Розлучення з батьками

Як має діяти держава в процесі вирішення питання щодо відібрання дитини

Навіть найкращі умови інтернату навряд чи замінять дитині хай і бідну, але батьківську оселю.

Павло ПАРХОМЕНКО, голова Бахмацького районного суду Чернігівської області, к.ю.н.

12620

Сьогодні поширеними є випадки, коли суди вирішують питання про відібрання дітей від батьків. Відповідні відносини хоч і врегульовані нормами сімейного права, проте мають «вертикальний» характер і безпосередньо пов’язані з утручанням у права окремої особи. Це вимагає від держави дотримання прав таких осіб і навіть створення умов для реалізації гарантій.

Триступеневий тест

Важливе місце при вирішенні питання про «відібрання дитини» (поняття розглядається в широкому значені.) займає судовий захист. І судова практика, без сумніву, повинна бути спрямована на захист прав дитини. Проте часто вона буває досить жорстокою та пронизана поверховістю дослідження проблеми, що можна пояснити різними причинами. Це і стан законодавства та адміністративної практики, можливості держави, фінансування відповідних інституцій, культурні традиції тощо.

Прикметно, що Європейський суд з прав людини в низці справ проти нашої держави порушував проблеми, пов’язані з відібранням дитини, і, на жаль, неодноразово було встановлено порушення гарантій Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Утім, важливим є те, що можемо побачити наявні проблеми, які виникають при вирішенні питання про відібрання дитини. Урахування зауважень допоможе уникнути порушень прав людини.

Звернімо увагу на 2 рішення ЄСПЛ, в яких досліджувалася вказана проблема. Йдеться про справи «Савіни проти України» та «Мамчур проти України». Зазначені рішення по-різному сприймались юридичною спільнотою, іноді вони помилково тлумачились і ставали підставою для неправильного правозастосування. Ці рішення зазнали критики з боку юристів, оскільки в них описувалися складні ситуації, які свідчили, що національні суди, на перший погляд, діяли в інтересах дитини, але, як наслідок, не було враховано ряду факторів, що мають ключове значення для забезпечення її прав.

Дана категорія справ охоплюється змістом ст.8 конвенції, яка гарантує право на повагу до приватного та сімейного життя. Євросуд, досліджуючи питання, чи було втручання в це право обґрунтованим, керується триступеневим тестом (який може стати алгоритмом для перевірки обґрунтованості втручання в права людини) та шукає відповіді на запитання:

• чи було втручання передбачено національним законом;

• чи мало воно легітимну мету;

• чи було необхідним у демократичному суспільстві (пропорційним) (див., наприклад, п.50 рішення ЄСПЛ від 7.12.2006 у справі «Хант проти України»).

У справах, де йдеться про відібрання дитини, нескладно дати відповіді на перші 2 запитання. Сама можливість такого відібрання передбачена нормами національного закону. Зокрема, положення Сімейного кодексу регламентують відповідну процедуру (стст.164—167, 170). Також, без сумніву, метою такого втручання є захист прав дитини, що відповідає легітимній меті, передбаченій у §2 ст.8 конвенції.

Тому найскладнішим залишається питання про пропорційність такого втручання, дослідження якого ще не зовсім укладається в нашій правосвідомості. Аналіз потребує з’ясування різноманітних факторів, таких як «якнайкращі інтереси дитини», дотримання процедурних гарантій для осіб, утручання в права яких відбувається, дослідження питання про виконання державою своїх зобов’язань тощо.

Спробуємо це продемонструвати на конкретних прикладах. Висновки можуть сприяти національному правозастосувачу.

Бездіяльність влади

Так, справа «Савіни проти України» стосувалася скарг осіб, які були сліпими від народження, мали 7 дітей. Сім’я мала дуже примітивні матеріально-побутові умови.

Заявники погоджувалися з тим, що поміщення до інтернатних закладів, можливо, відповідало б інтересам дітей. Проте, за їхніми словами, це можна було б зробити в інший спосіб, не позбавляючи малечу батьківського піклування. Адже органи влади практично позбавили громадян можливості проводити час зі своїми дітьми поза межами таких закладів, особливо якщо враховувати той факт, що малолітніх влаштували в різні заклади. На думку заявників, немає жодної небезпеки в наданні дітям можливості короткочасних відвідувань батьківського дому.

