Закон і Бізнес


Обвинувальний оксюморон

Удаючись до аналогії норм КПК, суди фактично продовжують тримання під вартою на невизначений строк


№13 (1363) 31.03—06.04.2018
Ярослав ЗЕЙКАН, адвокат
5903
5903

На форумі за участю суддів Верховного Суду наголошувалося, що вони (судді) відкриті для критики. Разом з тим стверджувалося, що судді дотримуються позиції стосовно неприпустимості аналогії процесуальних норм. Але чи так це на практиці?


Запозичений припис

Судді районних судів при постановленні обвинувальних вироків постійно послуговуються процесуальною нормою, що визначає обрання запобіжного заходу, — п.1 ч.4 ст.374 Кримінального процесуального кодексу.

Так, Сихівський районний суд м.Львова засудив Андрія Слюсарчука (також відомого як «доктор Пі». — Прим. ред.) до позбавлення волі. У вироку записав: запобіжний захід, застосований до А.Слюсарчука до набрання вироком законної сили, залишити без зміни — тримання під вартою. Аналогічно Дніпровський районний суд м.Києва, постановляючи обвинувальний вирок щодо С.Т., зробив такий самий запис. Тобто послався на положення п.1 ч.4 ст.374 КПК, що стосується тільки виправдувальних вироків.

Водночас у цій же частині ст.374 КПК є п.2, в якому йдеться про обвинувальний вирок. І він не містить положення про застосування запобіжного заходу — тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Адже законодавець невипадково розділив ці норми окремо для кожного з вироків.

Апеляційні суди не звертають уваги на ці порушення. Більше того, вважають, що у них немає потреби дотримуватися вимог ст.331 КПК, тобто кожні 2 місяці з власної ініціативи перевіряти доцільність тримання особи під вартою. Проте норми стст.197 та 331 КПК повинні дотримуватися беззаперечно.

Тим більше що в даному випадку маємо оксюморон, уготований законодавцем. Адже вирок та його резолютивна частина формально починають діяти тільки після набрання судовим рішенням законної сили.

Що скаже Верховний Суд?

Для аналізу ситуації пропонується взяти до уваги рішення Європейського суду з прав людини від 4.06.2015 у справі «Руслан Яковенко проти України». Проте воно стосувалося КПК 1960 р., що не передбачав окремих записів для обвинувального та виправдувального вироків. Не було й обмеження строку тримання під вартою в 60 днів.

Але і в цьому рішенні констатоване порушення вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Адже ЄСПЛ зауважив, що в національного суду не було жодного обґрунтування запису у вироку щодо залишення без змін запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, що, очевидно, виходив за межі призначеного покарання у вигляді позбавлення волі.

У «справі Слюсарчука» Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ звертав увагу на цю обставину, але справа в апеляційній інстанції поки що не слухалася. Щоправда, Апеляційний суд Львівської області проявив мудрість і змінив запобіжний захід на більш м’який.

Очевидно, що новий Верховний Суд не повинен стояти осторонь цієї проблеми.

Маємо ситуацію, коли суди застосовують до обвинувальних вироків норму, прописану для виправдувальних, і не використовують положення, передбаченого для обвинувальних вироків. Це пряме порушення процесуального закону. На практиці такі дії погіршують становище людини.

Якщо справа в апеляційній інстанції вирішується 3,5 року (як відбувається із С.Т.), то запис про тримання під вартою до набрання вироком законної сили був би грубим порушенням прав людини. Причому незалежно від того, виправдувальний це вирок чи обвинувальний.

 

КОМЕНТАР ДЛЯ «ЗіБ»

Богдан ПОШВА,
суддя Верховного Суду України:

— Така проблема дійсно є, і вона комплексна. Шкода, що на неї не реагують так само комплексно. За відсутності касаційної практики суди першої та апеляційної інстанцій намагаються щось уніфікувати, але це не їхній рівень.

Коли касаційні суди будуть виправдовувати своє призначення, вони мають давати офіційне роз’яснення щодо застосування норми права — процесуальної чи матеріальної. Доти, доки досконалість правозастосування буде залишатися без уваги касаційного суду, це буде рух без дороги.

Практика ЄСПЛ — це мінімальні стандарти захисту прав людини. Україна ж зобов’язана виконувати вимоги ст.3 Конституції. Але це питання знову до касаційного суду.