Вранці гроші — ввечері гофрокартон

Нездійснення на свій ризик поставки без попередньої оплати не дає продавцю права вимагати кошти за такий товар. Такий висновок зробив ВС в постанові №903/333/17, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

14 березня 2018 року                       м.Київ                                №903/333/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Ткаченко Н.Г. (головуючого), Білоуса В.В., Жукова С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства «Фірма «Мізан» на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11.09.2017 за позовом Приватного підприємства «Фірма «Мізан» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Світпапір» про стягнення 61440,00 грн. основного боргу,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2017 ПП «Фірма «Мізан» звернулося до Господарського суду Волинської області з позовом про стягнення з ТОВ «Світпапір» 61440 грн. попередньої оплати, 3715,45 грн. пені, 848,87 грн. утрат унаслідок інфляції та 690,98 грн. 3% річних.

Позов мотивовано тим, що на виконання договору поставки від 17.06.2014 та рахунку-фактури від 1.11.2016 позивачем було перераховано відповідачу 61440 грн. як передоплату за товар, зазначений у рахунку-фактурі (гофрокартон), однак відповідач, на порушення своїх зобов’язань, отримавши 50% передоплати вартості товару, в триденний строк його не поставив, унаслідок чого покупець вимагає повернення сплаченого авансу з урахуванням відповідальності, передбаченої ч.2 ст.625 Цивільного кодексу та ст.230 Господарського кодексу.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 6.06.2017 позов задоволено частково, постановлено про стягнення з відповідача на користь позивача 61440 грн. боргу, а в решті позову відмовлено.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 11.09.2017 рішення ГСВО від 6.06.2017 скасовано. Прийнято нове, яким у позові відмовлено.

У касаційній скарзі ПП «Фірма «Мізан» просить постанову РАГС від 11.09.2017 скасувати, залишивши в силі рішення ГСВО від 6.06.2017, посилаючись на таке.

Не погоджуюсь із прийнятою судом апеляційної інстанції постановою щодо відмови в задоволенні позову про стягнення з відповідача спірної суми попередньої оплати, позивач уважає, що апеляційним судом порушено вимоги ч.2 ст.693 ЦК, за якою, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. Враховуючи те, що відносини сторін врегульовані лише договором поставки від 17.06.2014, за яким узгоджено постачання гофрокартону, та за усною домовленістю вони узгодили постачання гофрокартону за умови 50% передоплати від вартості цього товару, на виконання чого було виставлено саме рахунок-фактуру від 1.11.2016, на підставі якого й здійснена позивачем спірна сума передоплати, а не на підставі рахунку від 1.11.2016 за плити ДСП, оскільки відповідачем, на порушення домовленостей, не поставлено в триденний строк гофрокартон, як і до цього часу цей товар не поставлено, тому покупець управі вимагати повернення спірної суми попередньої оплати.

Таким чином, коли інших договірних відносин між сторонами немає, на думку скаржника, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку щодо наявності позадоговірних відносин між сторонами щодо поставки товару — плит ДСП загальною вартістю на суму 140320 грн. за умови 100% передоплати за товар, які позивачем неналежним чином виконано та перераховано лише 50% передоплати, а, оскільки покупець не відмовився від поставки товару, відповідач правомірно зупинив виконання свого зобов’язання щодо поставки товару до перерахування покупцем 100% передоплати.

Заслухавши доповідь судді Ткаченко Н.Г., пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов про стягнення з відповідача на користь позивача передоплати в сумі 61440 грн., виходив з того, що зазначений платіж здійснений саме на виконання умов договору поставки від 17.06.2014 та на оплату рахунку-фактури від 1.11.2016 за гофрокартон, а, оскільки продавцем належним чином не виконані зобов’язання за зазначеним договором щодо строків поставки, позивач має право на власний розсуд вимагати в продавця повернення попередньої оплати, враховуючи вимоги ч.2 ст.693 ЦК.

Апеляційний господарський суд, скасовуючи рішення місцевого господарського суду та приймаючи рішення про відмову в позові, послався на те, що укладений між сторонами договір поставки від 17.06.2014 припинив свою дію 31.12.2015 (п.8.1) і дія даного договору поширюється лише на грошові зобов’язання сторін до повного їх виконання, а спірна сума передоплати за платіжними дорученнями від 11.11.2016, 29.12.2016, 15.02.2017, перерахована ПП «Фірма «Мізан» на користь ТОВ «Світпапір» за товар згідно з рахунком від 1.11.2016, який виставлений попередньо продавцем на оплату плит ДСП загальною вартістю 140320 грн. за умови 100% передоплати. З огляду на зазначене та вимоги ч.1 ст.693 ЦК, за умовами яких покупець зобов’язаний повністю оплатити товар до його передачі, якщо між сторонами досягнуто такої згоди й позивачем не виконано свого обов’язку щодо перерахування 100% передоплати за товар, з урахуванням відсутності відмови покупця від плит ДСП, а отже, продавцем не прострочено постачання товару, оскільки строк поставки — 3—5 днів після отримання повної оплати, тому заявлені вимоги щодо повернення передоплати передчасні та необґрунтовані.