У підсумку люди доводили, що національні органи мали застосувати менш суворі заходи й держава могла б допомогти виховувати дітей, забезпечивши сім’ї належні умови життя. Також наголошувалося, що при вирішенні справи в суді думку дітей не брали до уваги (пп.39—42 рішення).

У справі «Мамчур проти України» заявник з дитинства мав II групу інвалідності, обмежену здатність до пересування — міг ходити лише на милицях. Він був одружений і мав доньку. З часом мати забрала чадо й переїхала в інше місце. Після смерті матері дівчину забрала теща заявника, яка в судовому порядку домоглася встановлення опіки над дитиною.

Заявник зазначив, що він подав до міліції, прокуратури, місцевих органів опіки та піклування і неурядових організацій певну кількість заяв із проханням допомогти повернути доньку. Позови про повернення дитини та скасування опіки виявилися безрезультатними.

Крім того, чоловік стверджував, що теща перешкоджала спілкуванню з донькою, а це унеможливлювало його участь у вихованні дитини. Попри неодноразові звернення щодо надання допомоги в отриманні доступу до доньки, органи влади ніяк не допомогли (п.63 рішення).

Досить важливим є те, що ЄСПЛ у своїй прецедентній практиці виробив дві умови, які необхідно враховувати при визначенні основних інтересів дитини. По-перше, в інтересах дитини буде збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною. По-друге, в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (див. п.100 рішення у справі «Мамчур проти України»).

У згаданих справах Суд установив порушення ст.8 конвенції. При цьому друга справа містить посилання на принципи, викладені в рішенні у справі «Савіни проти України».

Невиконані «позитивні зобов’язання»

Однією з особливостей даних справ є те, що ЄСПЛ удавався до аналізу процедурних питань і виконання державою своїх «позитивних зобов’язань» при вирішенні проблеми з відібранням дитини.

Зокрема, такі заходи не можуть бути санкціоновані без попереднього розгляду альтернатив, і це має оцінюватися в контексті обов’язку держави вживати виважених і послідовних заходів щодо сприяння возз’єднанню дітей зі своїми біологічними батьками, дбаючи при досягненні цієї мети про надання їм можливості підтримувати регулярні контакти та, якщо це можливо, не допускаючи розлучення братів і сестер.

Крім того, у процесі вирішення питання про встановлення опіки, який завершується рішенням про роз’єднання сім’ї, висновки національних органів повинні ґрунтуватися на достатній доказовій базі (яка, за потреби, може включати показання свідків, висновки компетентних органів, психологічні та інші експертні висновки та медичні довідки), вони мусять перевірити, чи мали зацікавлені особи, зокрема батьки, достатні можливості брати участь у вирішенні такого питання.

Зі свого боку національні органи влади зобов’язані докладати зусиль, щоб допомогти особам у здійсненні їхніх батьківських прав, а тому відповідні правові гарантії не повинні використовуватися поверхово.

Даючи оцінку тим обставинам, що матеріально-побутові умови дітей були справді небезпечними для їх життя та здоров’я, Суд виділив таку проблему.

Провадження у справі про опіку, розпочате в січні 2004 року, завершилося тільки 23.06.2006, коли було ухвалено рішення про відібрання дітей від батьків. Але, як свідчать документи, протягом цього періоду не було подано жодного клопотання про вжиття тимчасових (проміжних) заходів і не зафіксовано жодного факту заподіяння шкоди дітям.

Кілька конкретних висновків (наприклад про те, що дітей не годують і не вдягають належним чином, а також часто залишають самих удома) ґрунтувалися виключно на доповідях, складених представниками відповідних міських служб за результатами окремих, не систематичних перевірок і відвідання помешкання заявників.

Щодо міри, якою незадовільність виховання дітей могла бути зумовлена стверджуваною безвідповідальністю заявників як батьків, то суди не вдавалися до розгляду незалежних доказів (наприклад експертного висновку психолога), аби оцінити емоційну чи психічну зрілість неповнолітніх і мотивацію в розв’язанні побутових проблем.

Також звернуто увагу на те, що на жодному етапі провадження судді не заслуховували дітей. Більше того, унаслідок виконання рішення їх не лише відокремили від родини, а й помістили в різні заклади.

Державна турбота про сім’ю

Цікаво, що, на противагу наведеним справам, у 2017 році ЄСПЛ розглянув справу «Ахім проти Румунії», в якій не було встановлено порушень прав заявників. За обставинами цієї справи, заявники є етнічними ромами й батьками 7 дітей. При цьому другий заявник мав постійну інвалідність другого ступеня через психічні розлади.

Ситуація в сім’ї склалася таким чином: компетентний орган держави з питань захисту дітей, провівши розслідування, виявив, що родина проживає в неналежних умовах. Існувала стурбованість здоров’ям та освітою дітей, оскільки заявники відмовилися зарахувати дітей до школи й записати їх на прийом до лікаря, а також від допомоги соціальних служб, які хотіли повідомити їм про їхні обов’язки щодо своїх дітей. Орган держави направив заявникам лист із повідомленням про те, що вони мали забезпечити мінімальні умови, необхідні для розвитку своїх дітей. Також була створена регулярна програма моніторингу сімей заявників з боку соціальних служб, у рамках якого розроблено план заходів.

У подальшому на прохання органу захисту дітей окружний суд розпорядився терміново розмістити дітей у спеціальному закладі й надав батьківські права щодо них президенту окружної ради. Апеляційний суд відхилив скаргу заявників. Крім того, був продовжений моніторинг та консультування сім’ї заявників.

Скарга стосувалася, з одного боку, того, що діти були необґрунтовано відділені від сім’ї, а з другого — заявники не могли відновити сімейні зв’язки з ними.

ЄСПЛ спочатку розглянув причини, які, на думку національних судів, виправдовують тимчасове відібрання дітей у більш загальному контексті справи, беручи до уваги як попередні факти, так і наступні, що призвели до повернення дітей у родину. Зокрема, органи влади виносили рекомендації, яким повинні слідувати заявники, щоб уникнути відібрання дітей. У той же час було інформування про правові заходи, які можуть бути застосовані відповідно до закону задля захисту інтересів дітей. Суд надав великого значення тому факту, що, як тільки органи влади почали стежити за заявниками, соціальні служби виявили й розпізнали матеріальні недоліки сім’ї.

Перш ніж пропонувати відібрання дітей, соціальні служби слідували за сім’єю заявників і намагалися повідомити їм про заходи, яких необхідно вжити для поліпшення економічного становища дітей. Однак згідно з повідомленнями була деяка ворожість стосовно соціальних працівників, що підірвало співпрацю між ними та соціальними службами. Як порівняння ЄСПЛ навів протилежну ситуацію у справі «Савіни проти України», де самі заявники безуспішно шукали допомоги влади.

Відібрання дітей було спрямоване на тимчасовий догляд за ними. Крім того, 6 старших малюків було поміщено разом в одному приймальному центрі, а не в різних, як в українському випадку.

На заявників не було накладено заборони на відвідування дітей протягом дії застосованих заходів. Більше того, вживалися необхідні заходи для того, щоб відвідування проходили в атмосфері, яка сприяє розвиткові сімейних зв’язків.

Нарешті, Суд зазначив, що соціальні служби подбали про те, аби підготувати повернення дітей до своїх батьків, організувавши зустріч наймолодшої дитини з братами, сестрами та батьками, дозволяли старшим дітям проводити свої літні канікули в сім’ї.

Соціальні служби надали фінансову допомогу заявнику для ремонту даху будинку та спорудження туалетів, пальне для регулярного відвідування своїх дітей. Тобто докладали зусиль для сприяння возз’єднанню дітей з батьками. Як тільки громадяни виявили готовність до співпраці, протягом короткого часу були зроблені конкретні кроки для виконання умов, необхідних для повернення дітей.

Тому Суд переконаний у тому, що в цій справі тимчасове розміщення дітей у спеціальному закладі основане на засадах, які не тільки були актуальними, а й достатніми для цілей §2 ст.8 конвенції.

***

Отже, при вирішенні питання про відібрання дитини держава має низку обов’язків, які вона повинна виконати в інтересах дитини, та вжити заходів щодо створення умов для возз’єднання сім’ї. Це на практиці вимагає серйозних активних дій з боку органів державної влади.