Закон і Бізнес


Конфлікт норм чи інтересів?

Реформування в царині Феміди може завершитися численними порушеннями прав громадян


№46 (1344) 02.12—08.12.2017
Сергій ШТОГУН, професор кафедри спеціальних юридичних дисциплін ННІ права НУ водного господарства та природокористування, к.ю.н., заслужений юрист України, суддя у відставці
5489
5489

Реформуючи судову систему, законотворці не врахували конфлікту інтересів, що може виникнути при розгляді судом певної категорії спорів, фактично не оновили складу органу, який відповідає за формування суддівського корпусу, та порушили конституційне право громадян на звернення до суду.


Питання незалежності

Після прийняття законів і нормативних актів, які регламентують реформування в Україні системи судової влади, все більше виникає запитань про покращення в діяльності суб’єктів судової влади, які настали чи можуть настати в майбутньому.

Одна з найважливіших проблем, розв’язання якої стоїть перед реформуванням системи судової влади, — забезпечення повноцінної незалежності судової влади. У ч.1 ст.128 Конституції йдеться про те, що судді призначаються на посади Президентом за поданням Вищої ради правосуддя.

Разом з тим неспроможність виконання главою держави своїх повноважень за станом здоров’я встановлюється на підставі медичного висновку й письмового подання Верховного Суду за зверненням Верховної Ради (ст.110 Основного Закону). Більше того, відповідно до ст.111 Основного Закону рішення про усунення Президента з поста в порядку імпічменту приймається парламентом після отримання висновків Конституційного та Верховного судів. Тобто судді ВС, яких призначає глава держави, дають висновки та вносять подання про можливість перебування на посаді самого Президента.

Без права на оскарження

Надалі виникає цікаве запитання: як відповідно до нового Кодексу адміністративного судочинства Касаційний адміністративний суд у складі ВС розглядатиме справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності гаранта в першій інстанції? Адже фактично наявна формальна підстава для їх відводу, зумовлена виникненням сумніву в об’єктивності такого розгляду.

Суспільство може потрапити в правовий вакуум, коли у випадку оскарження указу Президента про призначення суддів ВС такий позов не буде розглянутий через відсутність компетентного судового органу. Адже третьою стороною будуть усі новопризначені судді ВС.

Аналогічна ситуація складається і в разі оскарження актів, дій чи бездіяльності ВРП. Так, ст.57 закону «Про Вищу раду правосуддя» регламентує оскарження рішення Ради про звільнення судді з посади. Парламент обмежив підстави для оскарження й тим самим заборонив суду розглядати рішення ВРП по суті.

Проте як тоді бути із ч.1 ст.55 Конституції, якою кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень органів державної влади? Адже відповідно до ст.22 Основного Закону це право не може бути обмеженим.

Передання повноважень

Тепер стосовно організації та функціонування ВРП в цілому. Відповідно до закону «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» Рада утворилася шляхом реорганізації Вищої ради юстиції. А до обрання членів ВРП цей орган діяв у складі членів ВРЮ.

Виникає запитання: чому законодавець оперативно змінив склад усіх суб’єктів судової влади, крім одного, який є головним у проведенні судово-правової реформи? Логічним при тотальному реформуванні системи судової влади було передусім реформувати орган, від якого залежатиме весь процес, а не реформувати всі суб’єкти, а потім самих реформаторів.

Наступне запитання: чи правомірним є покладення повноважень ВРП на ВРЮ й утворення нового органу шляхом реорганізації ВРЮ? Адже відповідно до змін, унесених до ст.131 Конституції, повноваження цих важливих суб’єктів судової влади істотно різняться. Різна також структура цих органів. ВРЮ складалася з 20, а ВРП — з 21 члена.

Проаналізуємо, як ці ситуації регламентують європейські правові інститути, до стандартів яких ми так прагнемо досягнути. Зокрема, органи, аналогічні ВРП, згадуються в рекомендації №R(94)12 Ради Європи. Принцип І.2.с наголошує, що орган, уповноважений приймати рішення щодо обрання та кар’єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів.

У пр.VI.3 того ж документа йдеться про те, що держава має розглянути можливість утворення спеціального повноважного органу, який повинен накладати санкції та вживати дисциплінарних заходів, якщо їх не вживає суд. Посилання на такий орган можна знайти в Європейській хартії «Про статус суддів», яку було затверджено Радою Європи в 1998 р.

Закон гарантує кожному судді, який вважає, що його законні інтереси або (у ширшому розумінні) його незалежність чи незалежність судового процесу поставлено під загрозу чи ігноруються, право звернутися до такого незалежного органу, що має повноваження виправити ситуацію або запропонувати рішення.

Таким чином, другою важливою перешкодою для автоматичного надання повноважень ВРП для ВРЮ є те, що структура й порядок обрання ВРЮ суперечили міжнародним європейським демократичним принципам, оскільки в складі ВРЮ не було більше ніж половини суддів, обраних самими суддями.

Підстава для оскарження

Цікавою новелою судової реформи є розширення повноважень КС. Зокрема, відповідно до ст.7 закону «Про Конституційний Суд України» він вирішує питання про конституційність національних законів за скаргою особи, яка вважає, що застосована в остаточному судовому рішенні в її справі норма суперечить акту найвищої юридичної сили.

Відповідно до ст.78 закону способом забезпечення конституційної скарги є встановлення тимчасової заборони вчиняти певну дію. Такою дією може бути, наприклад, зупинення виконання рішення суду загальної юрисдикції.

Проте, як бачимо, відповідно до Основного Закону єдиний орган конституційної юрисдикції винесено за межі системи правосуддя. І такі повноваження можуть бути як важелем впливу на судову владу з боку інших гілок, так і засобом контролю за її діяльністю. Адже 2/3 складу КС — це представники виконавчої та законодавчої гілок влади.

Нині жваво обговорюється так звана оптимізація судової системи, а простіше — зменшення кількості установ шляхом створення судових округів. Слід задуматися про можливе порушення ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка не допускає погіршення доступу до правосуддя. І в майбутньому рішення ЄСПЛ, яке констатує цей факт, стане черговим ляпасом європейському вибору України.

Всі зазначені правові недоліки в майбутньому можуть бути підставою для оскарження результатів судової реформи як у вітчизняних, так і в міжнародних інстанціях.