Проте суд касаційної інстанції не може повністю погодитись як з висновками суду першої інстанції щодо часткового задоволення позову, так із висновками апеляційного господарського суду про відмову в позові з огляду на наступне.

У ст.525, 526 ЦК передбачено, що одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до чч.1, 2 ст.712 ЦК, за договором поставки, продавець (постачальник), який провадить підприємницьку діяльність, зобов’язується передати в установлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення договору про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

У ст.631 ЦК передбачено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору.

Договір набирає чинності з моменту його укладення.

Сторони можуть установити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Так, судам обох інстанцій при вирішенні даного спору щодо повернення спірної суми попередньої оплати, з урахуванням доводів позивача щодо існування та продовження договірних відносин між сторонами за договором поставки від 17.06.2014 №17-06, а також заперечень відповідача щодо продовження договірних відносин, слід було належним чином визначити, чи припинена дія договору поставки від 17.06.2014, чи існують між сторонами інші договірні відносини або усні домовленості між ними, а звідси встановити, на якій підставі та за який товар перерахована позивачем спірна сума передоплати.

При цьому судам необхідно враховувати п.3.8 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою правління НБУ від 21.01.2004 №22, за яким реквізит «Призначення платежу» платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж і документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України.

Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення «Призначення платежу». Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цій главі, лише за зовнішніми ознаками.

З урахуванням наведеного вище саме на позивача покладається обов’язок визначення повної та достовірної інформації щодо сплачених ним коштів та підставу їх перерахування за платіжними дорученнями від 11.11.2016, від 29.12.2016, від 15.02.2017.

Згідно з ч.1 ст.693 ЦК, якщо договором встановлений обов’язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, установлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором — у строк, визначений відповідно до ст.530 цього кодексу. У разі невиконання покупцем обов’язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення ст.538 ЦК.

За приписами ст.538 ЦК, виконання свого обов’язку однією зі сторін, яке відповідно до договору зумовлене виконанням другою стороною свого обов’язку, є зустрічним виконанням зобов’язання. При зустрічному виконанні зобов’язання сторони повинні виконувати свої обов’язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту. Сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого обов’язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону. У разі невиконання однією зі сторін у зобов’язанні свого обов’язку або за наявності очевидних підстав уважати, що вона не виконає свого обов’язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов’язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі. Якщо зустрічне виконання обов’язку здійснено однією зі сторін, незважаючи на невиконання другою стороною свого обов’язку, друга сторона повинна виконати свій обов’язок.

При цьому суди попередніх інстанцій при вирішенні даного спору не врахували зазначених вимог закону, не врахували того, що в разі нездійснення покупцем попередньої оплати товару зобов’язання продавця щодо поставки товару не виникло, а нездійснення ним на свій ризик поставки товару без попередньої оплати не дає продавцю права вимагати оплати такого товару.

Відповідно до чч.1, 2 ст.300 ГПК, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, постанову РАГС від 11.09.2017 та рішення ГСВО від 6.06.2017 у цій справі не можна визнати як такі, що відповідають фактичним обставинам справи й вимогам закону, і вони підлягають скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд до Господарського суду Волинської області.

При новому розгляді справи суду слід врахувати вище викладене, повно та всебічно дослідити дійсні обставини справи, дати належну оцінку зібраним у справі доказам, доводам та запереченням сторін і залежно від установленого та вимог закону постановити законне та обґрунтоване рішення.

Згідно із ч.1 ст.316 ГПК вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов’язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Оскільки Касаційний господарський суд дійшов висновку, що судові рішення у справі підлягають скасуванню, а справа — направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, то розподіл судових витрат, відповідно до ст.129 ГПК (у редакції, чинній після 15.12.2017 ) судом не здійснюється.

На підставі викладеного та керуючись стст.240, 300, 301, 314, 315, 317 ГПК, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ПП «Фірма «Мізан» задовольнити частково.

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11.09.2017 та рішення Господарського суду Волинської області від 6.06.2017 у цій справі скасувати.

Справу повернути на новий розгляд до Господарського суду Волинської області.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає.