По-перше, треба розмежувати поняття підпорядкованості близьких родичів і спадковості професії. У першому випадку це визначено трудовим законодавством. Що стосується спадковості професії, на мій погляд, у суспільства до цього претензій не має.

«Судді першої інстанції є обличчям судової системи, але про це, на жаль, часто-густо забувають»

— Я розумію, що під час проходження судді через Вищу раду юстиції в претендента можуть виникнути якісь проблеми. Чи намагалися на вас натиснути, щоб провести потрібного суддю, чи навпаки — зняти якогось суддю? — Перш за все ви повинні зрозуміти, що тиснуть на тих, на кого можна натиснути. Зазвичай люди, оточення швидко розуміють, на кого можна натиснути, а на кого — ні. — Можна не тиснути, а попросити… Чи були такі клопотання?

— Звичайно, були.— Як ви на них реагуєте?

— Ніяк. Для мене важливо, щоб людина завтра прийшла в суд і могла здійснювати правосуддя на належному рівні. Якщо ж у людини низька фахова підготовка, чому я буду брати на себе відповідальність і проштовхувати її? — Кого ви бачите своїм наступником?

— У нас сьогодні кожен член ВРЮ спроможний зайняти цю посаду. Я — представник суддівського корпусу і підзвітний з’їзду суддів, який обрав мене членом ВРЮ, та Раді суддів України. Тому моя позиція є, була і залишається такою: цю посаду повинен займати саме суддя. — Ваші побажання суддям — читачам «ЗіБ».

— Хотів би насамперед звернутися до суддів першої інстанції. Я вважаю, що сьогодні їм найважче. Ці люди найменш забезпечені державою, працюють у найскладніших умовах, але саме вони і є обличчям судової системи. Коли ми говоримо про реформи, то чомусь про це забуваємо. Усі розмови про реформу зводяться до того, чи зробити спеціалізовані суди, чи збільшити кількість ланок судової системи — не це є сьогодні головним.

Реформу слід починати із судів першої інстанції. Надати насамперед їм можливість для здійснення правосуддя в таких умовах, щоб вони могли винести законне рішення. Адже в них сьогодні немає ні належного фінансування, ні інформаційного забезпечення, а інколи приміщення для слухання справ. Якщо, як пообіцяв Президент України, у цьому році почнеться судова реформа, то було б бажано, щоб вона почалася саме із судів першої інстанції.

Я хочу їм, а також усім суддям України побажати успіхів у професійній діяльності, здоров’я, справедливості, мужності, терпимості та добра.— Від їхнього імені теж побажаю вам на новій «старій» посаді реалізувати те, що ви намітили…

Розмову вів
Роман Чимний