Закон і Бізнес


Адвокат АО «Татаров Фаринник Головко» Наталія Вознюк:

«Якщо вільно тлумачити закон, будь-яка особа, що висвітлює події на сході країни, визнаватиметься винною за ст.258-3 КК»


№44 (1342) 18.11—24.11.2017
ЛЕВ СЕМИШОЦЬКИЙ
2292

Вирок у «справі Дмитра Васильця та Євгена Тимоніна» одні зустріли оплесками, інші — обуренням. Це якщо говорити про реакцію суспільства. Водночас деякі юристи в соцмережах із сумом констатували пригнічений стан вітчизняної судової системи, насамперед на місцевому рівні. Чого більше в цій справі — верховенства права чи доцільності? Які наслідки для кожного з нас може мати розширене тлумачення «антитерористичних» норм? Із цими питаннями «ЗіБ» спробував розібратися разом з адвокатом Адвокатського об’єднання «Татаров Фаринник Головко» Наталією ВОЗНЮК, яка представляє інтереси одного із засуджених.


«Я не допускала думки, що в матеріалах провадження немає жодного доказу протиправної діяльності засуджених!»

— Наталіє Анатоліївно, якими були ваші перші враження після проголошення цього вироку?

— Я не захищала нікого із цих двох журналістів під час судового слідства, тому не була присутня при проголошенні вироку. Але, коли з ним ознайомилася, його зміст мене просто приголомшив. Я вчергове переконалася, що в Україні зарано говорити не тільки про верховенство права, а й про елементарне дотримання представниками органів досудового слідства й судом вимог кримінального та кримінального процесуального законів. Очевидно, страх бути звинуваченим у потуранні так званим терористам сильніший, ніж бажання достойно й чесно виконувати свій професійний обов’язок.

Скажу відверто: до вивчення матеріалів справи протест у мене як  правника викликала насамперед невідповідність покарання тим діям, які інкримінувалися хлопцям. Але все ж я не допускала думки, що в матеріалах провадження немає жодного доказу протиправної діяльності засуджених, який можна було б назвати допустимим з точки зору Кримінального процесуального кодексу!

Перша думка після вивчення матеріалів була така: «Як вони могли засудити до 9 років позбавлення волі двох журналістів за ненасильницький злочин на підставі «доказів», жоден з яких насправді нічого не доводить? Невже ми вже зовсім не можемо надіятися на те, що в Україні нарешті запрацює найважливіша з трьох гілок влади — судова, від якої передусім залежить становлення правової держави?!»

Але розпач уже минув, і я готова до відстоювання порушених прав мого підзахисного та до боротьби за виправдувальний вирок.

— Чому процес відбувався в Андрушівському районному суді? Чи не вбачається в цьому бажання сторони обвинувачення мінімізувати увагу журналістів та громадськості до процесу?

— За загальним правилом, визначеним ст.32 КПК, ця справа мала розглядатися на території Донецької області — за місцем скоєння більш тяжкого злочину. Події, які орган досудового розслідування та судове слідство кваліфікували за ч.1 ст.2583 («Створення терористичної групи чи терористичної організації») Кримінального кодексу, відбувались у Ворошиловському та Калінінському районах Донецька.

Згідно з розпорядженням голови Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2.09.2014 №2710/38-14 за територіальною підсудністю ці провадження мали б розглядатись або Селидівським міським судом Донецької області, або Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області. Однак ВСС визначив їх підсудність за Житомирською областю, чим порушив вимоги КПК.

Цікаво, що до передання в Андрушівку справу намагалися слухати у двох інших судах області. Але в них, напевне, не знайшлося охочих здобутися ласки в СБУ.

До речі, рішення щодо передання цієї справи саме до Андрушівського райсуду прийнято Апеляційним судом Житомирської області без урахування думки сторони захисту обвинувачених, що також не узгоджується з вимогами КПК.

Чому допущено такі порушення — не знаю. Можу тільки погодитися з тим, що, відправляючи справу майже за 200 км від Києва (звідки приїжджали спостерігачі та журналісти) та 50 км від Житомира (де під вартою перебувають обвинувачені), ті, хто приймав таке рішення, мабуть, сподівалися, що увага до цього процесу буде мінімальною.

