Закон і Бізнес


Голова Апеляції Київської області (1988—2013 рр.) Юрій Нечипоренко:

«Якщо до суддів буде таке ставлення, як зараз, то для своєї онуки я суддівської мантії не жадаю»


Юрій Нечипоренко: «Якщо до суддів буде таке ставлення, як зараз, то для своєї онуки я суддівської мантії не жадаю»

№17 (1367) 28.04—09.05.2018
Анна ЛИНДІНА
9805

Кому, як не людині, яка пропрацювала в мантії понад 35 років, можна довіритися у поглядах на нововведення судової реформи. Напередодні 70-річного ювілею колишній голова Апеляційного суду Київської області, суддя у відставці Юрій НЕЧИПОРЕНКО поділився із «ЗіБ» власними думками та секретами професії, які має знати кожен суддя.


 «Головне — створити умови для роботи судів»

— Юрію Аркадійовичу, наприкінці цього року глава держави підписав указ, яким серед іншого передбачається об’єднати апеляційні суди Києва та області. У Державній судовій адміністрації таку ініціативу пояснили необхідністю зекономити кошти. Хоча не виключено, що об’єднаний суд працюватиме у двох приміщеннях. Ви почали свою діяльність одразу після розподілу цих судів. Чи є логіка в тому, аби на папері об’єднувати їх, а фактично залишати на відстані кілька кілометрів один від одного?

— Думаю, що це об’єднання не дасть позитивного результату. Можливо, у великих судах легше узагальнювати практику, однак ними важче керувати. Що стосується того, що така консолідація дасть змогу зекономити фінанси, я в це також не вірю. Взагалі, багато тих речей, які пропонує реформа, для мене зараз під питанням. Зрештою, я не бачу в об’єднанні великої біди. Головне — створити умови для роботи.

Ми свого часу чимало зробили для того, щоб самостійно облаштувати свою будівлю та зберегти її. Бо, як відомо, суди здебільшого орендують приміщення, тому не застраховані від його втрати.

— Як ви ставитеся до «оптимізації» судів загальної юрисдикції, зокрема розташованих у Київській області? Кому піде на користь таке укрупнення?

— Ми завжди говорили, що правосуддя має бути наближеним до людини. Наприклад, коли створювалися адміністративні суди, наголошували на тому, що пенсійні питання потрібно віддати районним ланкам. Правильним підходом було не змушувати людей їхати в обласний центр задля вирішення питання. А зараз знову повертають усе назад, щоб пенсіонерам важче було дістатися суду. Про що можна говорити з огляду на відсутність нормального сполучення між районами, єдиного приміщення для суду?!

Якби оптимізація передбачала створення великого та зручного палацу правосуддя, наприклад на 3 райони, який був би пристосований для необхідної кількості відвідувачів та розташовувався у зручному місці, можна було б ще подумати. А коли в будівлю, де бракує місця навіть працівникам апарату, направлять ще кілька суддівських штатних одиниць, це буде абсолютно нерозумно.

Та і яка від цього буде користь? Такі трансформації — це, мабуть, спосіб централізувати керівництво, щоб місцеві керівники не могли впливати на суддів.

Коли я прийшов на посаду голови у 1985 р., в області було 33 суди, коли йшов — залишилося 25. 8 ліквідували, прибрали зайві, бо у деяких невеличких містах працювали по 2 суди — районний і міський. Хоча там, де була потреба, відкрили нові інституції. Така оптимізація була доцільною та логічною.

— З якими проблемами можуть стикнутися суди як першої, так і апеляційної інстанції після такої пертурбації?

— Судді, яким доведеться кататися з району в район, навряд чи будуть у захваті від цього. Тому й для всієї системи користі не буде.

Коли в судах почали штучно запроваджувати адміністративну спеціалізацію задля вирішення певних категорій справ, судді спочатку із задоволенням їздили у такі відрядження, потім їм це набридло. Після тих нововведень залишилася плутанина зі справами, які невідомо куди направлялись. Щоб зараз якусь знайти, треба перевернути догори дриґом 3 чи 4 суди.

