Істотний дисбаланс
Несправедливими є положення договору, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо сплати винагороди за резервування ресурсів. Такий висновок зробив ВС в постанові №175/1543/16-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
7 лютого 2018 року м.Київ №175/1543/16-ц
Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого — ЧЕРВИНСЬКОЇ М.Є.,
суддів: АНТОНЕНКО Н.О. (суддя-доповідач), ЖУРАВЕЛЬ В.І., КРАТА В.І., КУРИЛО В.П. —
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Особи 4 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21.07.2016 та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27.09.2016 в справі за позовом Особи 4 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсним кредитного договору,
ВСТАНОВИВ:
У квітні 2015 року Особа 4 звернулася до ПАТ «КБ «Приватбанк» із позовом про визнання недійсним кредитного договору.
На обґрунтування позовних вимог указувала, що 24.06.2008 уклала з ПАТ «Приватбанк» кредитний договір на суму $86914, зі сплатою 15% за користування кредитом та зі строком погашення до 24.06.2028 включно.
Для забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором цього ж дня Особа 4 уклала договір іпотеки, за умовами якого надала в іпотеку житловий будинок площею 51,3 м2, розташований за Адресою 1, який належить їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу.
Вказувала, що умови кредитного договору є несправедливими, оскільки в додатку №1 до нього загальна вартість кредиту зазначена з розрахунку $83400, натомість у п.8.1 кредитного договору вказана сума кредиту в розмірі $107168,91. Крім того, в п.8.1 кредитного договору передбачена сплата винагороди за надання фінансового інструменту в момент надання кредиту в розмірі $2502, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 4,08% річних від суми зарезервованих коштів та винагорода за проведення додаткового моніторингу.
Посилаючись на зазначені обставини, просила визнати недійсним кредитний договір, а як наслідок, визнати недійсним договір іпотеки, оскільки цей договір є похідним від основного.
Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21.07.2016, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27.09.2016, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, районний суд виходив із того, що позивач під час укладення спірних договорів була ознайомлена з їх умовами щодо суми та валюти кредиту, проти них не заперечувала, що підтверджується її особистим підписом, також, що позивачем не доведено, що спірні договори укладені нею під впливом обману.
Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що під час учинення спірних правочинів сторонами було дотримано вимоги ст.203 Цивільного кодексу, а позивач не довела наявності умислу в діях відповідача щодо введення її в оману та самого факту обману.
У жовтні 2016 року Особа 4 подала до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов.
Касаційна скарга мотивована тим, що умови кредитного договору є несправедливими, оскільки в ньому передбачено сплата винагороди за надання фінансового інструменту в момент надання кредиту в сумі $2502, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 4,08% річних від суми зарезервованих коштів та винагорода за проведення додаткового моніторингу, що є порушенням п.3 ч.5 ст.11 закону «Про захист прав споживачів». Крім того, у додатку до кредитного договору як загальна вартість кредиту зазначена сума $83400, натомість у п.8.1 — сума кредиту зазначена в розмірі $107168,91.
24.11.2016 суддею ВСС відкрито касаційне провадження в даній справі та витребувано матеріали справи з районного суду.
У ст.338 ЦПК в редакції закону від 3.10.2017, що набув чинності 15.12.2017, визначено, що судом касаційної інстанції в цивільних справах є Верховний Суд.
У пп.4 п.1 розд.XIII «Перехідні положення» ЦПК передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані й розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією кодексу, передаються до КЦС та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією кодексу.
12.01.2018 вказану справу передано до КЦС у складі ВС.
Ухвалою колегії суддів ВСС від 29.01.2018 зазначену справу призначено до судового розгляду.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги.
Відповідно до вимог чч.1 і 2 ст.400 ЦПК під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недоведеність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положенням ч.2 ст.389 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судами встановлено, що 24.06.2008 Особа 4 уклала з ПАТ «КБ «Приватбанк» кредитний договір на суму $86914 зі сплатою 15% за користування кредитом та зі строком погашення до 24.06.2028 включно й договір іпотеки, за умовами якого надала в іпотеку житловий будинок площею 51,3 м2, розташований за Адресою 1.
З матеріалів справи також убачається, що згідно з пп.8.1 п.8 кредитного договору банк зобов’язується надати позичальнику кредитні кошти у вигляді готівки через касу у вигляді поновлювальної лінії в розмірі $107168,91 на такі цілі: $83400 — на придбання нерухомості, $2502 — на сплату винагороди за надання фінансового інструменту в момент надання кредиту, $595,71 — на страхування майна, $417 — на особисте страхування, $20254,20 — на страхові платежі у випадках та в порядку, передбачених пп.2.1.3, 2.2.7 цього договору зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,35% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 3% від суми виданого кредиту в момент надання кредиту, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 4,08% річних від суми зарезервованих ресурсів.
Згідно зі ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент учинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені в чч.1—3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу.
За положеннями стст.626—628 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
Отже, відмовляючи в задоволенні позову про визнання недійсним кредитного договору, суди правильно виходили з того, що позивач під час укладення спірних договорів була ознайомлена з їх умовами щодо суми та валюти кредиту, проти них не заперечувала, що підтверджується її особистим підписом.
За положеннями ч.5 ст.11, чч.1, 2, 5, 7 ст.18 закону «Про захист прав споживачів» від 12.05.91 №1023-ХІІ до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Отже, несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо сплати винагороди за резервування ресурсів, і це є підставою для визнання такого положення недійсним.
Оскільки в спірному договорі сплата винагороди за резервування ресурсів визначена в процентах від суми зарезервованих ресурсів, тобто є змінною величиною, то такі умови суперечать положенням ч.5 ст.11 закону.
Крім того, відповідно до ст.55 закону «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством, нормативно-правовими актами Національного банку та угодами (договорами) між клієнтом і банком.
Відповідно до п.3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затвердженими постановою правління НБУ від 10.05.2007 №168 банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що в п.8.1 кредитного договору передбачено винагороду за надання фінансового інструменту в момент надання кредиту в сумі $2502 та винагороду за проведення додаткового моніторингу, однак не зазначено, які саме послуги за вказані винагороди надаються позивачу.
Згідно із чч.1, 2, 4 та 5 ст.18 цього закону продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Перелік несправедливих умов у договорах зі споживачами не є вичерпним. Якщо положення договору визнано несправедливим, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Зазначений висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 12.09.2012 №6-80цс12.
Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що в разі визнання окремих положень кредитного договору несправедливими, таке положення може бути змінено або визнано недійсним, відмовили в задоволенні позову про визнання недійсним кредитного договору в цілому.
Ураховуючи, що апеляційний суд помилково погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, а відповідно до положень ст.307 ЦПК (чинних на час розгляду справи) він має право скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалили нове рішення або змінити його, то ухвалу апеляційного суду слід скасувати та направити справу до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до п.1 ч.3 ст.411 ЦПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (ч.4 цієї статті).
Керуючись стст.400, 409, 411, 416 ЦПК, Верховний Суд у складі колегії суддів КЦС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Особи 4 задовольнити частково.
Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27.09.2016 скасувати, направити справу на новий розгляд до Апеляційного суду Дніпропетровської області.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.