«Дивовижні висновки пишним цвітом розквітли у вироку»

— Якщо не вдаватись у деталі, то хлопців визнано винними в тому, що вони в липні 2014 року допомогли налаштувати сервер та інформаційний Youtube-канал особам, яких уважають членами терористичної організації. Проте, як не дивно, цей канал дотепер не заблокований адміністраторами Youtube для доступу в Україні. Як це можна пояснити?

— Дійсно, телерадіокомпанія дотепер веде трансляцію в аналоговому ефірі та має офіційні сторінки в YouTube, Фейсбуку, Твіттері. І жодна зі світових соціальних мереж не блокує та не забороняє його мовлення.

Загальновідомо, що відеохостинг на YouTube не потрібно відкривати. Це — безплатний сервіс, який є автоматичним подарунком при реєстрації електронної пошти Google.

Все, що зазвичай розміщується на сторінках цієї телерадіокомпанії, всі цивілізовані люди сприймають як джерело інформації, зокрема і про події на сході нашої країни. Це і є політикою демократичних держав щодо свободи вираження поглядів як одного з найцінніших прав людини. Як можна висловлення особистої точки зору та своєї оцінки ситуації кваліфікувати за ст.2583 КК? Особливо якщо знати, що у вироку взагалі відсутнє посилання на судове рішення, яке набрало законної сили, про визнання цієї ТРК терористичною організацією та про конфіскацію її майна, як того вимагає закон «Про боротьбу з тероризмом».

— Мене як журналіста не може не дивувати визнання судом усього Інтернету засобом масової інформації. За такого підходу відкриття акаунту в соцмережі теж слід прирівнювати до заснування ЗМІ. Крім того, не канал, а сам Youtube дає можливість поширювати інформацію серед невизначеного кола осіб. То чому суд не виніс окремої ухвали стосовно власників цього сервісу?

— Це не єдиний висновок суду, який викликає щире здивування. Мабуть, він ґрунтується на внутрішньому переконанні суддів, що Інтернет — це ЗМІ, а журналісти, котрі мають погляди, з якими не погоджується влада, — це і є «терористична організація». Але такі висновки базуються не на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, а на чомусь іншому.

А найголовніше те, що це внутрішнє переконання трьох суддів, яке вони виклали у вироку, на 99,9% збігається з текстом виступу прокурора в судових дебатах. У цьому я впевнилася, коли порівняла зміст вироку зі змістом цього виступу, який доданий до матеріалів справи. Саме прокурор спочатку назвав Інтернет засобом масової інформації, а суд уже повторив за ним це твердження.

Насправді ні в Цивільному кодексі, ні у профільних законах ви не знайдете ні визначення поняття «засіб масової інформації», ні будь-яких відомостей про термін «інтернет-видання». Сторінки у Фейсбуку чи Твіттері — це особистий електронний щоденник. Тому інформацію на сторінках у соцмережах слід розцінювати лише як критику, спірний вислів, оціночне судження щодо якоїсь конкретної (або невідомої) особи чи події, а не фактичне твердження. Про таке розуміння закону вже почали говорити й українські суди. Наприклад, Апеляційний суд м.Києва у справі №755/11966/16-ц, спираючись на практику Європейського суду з прав людини (рішення від 21.02.2012 у справі «Tuşalp v. TÜrkey»), дійшов саме такого висновку.

Крім того, будь-яких належних та допустимих доказів заборон чи блокувань з боку адміністраторів або притягнення до кримінальної відповідальності власників соціальних мереж, які, за логікою сторони обвинувачення, «інформаційно сприяють терористичним організаціям», розміщуючи їхні ресурси, суду надано не було.

— У вироку згадується сайт «Миротворець» як джерело визначення осіб, причетних до протиправної діяльності. Наскільки правомірно використовувати посилання на дане неофіційне джерело?

— Я вже говорила про дивовижні висновки, які пишним цвітом розквітли у вироку, і це — один з них. Суд чомусь повірив на слово прокурору і зазначив, що приватний сайт «Миротворець» таки є джерелом доказів!

І це при тому, що представник уповноваженого Верховної Ради з прав людини, структури ООН та ОБСЄ вимагали від МВС та СБУ провести розслідування з приводу незаконної діяльності цього сайту, притягнути до відповідальності осіб, винних у протиправному викладенні особистої інформації, та вжити заходів для блокування доступу користувачів до зазначеного ресурсу.

Натомість цей ресурс згаданий як доказ того, що особи, які не були обвинуваченими в даному провадженні, начебто причетні до протиправної діяльності на шкоду національній безпеці. При цьому їхні діяння кримінально-правової кваліфікації у вироку не дістали. Тож у даному провадженні мій підзахисний Д.Василець фактично змушений був захищатися також і від обвинувачення, яке стосується інших осіб! А це є істотним порушенням вимог ст.62 Конституції.

«Навряд чи інформаційний ресурс учиняє хоч одну з дій, яку наше законодавство називає тероризмом»

— Напевне, найбільше фахівців здивувало не саме обвинувачення, а суворість покарання. Чи відомі вам подібні прецеденти у вітчизняній судовій практиці?

— За відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень, в Україні нині винесено понад 400 вироків за ст.2583 КК. Переважна більшість — обвинувальні, але є виправдувальні, їх небагато і всі вони скасовані апеляційною інстанцією з різних підстав. Є вироки, в яких ст.2583 КК перекваліфікована на ст.260 («Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань») КК у зв’язку з відсутністю судових рішень про визнання якихось осіб чи груп людей терористичними організаціями. Є й рішення про повернення обвинувальних актів, що не відповідають вимогам закону.

Але в усіх обвинувальних вироках є одна спільна риса: людей зламали й вони визнали свою вину. Проте Д.Василець і Є.Тімонін, незважаючи на тиск із боку суддів і правоохоронних органів, наполягали на своїй невинуватості, активно захищаючись від абсолютно безпідставного і, я сказала б, абсурдного обвинувачення. А це, повірте мені, набагато важче, ніж захищатися від більш-менш зрозумілого та обґрунтованого обвинувачення.

Проте суд призначив покарання у вигляді 9 років позбавлення волі, що є одним з найсуворіших з-поміж згаданих вироків.

— Правники відзначають доволі розширене тлумачення судом словосполучення «інше сприяння» з кваліфікації ст.2583 КК. Якщо дотримуватися такої логіки, то на лаві підсудних мали б поруч сидіти, наприклад, керівники Укрзалізниці, всі оператори мобільного зв’язку тощо, які надавали «інше (технічне)» сприяння терористичній організації.

— Диспозиція ч.1 ст.2583 КК є бланкетною, оскільки називає тільки частину конкретних ознак правопорушення. Для встановлення ж змісту решти вона відсилає до інших нормативних актів, у нашому випадку — до закону «Про боротьбу з тероризмом».

Відповідно до ст.1 зазначеного закону тероризм — це суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей. Проте і тут ми не знайдемо визначення словосполучення «інше сприяння».

Але в будь-якому випадку для постановлення вироку насамперед необхідно довести, що телерадіоканал, з яким співпрацювали журналісти, займався діяльністю, яку закон визначив як тероризм. І що вони сприяли не налагодженню роботи каналу в соцмережі, а саме «насильству шляхом захоплення заручників, підпалів» тощо з метою досягнення злочинних цілей. Навряд чи інформаційний ресурс, навіть якщо він працює на непідконтрольній Україні території, вчиняє хоч одну з дій, яку наше законодавство називає тероризмом.

Якщо ж дозволити органам досудового розслідування та судам вільно, буквально на побутовому рівні тлумачити терміни «тероризм» та «інше сприяння», то будь-яка особа, котра висвітлює події на сході України не так, як це роблять представники влади або так звані активісти, має визнаватися винною за ст.2583 КК.