«Якими б не були Президент і Уряд, вони хочуть неодмінно підім’яти під себе суди»

— Ви пішли з посади до того, як розпочалися всі ці люстраційні хвилі. Чому судова система не змогла нічого протиставити такому шельмуванню людей у мантіях? Чи, може, політики заслужено критикують суддів за зниження до них довіри з боку суспільства?

— А чи любили колись у нашій державі суд? Влада ніколи його не підтримувала і не буде підтримувати. Є держави, в яких суди шануються. Коли я прийшов працювати в судову систему, людину в мантії ще поважали. А зараз, якими б не були Президент і Уряд, вони хочуть неодмінно підім’яти під себе суди, щоб ті приймали потрібні рішення.

Раніше й до добору кадрів ставилися по-іншому. Я міг нічого не чути про суддю, який 30 років працював на посаді. Бо він здійснював правосуддя тихо і правильно. Зараз суддя може проносити мантію лише рік, а про нього вже всі знають, бо в нього за плечима гора скарг.

Основними критеріями були порядність і чесність, існували чіткі правила поведінки. Суддя — людина, яка на видноті. У великому місті він ще може розчинитися в натовпі, а в районному суді всі знали про кожен його промах. Тоді винуватця просто викликали в осередок партії й казали, що йому в суддівському кріслі не місце.

— І коли ситуація змінилася?

— До 2001 р. в обласних судах існували так звані президії, які відігравали велику роль у круговороті суддівства. Тоді я як голова, мій заступник, прокурор із заступниками, Генеральна прокуратура могли заявити протест проти будь-якого рішення суду першої ланки, яке вважали незаконним. Звичайно, його потрібно було обґрунтувати, щоб на засіданні його підтримали 5 суддів.

Потім заснували апеляційні суди, з появою яких, на мій погляд, потрібно було зачекати. За нових умов судді почали відверто зловживати своїми повноваженнями, але їх за це ніхто не карав. Такі особистості певною мірою посприяли появі рейдерства. Своїми незаконними рішеннями вони давали зелене світло новому виду злочинців.

Наприклад, один львівський суддя вирішував питання щодо Змієвих валів, які, як ми знаємо, розташовані не на заході України. Пам’ятаю, у 2005 р., коли ця проблема стала надто гострою, було створено комісію з реформування, покликану знайти вирішення проблеми. Керував нею глава держави, я входив до її складу. Тоді ми пропонували віднести такі спори до компетенції господарських судів, застосувати предметну підсудність, оскільки сторонами завжди були юридичні особи. Нам цього не дозволили, вирішення питання затягували, тому що це комусь було потрібно.

«Конфлікт між судами та прокуратурою завжди був»

— Не перевіряла, та, здається, до 2014 р. не було порушено жодного кримінального провадження щодо постановлення суддею завідомо неправосудного рішення. Це судді якісніше працювали чи правоохоронні органи не дозволяли собі таких вольностей?

— Якщо за діло — хай притягують. А коли це робиться спеціально, з якихось власних мотивів, прокурор повинен боятися покарання, яке має на нього чекати. Конфлікт між судами та прокуратурою завжди був і ніде від нього не дінешся.

За час своєї практики я зустрічав багатьох різних прокурорів. Коли було зрозуміло, що людина не на своєму місці, з нею негайно ж розбирались. Я не заперечую: неодноразово траплялися випадки засудження особи на підставі якихось повітряних доказів. Ми відразу скасовували такі рішення, не допускаючи набрання ними чинності.

У деяких випадках я довіряв старій приказці: «Краще нехай 10 винних залишаться на волі, ніж один невинний буде засуджений».

Свого часу ми практикували наради, на яких підбивали підсумки проведеної роботи. Там збиралися всі керівники правоохоронних органів. На одній з них прокурор присвятив свій виступ поливанню брудом суддів, які, за його словами, не хочуть нічого робити. У відповідь я запропонував замість цієї старої пісні навести конкретні приклади неналежної поведінки суддів, повідомити про кількість поданих протестів проти незаконних рішень. Таких, як ви здогадалися, просто не було.

— Але ж судді припускалися помилок, інколи — свідомо. Однак тоді судову систему, навпаки, звинувачували у корпоративній солідарності та захисті порушника.

— Я сам, бачачи, яку діяльність веде певний суддя, ініціював його звільнення з посади, хоча робити це було нелегко. Але ми не захищали таких людей, навпаки, подекуди просити за них приходили високопосадовці, аргументуючи тим, що це хороша людина. «Якщо хороша — забирайте до себе», — відповідав я.

Інколи звільнити було неможливо. Я подавав подання, отримував рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів, а Вища рада юстиції все одно залишала цю людину на посаді.

Деякі судді самі приймали рішення про звільнення, бо був період, коли забезпечення змушувало сподіватися на краще. Деякі проміняли мантії на адвокатські свідоцтва. Кожного вмовляв залишитися, перечекати скрутні часи. Але вони зробили свій вибір, вважали за краще гребти гроші лопатою, ніж служити закону. Тому людей з такою позицією я просто просив не повертатися.

Був випадок, коли жінка попросила тимчасово піти з посади, їй необхідно було подбати про малих дітей. Вона повернулася через 4 роки, і я з радістю прийняв її назад. Головне — як люди ставляться до свого рішення.

«Кваліфікаційне оцінювання ділить суддів на чорних і білих»

— Зараз із грошовим забезпеченням інша ситуація. Діє положення щодо збільшення зарплат суддям, які пройшли кваліфоцінювання. Начебто цілком логічно, аби час від часу перевіряти професійну придатність суддів. Тим більше що відмовилися від першого призначення. Може, кожні 5 років проводити таку переатестацію для зростання зарплат?

— Кваліфікаційне оцінювання ділить суддів на чорних і білих. Якщо вже вирішили розподіляти кошти таким чином, то чому не подумали про суддів у відставці? Чому не переглянули розмір їхнього довічного грошового утримання, враховуючи стаж роботи. Конституційний Суд зараз приймає рішення із цього приводу. Хоча зрозуміло, що це просто інструмент для чистки суддів. Тоді чому не звільняти суддів за проступки, як це чітко прописано в законі? Навіщо вводити атестацію, вносити розбрат між суддями?

Після того як приходив новий суддя, я вже через 3 роки міг сказати, чи людина на своєму місці, і ніякої атестації не треба.

Знову ж таки, суддя, який іде на підвищення, кожного разу проходить оцінювання. Мене таким чином оцінювали 10 разів. Я вважаю, що цього більш ніж достатньо, не потрібно вводити додаткові тестування.

— Це, знову ж таки, торкається питання довіри до суддівського корпусу. Що можна сьогодні зробити для того, щоб відновити чи зміцнити цю довіру? Наприклад, РСУ радить суддям активніше йти у маси — до шкіл, вишів, аби привчати молодь не боятися суддів, поважати їх.

— Якщо судді чітко виконуватимуть закон, хто б там що не говорив, люди будуть ставитися до суду так, як він того заслуговує.

Коли всі починають порочити суддю у ЗМІ, в мене це відразу викликає обурення. Жоден з нас не застрахований від помилок. Якби ж люди прочитали і дослідили те сумнівне рішення, яке послугувало вироком для судді, й справедливо його критикували, але люди просто поливають брудом.

— Основним досягненням судової реформи називають утворення нового Верховного Суду. Один новий ВС — це краще, ніж чотири «старі» суди? Як ви сприймаєте цю побудову «судів у Суді» та ще й з Великою палатою на чолі?

