Потенційний порятунок

Перетворення всіх українців на донорів не забезпечуватиме доступності трансплантації

У владних колах пропонують ухвалити закон, який перетворить усіх українців на потенційних донорів. Противникам трансплантації доведеться писати заяви про відмову. Разом з тим запропоновані зміни не передбачають дієвого контролю за процедурою, тому можуть не принести жодних позитивних наслідків.

Право вибору

У листопаді однією з найпопулярніших тем у ЗМІ стало обговорення запропонованих новел до закону «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», який діє на території України з 1999 р. Текст імовірних переінакшень до громадськості так і не довели, внаслідок чого склалося враження, що єдиним нововведенням мала би стати зміна порядку взяття анатомічних матеріалів у померлих осіб. Так звану презумпцію незгоди планувалося замінити презумпцією згоди.

Кількість прихильників та противників цієї ідеї множилася просто на очах — статті, публікації, окремі думки фахівців, ток-шоу на телебаченні. Як наслідок, виникло безліч пропозицій, які зводяться до запитання: потрібна нам презумпція згоди чи ні? Однак його варто було б поставити по-іншому: а чи готове наше суспільство до введення презумпції згоди та чи буде вона працювати?

Оскільки не всі розуміють різницю між цими поняттями, потрібно спочатку чітко визначитися, що вони означають. Презумпція незгоди означає, що для використання органів померлого він за життя має дати на це згоду, або погодитися можуть його родичі. Відповідно ж до презумпції згоди, якщо особа за життя не повідомила про свою відмову, то вважається, що після смерті її органи можуть бути використані як донорські й при цьому згода родини не потрібна.

Саме презумпція незгоди діє тепер в Україні та передбачена ч.1 ст.16 вищезгаданого закону: «Кожна повнолітня дієздатна особа може дати письмову згоду або незгоду стати донором анатомічних матеріалів у разі своєї смерті. За відсутності такої заяви анатомічні матеріали у померлої повнолітньої дієздатної особи можуть бути взяті за згодою подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті. У померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути взяті за згодою їх законних представників».

У проекті, який у листопаді опублікував один з інтернет-сайтів, міститься пункт про презумпцію згоди: «Кожна повнолітня дієздатна особа має право прижиттєво письмово заявити про незгоду щодо посмертного донорства його органів та тканин».

Але в чому різниця? Нині кожен з нас може дати письмову згоду або незгоду на те, щоб стати донором, або ж анатомічні матеріали можуть бути взяті після смерті за згодою родичів, а в разі, якщо зміни до закону будуть усе ж таки прийняті, ми будемо мати право заявити про свою незгоду бути донором після смерті.

Проблема в іншому — за чинним законом, ми і тепер можемо написати заяву про те, що згодні стати донором, але що нам робити з нею надалі? Носити із собою та сподіватися, що її знайдуть після нашої смерті та використають за призначенням, завдяки чому буде врятовано життя не однієї людини? Навіщо щось радикально змінювати, якщо нова норма не буде діяти, як не діє й стара? Тим більше що за наявною інформацією, яка доступна широкому загалу, різниця між кількістю проведених трансплантацій у країнах з презумпцією згоди і незгоди майже не відчутна.

Необхідність контролю

Зрозумійте правильно, особисто я тільки за те, щоб трансплантологія в Україні розвивалася, більш того, мені все одно, яка презумпція буде діяти в нашій країні. Я згодна навіть зараз, при дії презумпції незгоди, дати згоду на використання після смерті тіла для трансплантації, але… Я згодна це зробити за умови, що в нашій країні буде створена нормально функціонуюча система контролю за трансплантацією — єдина база даних про донорів і, бажано, з гарним захистом від несанкціонованого доступу. Також має діяти система зв’язку між медичними закладами та центрами трансплантації, що допоможе унеможливити зловживання з боку лікарів. Необхідно встановити відповідальність за порушення законодавства про трансплантацію, створити реєстр осіб, які потребують органів для пересадження, належним чином оснастити наявні та створити достатню кількість нових центрів трансплантації тощо.

Водночас, якщо я навіть за певних умов можу погодитися стати донором після смерті, то більшість наших громадян цього ніколи не зроблять. І не тому, що їх не влаштовує презумпція незгоди або згоди, а тому, що вони як вогню бояться самого слова «трансплантація». Тому замість витрачання коштів на безглузду зміну законів, створення нового органу — Державної служби з питань трансплантації, варто було б запровадити державні соціальні програми щодо популяризації трансплантації серед населення. Принаймні надати інформацію про ефективність трансплантації як методу лікування та про можливості сучасної трансплантації в цілому.

У крайньому випадку слід запропонувати людям щось натомість. Наприклад, у деяких країнах, особа, яка стала донором, отримує певний пріоритет, і якщо їй або її родичам знадобиться орган на заміну, то вона потрапить не в кінець черги, а на початок.

Друзі врятують

Інша запропонована зміна стосується не донорства померлих, а розширення переліку осіб, які можуть бути живим родинним донором. У ч.3 ст.12 закону визначено, що «взяття гомотрансплантата... в живого донора допускається у випадках, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця)». Проектом пропонується доповнити цей перелік, надавши можливість бути донором за умови емоційного донорства.

Частково емоційне донорство в нас уже існує. Передбачена можливість стати донором чоловіку та дружині, а новела полягає в тому, що, крім подружжя, донором зможе стати будь-яка особа, якщо вона перебуває з реципієнтом в емоційному зв’язку. Йдеться про сусідів, друзів і т.ін. До речі, така норма працює в деяких країнах. Цікавим є інше — при розширенні поняття емоційного донорства забули дати його визначення та прописати порядок підтвердження наявності відповідного зв’язку.

Безперечно, це не може не дивувати. Нині донором може бути особа з чітко визначеного законом кола родичів. Відповідно до Інструкції з надання живим родинним донором гомотрансплантата для трансплантації, затвердженої наказом МОЗ від 10.04.2012 №250, реципієнт та потенційний донор, крім документів, що підтверджують їхні особи, надають і документи, що підтверджують ступінь та вид родинних відносин. І якщо в цьому випадку більш-менш зрозуміло, як підтверджуються такі відносини, то що робити в разі розширення емоційного донорства? Чим підтверджувати факт такого донорства — мені не зрозуміло.

Залишається сподіватися, що до того моменту, коли нас «ощасливлять» новим законом, з його текстом попрацюють не тільки лікарі та політики, а і юристи, яким у подальшому доведеться керуватися цим актом, обстоюючи права медиків і пацієнтів. Можливо, варто ініціювати громадське обговорення проекту, вислухати думки фахівців і визначитися з необхідними змінами, які дійсно потрібно внести для нормального розвитку трансплантології в країні, щоб потім нам з вами не довелося читати на шпальтах видань страшилки про чорних трансплантологів.