«У цій справі суд спромігся порушити майже всі права обвинувачених, гарантовані конвенцією»

— У Страсбурзі наголошують, що суди не повинні допускати розширеного тлумачення норм закону, аби їх застосування не мало свавільного характеру. На вашу думку, чи не створить Андрушівський райсуд, а за ним і вищі інстанції небезпечного прецеденту?

— Так, дійсно ситуація із цим вироком досить складна. Однак, на відміну від англосаксонської системи права, в Україні кримінальне процесуальне законодавство не передбачає ні застосування судових рішень як прецедентів, ні застосування аналогії закону.

Що стосується рішень Європейського суду з прав людини, то у справі «Салов проти України» було констатоване порушення ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та визнано кримінальний процес в Україні несправедливим і таким, що порушує §1 ст.6 конвенції. ЄСПЛ нагадав: «Та чи інша норма не може вважатися законом, якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку».

— У вироку є згадка про вердикт ЄСПЛ у справі «Brogan and others v. the United Kingdom». З нього наш суд робить висновок, що саме він має визначати дотримання рівноваги між інтересами суспільства, яке страждає від тероризму, та інтересами конкретної людини. Чи не спотворюється в цьому випадку позиція Євросуду?

— Згадане рішення стосувалося чотирьох заявників, яких працівники поліції затримали за підозрою в участі в Ірландській національно-визвольній армії, яка офіційно визнана забороненою терористичною організацією. Втім, Андрушівський райсуд чомусь не звернув уваги на те, що ці особи були звільнені з-під варти протягом 4—6 днів після затримання, а саме рішення ЄСПЛ стосувалося тлумачення поняття «розумний строк».

Якщо говорити про наші реалії, то хлопців затримали ще 24.11.2015, і вони досі перебувають у Житомирській УВП. При цьому в рішеннях про подовження строку тримання під вартою жодного разу не аналізувалися ризики, які на початку слідства були підставою для обмеження права на волю.

Позиція ЄСПЛ у цьому питанні однозначна та ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту. Відповідно, кожне наступне рішення про подовження такого строку вимагає детального обґрунтування ризиків, що залишаються, та їх аналізу як підстави подальшого втручання в право на волю особи.

— Чи можна стверджувати, що суд дотримався всіх інших конвенційних гарантій під час цього процесу?

— На жаль, у цій справі суд спромігся порушити майже всі права обвинувачених, гарантовані конвенцією. Так, можна з упевненістю говорити про порушення права на свободу та особисту недоторканність (§1 ст.5), на справедливий розгляд (§1 ст.6), на правову допомогу та право на захист (§3 ст.6 конвенції). Також можна стверджувати і про порушення права, гарантованого ст.13 конвенції, через відсутність ефективних засобів юридичного захисту.

Зараз наша команда готує матеріали для направлення заяви в Страсбург щодо вказаних порушень.

«Склалося враження, що Андрушівський райсуд чекав цієї справи, як манни небесної»

— Чим можна пояснити таку суворість суду? Чи можете ви припустити, що на суддів чинився зовнішній тиск?

— Я розумію: щоб говорити про будь-який тиск на суддів, необхідно мати вагомі докази. Але є речі, які неможливо залишити поза увагою. Частина з них була озвучена стороною захисту як підстава для відводу суддів, частина — викладена в апеляційній скарзі на вирок.

Так, сторона захисту вважає, що при визначенні підсудності мало місце незаконне втручання в роботу автоматизованої системи документообігу Апеляційного суду Житомирської області. При цьому було незаконно виключено із системи окремих суддів. Щодо них унесли дані, нібито вони працюють «не в потрібній колегії». Але ці самі судді того ж дня брали участь у розподілі інших проваджень, бо всі є членами кримінальної палати!

Здивувала й швидкість, з якою справу було передано до Андрушівки та розпочато судове слідство. Резолютивну частину ухвали апеляційного суду було оголошено 14 березня о 12:00, при цьому її копію було виготовлено та надано стороні захисту лише о 12:48, а повного тексту взагалі ніхто не оголосив. А о 18:10 справу вже було зареєстровано в Андрушівському районному суді, канцелярія якого працює до 17 год. 12 хв.!