— Знаєте прислів’я «Курчат восени лічать»? Тож і ми подивимося на цих «курчат». За моєї роботи найвищий судовий орган формувався таким чином: кожен четвертий суддя приходив з обласного суду, я всіх їх знав. Мені також з 1986 р. неодноразово пропонували цю посаду, але я Київщину залишати не хотів.

Зараз не зрозуміло, навіщо їм призначати таку високу зарплату? Ті, хто захоче піти по кривій стежці, все одно нею підуть. Знаковими були ті часи, коли у Верховному Суді України працювали колишні фронтовики, деякі були покалічені: Микита Фролович Антонов, Василь Дмитрович Ярославський та інші. Це були грамотні люди, порядність яких не піддавалася сумніву. Зараз туди можуть прийти люди без практики, і це не може не викликати запитань.

«Суддівська посада не для тих, хто постійно поспішає та легко до всього ставиться»

— Чим для вас був суд: місцем роботи чи способом самореалізації як юриста?

— Коли мені виповнилося 30 років, мене призначили очільником Подільського народного суду. У той час це був бандитський район, найнебезпечніший у столиці. Міністр юстиції захотів особисто побачити цього сміливого «хлопчика». Я не хотів брати на себе таку відповідальність, але колеги проголосували за мою кандидатуру. Тому, коли міністр запитав мене, чи хочу бути головою, я відповів просто: «Призначите — буду, не призначите — не буду». Так я і отримав цю посаду.

Здебільшого я дотримувався 8-годинного робочого дня, тобто працював з 8-ї ранку до 8-ї вечора. У суботи, коли не був у суді, викладав трудове право кадровикам і чиновникам.

Але поєднувати суддівство з головуванням виявилося непростим завданням. Потрібно було постійно підтримувати мікроклімат у колективі, приймати тисячі людей зі скаргами, які не завжди зверталися по суті, а відмовити я не міг.

Часто доводилося відмовляти високопосадовцям у сприянні у вирішенні справи або в інших послугах. Проте вони не ворогували зі мною, а навпаки, виявляли повагу.

Коли вводили інститут помічника, я побоювався, щоб вони не почали здійснювати правосуддя замість нас. Мій прогноз збувся.

Деякі судді вже давно не пишуть рішення, за них це роблять помічники. Не раз мені доводилося лаяти суддів, на рішення яких скаржились, а потім виявлялось, що вони їх не писали. Ми з помічниками розбирали рішення, я підказував, де треба щось прибрати, а де — додати. Бувало й таке, що рішення переписувалось 10 разів, але зрештою мені тільки дякували за науку. Якщо ж помічника кинуто напризволяще, він ніколи нічому не навчиться.

— Ви порадили б сьогодні йти працювати суддею своїм дітям, онукам чи дітям своїх знайомих?

— Якщо до суддів буде таке ставлення, як зараз, то, звичайно, для своєї онуки я суддівської мантії не жадаю. Хоча за всі роки служби мені не було за себе соромно.

Та й не всі можуть бути суддями. Здебільшого у мантіях залишаються люди спокійні. Суддівська посада не для тих, хто постійно поспішає та легко до всього ставиться. Код установлення істини — врівноважений підхід до слухання справи.

Взагалі, для мене дотримання процесу було святим, я ставився до нього як до своєрідного ритуалу. Тому тим, хто його скорочував, я відповідав, що економії в цьому ніякої, а щось важливе можна було втратити.

— У вашому кабінеті замість портрета Президента висів портрет Тараса Шевченка. Які слова Кобзаря були для вас напуттям? І які ви радили б пам’ятати кожній людині в мантії?

— «Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь». Це й сьогодні актуально. Зараз ми бачимо, як спеціалісти тікають з країни в пошуках кращого життя. Але ж і свою державу підіймати треба. Звичайно, влада має цьому сприяти. Її постійно треба критикувати, змушувати щось робити і, звісно, допомагати судовій гілці.