Козир у рукаві

Правильне запитання чи нерозкрита інформація допоможуть схилити трибунал на бік клієнта

Провадження в арбітражі, як спір двох сторін, перетворюється на стратегічну гру. Виграє її той, хто отримує інформацію від опонента та вміло приховує власні відомості. Допоможуть у цій грі вміння опитувати свідків і визначати документи, які не варто розкривати трибуналу, а також розуміння стандартів конфіденційності.

Мистецтво опитування

Дедалі частіше представники юридичної спільноти України схиляються до необхідності пошуку позасудових способів розв’язання спорів, що виникають між представниками бізнесу. Свою позицію правники аргументують тим, що арбітрування є швидшим, дешевшим, а головне — гнучкішим за регламентований судовий процес. І якщо традиційно учасники останнього поділяються на переможців та тих, хто програв, то учасники арбітражу мають шанси на обопільну вигоду.

Разом з тим професійний арбітраж стає дедалі більше схожим на традиційний судовий процес, перебираючи його надбання та недоліки. Про те, яким чином і ті, й інші можуть бути застосовані на користь клієнта, правники поговорили під час міжнародної конференції «Kiev Arbitration days 2017: Think big!».

Як і в судовому процесі, в арбітруванні важливе місце відводиться доказам. Це можуть бути найрізноманітніші документи, а також інформація, отримана в ході опитування свідків. При цьому, судячи з прийомів опитування, які застосовують правники, стає зрозумілим, що такі відомості мають далеко не останнє значення.

Допитуючи свідка, скажімо в США, юрист послуговується 10 правилами, які становлять своєрідний стандарт перехресного допиту. На думку партнера «ЄПАП Україна» Маркіяна Ключковського, ці ж правила (з невеликими змінами) можуть бути адаптованими й до арбітражу.

Наприклад, при опитуванні свідка він радить колегам бути стислими. Чим менше часу триватиме опитування, тим менше шансів зробити помилку. Звідси випливають і наступні правила:

• відмова від другорядних запитань, які відволікатимуть і свідка, і арбітрів;

• використання коротких речень, складених із простих слів.

Ні свідок, ні арбітри не повинні відшукувати думку правника серед витіюватих словосполучень. Сюди ж можна віднести й пораду вибудовувати запитання таким чином, щоб свідок міг відповідати однозначно: «так» або «ні».

У жодному разі не слід схиляти свідка до давання пояснень, викладення власної думки або ж коментування тих чи інших подій. Це робота юристів та арбітрів.

Водночас необхідно вміти слухати свідка. Здавалось би, ця порада є очевидною. Проте деякі фахівці настільки концентруються на заздалегідь підготовленому переліку запитань, що пропускають повз вуха інформацію, яка не є відповіддю на них, проте може мати важливе значення.

Не потрібно, вважає правник, виявляти агресію до свідка, вступати з ним у конфлікт, намагатися заплутати тощо. Це справить негативне враження від усього опитування.

Надважливим при підготовці є належне вивчення матеріалів справи, а також уміння замовчувати основні аргументи на початку опитування. М.Ключковський радить колегам мати козир у рукаві.

Мовчання — золото

Що ж робити, якщо на місці опитуваного опиняється клієнт, який не бажає розкривати певну інформацію? Про це спробувала порозмірковувати юрист із Фінляндії, партнер Lindholm Wallgren Attorneys Карита Валлгрен-Ліндгольм. На думку гості, приховування відомостей під час арбітражу стає цілою стратегією, яка матиме різну цінність залежно від того, хто її приховує, заявник чи відповідач. Якщо мотиви останнього, як правило, полягають у намаганні захиститися, то перший може не розкривати карти, аби зібрати належну доказову базу.

Разом з тим у більшості країн світу обов’язок доказування покладається на заявника. Тому, звертаючись до арбітражу, він має надати такий обсяг інформації, якого вистачить для відкриття провадження. Окремим аспектом є різниця в національному праві, яке регламентує розкриття інформації. Наприклад, у різних країнах може різнитися політика збереження документів або традиції їх складання.

Утім, для Північної Європи, де працює К.Валлгрен-Ліндгольм, приховування інформації є нехарактерним. Відповідач, переконана вона, ніколи не наполягатиме на арбітруванні, якщо не буде обізнаний з всіма нюансами справи. Так само й арбітр не відкриє провадження, доки не одержить усієї можливої інформації. Зокрема, це пояснюється необхідністю визначення прийнятності наданих документів. Хоча, як заявила юрист, їй не відомі випадки, коли б папери були відхилені після дослідження всіх доказів.

Якщо арбітр уважає обсяг наданих документів недостатнім, він може вимагати долучення інших. У такому випадку, переконана юрист, стороні краще надати їх добровільно й не доводити до того, аби папери відбиралися силою. Зберегти ж певні таємниці, зазначила фінський юрист, може лише сторона з бездоганною репутацією.

Не для всіх

Дещо іншу думку озвучили українські фахівці. Мовляв, якщо дуже хочеться не розкривати інформацію, завжди можна послатися на її конфіденційність. А вимога конфіденційності характерна для багатьох документів. Щоправда, підходи різних країн (та й різних учасників арбітражу) до вирішення цього питання різняться.

Наприклад, багато компаній ревно відстежують відомості про недоліки в обладнанні. Разом з тим вони можуть погодитися надати таку інформацію, але будуть категорично проти її поширення деінде.

Наприклад, у деяких країнах вимога конфіденційності покладається на арбітра, а в інших — на сторони. Є випадки, коли конфіденційність може бути забезпечена наказом національного суду. А ось в Україні всі судові рішення оприлюднюються в єдиному реєстрі.

Коли ж регламентація конфіденційності відсутня, це дозволяє сторонам самотужки домовлятися про те, які саме відомості й кому не можуть бути розкриті.

У цілому посилання на конфіденційність, як і стратегія нерозкриття інформації або ж здобуття її шляхом удалого опитування свідків, можуть стати вельми корисними інструментами, які правник використовуватиме для захисту інтересів клієнта в арбітражі.