Закон і Бізнес


Орієнтуємося на Страсбург

Захист права власності та на повагу до сімейного життя в прецедентах ЄСПЛ


Суд має враховувати, що навіть малозабезпечена родина для дитини є кращим варіантом, ніж відправлення в інтернат.

№36 (1334) 23.09—29.09.2017
Віктор ЯЦИНА, суддя судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Харківської області
7522
7522

Належне обґрунтування рішень є необхідною ознакою права особи на справедливий суд. Тому ігнорування доречних і важливих аргументів на обґрунтування позову є порушенням §1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. З огляду на це судам слід обговорювати доводи сторін, в яких є посилання на практику Європейського суду з прав людини, та наводити в рішеннях свої висновки із цього приводу.


Забезпечення юридичної визначеності

При розгляді справи №623/4043/15-ц за позовом прокурора в інтересах держави в особі Харківської обласної державної адміністрації про визнання незаконними та скасування наказів Головного управління Державного земельного агентства в Харківській області, визнання недійсними договорів оренди землі та повернення земельних ділянок Ізюмський міськрайонний суд у рішенні від 28.03.2016 відмовив у задоволенні позову за спливом позовної давності. При цьому послався на прецедент Європейського суду.

Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність. Тому, висновує ЄСПЛ, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Також наголошується, що «позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду». Вона виконує кілька завдань, у тому числі «забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п.570 рішення від 20.09.2011 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п.51 рішення від 22.10.96 у справі «Stubbings and others v. the United Kingdom»).

Прокурору було надано право звернутися до суду із зазначеним позовом протягом трьох років. Тому в цьому випадку настають передбачені ст.267 Цивільного кодексу негативні наслідки спливу строку позовної давності.

Виключення майна з опису

Суди також застосовували практику Євросуду при розгляді позовів про визнання права власності на майно, на яке було накладено арешт, та виключення майна з опису. Так, у рішенні від 5.07.2016 (справа №621/1642/15-ц) Зміївський районний суд Харківської області для обґрунтування висновків про задоволення позову скористався прецедентами ЄСПЛ, в яких було дано юридичне визначення необхідності дотримання справедливого балансу між суспільною необхідністю обмеження права на мирне володіння майном та забезпечення цього права, яке безпосередньо не викладено в національному законодавстві.

Основною метою ст.1 Першого протоколу до конвенції є запобігання свавільному захопленню власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (рішення у справах «Sporrong and Lonnroth v. Sweden» від 23.09.82, «Новоселецький проти України» від 11.03.2003, «Федоренко проти України» від 1.06.2006).

Таким чином, особу може бути позбавлено власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. При цьому при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності має бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Відповідно до абз.3 п.16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» від 26.12.2003 №14 «вимоги інших осіб щодо належності їм, а не боржнику майна, на яке накладено арешт, вирішуються шляхом пред’явлення ними відповідно до правил підвідомчості… позову до боржника та особи, в інтересах якої накладено арешт, про визнання права власності на майно і звільнення його з-під арешту».

З огляду на викладене суд уважає, що позивачка довела належність їй певних речей, а тому зробив висновок про необхідність його виключення з акта опису й арешту майна.

Позбавлення батьківських прав

При розгляді сімейних справ районні суди застосовували рішення ЄСПЛ від 7.12.2006 у справі «Хант проти України». У ньому було встановлено порушення імпліцитних (завуальованих) процесуальних вимог ст.8 конвенції (пп.56—60). Заявник з вини державних органів не зміг узяти особистої участі в судовому провадженні стосовно позбавлення його батьківських прав (був представлений в процесі тільки адвокатом, оскільки щодо нього діяла заборона на в’їзд на територію України). Отже, на думку Євросуду, рішення ухвалювалися не тією мірою, яка є достатньою для забезпечення захисту інтересів заявника, а державні органи вийшли за межі дискреційних повноважень і не забезпечили рівноваги між інтересами заявника та інших осіб.

Також зазначено, що сімейні відносини заявника та позбавлення його батьківських прав як за національним законодавством, так і в оскаржуваному провадженні мали ґрунтуватися на оцінці його особистості та поведінки.

Так, Близнюківський районний суд у рішенні від 26.10.2017 у справі №612/585/16-ц за позовом про позбавлення батьківських прав і стягнення аліментів установив, що батько малолітньої дитини (відповідач), був призваний на військову службу під час мобілізації, тобто з об’єктивних причин не виконує своїх обов’язків стосовно виховання сина.

На момент розгляду справи в матеріалах відсутні переконливі докази винної поведінки відповідача щодо ухилення від виконання своїх обов’язків стосовно виховання сина. Оскільки позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу, райсуд дійшов висновку, що позовні вимоги є недоведеними та не підлягають задоволенню.

Межі втручання в особисте життя

У рішенні від 7.12.2006 наголошується, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (див. рішення від 27.11.92 у справі «Olsson v. Sweden (№2)», п.90). Особлива увага повинна приділятися найважливішим інтересам дитини, які, за своєю природою та важливістю, мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, ст.8 конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров’ю чи розвитку дитини (див. рішення від 7.08.96 у справі «Johansen v. Norway», п.78).

В абз.3 п.18 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» від 30.03.2007 №3 роз’яснено: «Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконання ним батьківських обов’язків».