Більше того, попри закінчення робочого дня, справу направили на автоматичний розподіл (о 18:16) і наступного дня вже призначили попереднє засідання! А ще кажуть про завантаженість суддів. У мене склалося враження, що Андрушівський райсуд чекав цієї справи, як манни небесної.

— А є якісь об’єктивні пояснення такого поспіху?

— Річ у тім, що 16 березня закінчувався строк, на який було подовжено дію запобіжного заходу. Вгадайте, хто взяв під особистий контроль таку швидку доставку матеріалів до суду? І хто стояв над душею в працівників канцелярії та осіб, відповідальних за авторозподіл, після закінчення робочого дня? Точно не сторона захисту.

Адже, якби все відбувалось у звичному порядку, 16 березня справа не потрапила б до Андрушівки й хлопців мали випустити на волю. Ось і робіть висновки: є судова гілка влади в Україні дійсно незалежною чи нею керує ще якась «гілочка».

15 березня суд розглянув виключно питання щодо подовження строку тримання під вартою. Але — без участі захисника, якого обрав для себе Д.Василець і якого не повідомили про місце та час розгляду цього важливого питання в порядку та у строки, визначені КПК…

— Ви розраховуєте, що апеляційна інстанція поверне справу на повторний розгляд. Чому не висуваються вимоги переглянути вирок по суті?

— На відміну від тих небагатьох вироків, які були винесені апеляційними судами і потім скасовані, рішення Андрушівського райсуду й тут є «унікальним». Адже при його постановленні були допущені такі істотні порушення, що відповідно до ч.1 ст.415 КПК мова може йти тільки про призначення нового розгляду.

Проте основною причиною є те, що суд під час розгляду справи взагалі не досліджував аудіо-, відеоматеріалів, інформації, яка містилася на оптичних носіях та в Інтернеті, тощо. Не допитано й навіть не викликано дуже важливого свідка. Більшість документів, на котрі є посилання у вироку як на докази, що нібито досліджені судом, насправді прокурором до матеріалів судового слідства не долучались і судом не досліджувались.

Мені важко судити: були всі ці порушення допущені навмисно, аби такий вирок було легше скасувати, чи існує якась інша, нікому не відома причина, але факт залишається фактом.

«Ситуація з нашою правоохоронною та судовою системами нагадує цукерку: зовні гарна, а що всередині…»

— Вас як адвоката не лякає перспектива отримати підозру в сприянні терористичній діяльності шляхом надання правового захисту особам, які несуть загрозу національній безпеці?

— Тут спадає на думку вираз: «Було би смішно, якби не було так сумно». Ситуація з нашою правоохоронною та судовою системами нагадує цукерку: зовні гарна, а що всередині — одному Богу відомо.

Всі говорять про реформування, приведення у відповідність до європейських стандартів, при цьому практику ЄСПЛ майже не використовують. Наголошують на необхідності дотримання вимог КПК, а насправді використовують у підозрі, обвинуваченні чи вироку як доказ вини «протокол огляду від 6.05.2015, яким оглянуто… додаток до акта огляду від 25.03.2015». І це вже не смішно, це реалії.

Тож у нашій країні може статися що завгодно. Але я вірю, що навіть у наших тяжких умовах і в наші непрості часи закон усе-таки діє. Рано чи пізно справа потрапить до суддів, для яких головне — закон, а думка сторін має значення лише тоді, коли вона підтверджена такими доказами, які неможливо спростувати.

— Ваша оцінка: чи спостерігаються якісь зрушення в напрямку справедливого судочинства?

— В Україні, коли мова заходить про реформи в будь-якій сфері життя, відразу лунають ідеї запозичити іноземний досвід. Так сталось і при проведенні судової реформи. Запозичили, закон прийняли, однак якихось позитивних, новаторських чи просто корисних зрушень у судовому провадженні, на жаль, не спостерігаємо.

А взагалі хотілось би стабільного та справедливого судочинства, щоб і через 20 років у гіпотетичному перегляді справи вищою інстанцією рішення було б залишено без змін через його законність, обґрунтованість і вмотивованість.