У контексті роз’яснень ВСУ Борівський районний суд у рішенні від 1.11.2016 у справі №614/807/16-ц за позовом про позбавлення батьківських прав, стягнення аліментів також послався на прецеденти, наведені в рішенні ЄСПЛ від 18.12.2008 у справі «Савіни проти України».

Втручання держави в сімейне життя особи обмежується гарантіями ст.8 конвенції. У стст.32, 51 Конституції також передбачено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених нею ж таки.

У пп.48, 49 рішення ЄСПЛ від 18.12.2008, яка стосується аналогічних обставин, зазначено: визначаючи, чи було конкретне втручання «необхідним у демократичному суспільстві», суд повинен оцінити, чи були мотиви, наведені на виправдання втручання, доречними й достатніми для цілей §2 ст.8 конвенції, і чи був відповідний процес прийняття рішень справедливим і здатним забезпечити належний захист інтересів, як цього вимагає ст.8 (див., наприклад, справи «Kutzner v. Germany», п.65 та «Sommerfeld v. Germany», п.66). Хоча національним органам дається певна свобода розсуду у вирішенні питань щодо встановлення державної опіки над дитиною, вони повинні враховувати, що розірвання сімейних зв’язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин (див., наприклад, справу «Gnahore v. France», п.59).

Зокрема, якщо йдеться про неможливість матері забезпечити належні умови проживання та виховання дитини, суду необхідно встановити можливість виправити ситуацію найменш радикальними засобами втручання, тобто пропорційними тій небезпеці  для дитини, яка реально існує в сім’ї відповідача. Тож райсуд, урахувавши позицію ЄСПЛ, не знайшов нагальної необхідності в позбавленні матері батьківських прав, обмежившись тимчасовим відібранням дитини для подальшого влаштування її долі органам опіки та піклування.

Невиконання судового рішення

Виконання судового рішення є невід’ємною стадією процесу правосуддя, а отже, має відповідати вимогам ст.6 конвенції. Як наголосив Суд у рішенні від 7.05.2002 у справі «Бурдов проти Росії», виправдання неможливості виконання рішення відсутністю фінансування є неприпустимим для держави.

Крім того, у рішенні від 19.03.97 у справі «Hornsby v. Greece» зазначено, що виконання судового акта має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Натомість невиконання рішення є втручанням у право на мирне володіння майном, гарантоване ст.1 Першого протоколу.

Розглядаючи справу «Вараніца проти України», ЄСПЛ у рішенні від 5.04.2005 зазначив, що відсутність коштів у підприємства державної форми власності не може виправдати затримку виконання судового рішення. Зауважимо, що в рішенні від 29.06.2004 у справі «Півень проти України» наголошено: невиконання судового рішення не може бути виправдане недоліками законодавства, які унеможливлюють його виконання. У цій справі зроблено висновок про відсутність у законодавстві України нормативної бази щодо завдань, покладених на органи виконавчої влади. Тому Суд констатував порушення §1 ст.6 конвенції.

Мотивуючи свої висновки про задоволення скарги на бездіяльність державного виконавця та скасування постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження, Барвінківський районний суд послався на страсбурзькі правові позиції (рішення від 24.02.2016 у справі №611/127/16-ц, ухвала від 16.05.2016 у справі №611/385/16-ц): «Суд бере до уваги практику ЄСПЛ, який, зокрема, в рішенні від 20.07.2004 у справі «Шмалько проти України» вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого ст.6 конвенції, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду (п.43)».

Фактично відбулося непряме цитування рішення Суду від 19.03.97, на яке було посилання у справі «Шмалько проти України». У контексті встановлених обставин більш повним виглядає таке посилання: «Обґрунтовуючи свій висновок про порушення державою гарантій §1 ст.6 конвенції внаслідок тривалого невиконання держаною установою та державним лікувальним закладом остаточного рішення суду про покриття матеріальної та моральної шкоди, ЄСПЛ у п.43 рішення від 20.07.2004 у справі «Шмалько проти України» виходив з того, що для цілей ст.6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду» (див. рішення у справі «Hornsby v. Greece» від 19.03.97)».

Типові помилки

Аналіз практики застосування рішень, ухвалених у Страсбурзі, свідчить, що іноді суди першої інстанції не враховують їх субсидіарного характеру, що виключає можливість використання цього джерела права в національному судочинстві в ситуації, коли у справі не вирішується питання щодо втручання в захищене конвенцією право.

Так, Лозівський міськрайонний суд у рішенні від 19.12.2016 у справі №629/3961/16-ц за позовом про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення коштів послався на рішення від 17.03.2011 у справі «Бочаров проти України». При цьому послуговувався ним як джерелом процесуального права стосовно вимог доведеності позову.

Водночас у цьому рішенні ЄСПЛ сказав, що при оцінці доказів він керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів.

При цьому суд першої інстанції використав зазначений прецедент, який стосується процесуального аспекту ст.3 Конвенції про заборону катування, що не має відношення до справи про захист прав споживачів.

В іншому випадку суд помилково послався на правову позицію, сформульовану в рішенні Європейського суду справедливості, яке, на відміну від актів ЄСПЛ, не можна вважати джерелом національного права з огляду на те, що Україна не долучалася до відповідних міжнародних договорів, які поширюють юрисдикцію ЄСС на держави — члени Європейського Союзу.

Так, Близнюківський райсуд у рішенні від 30.11.2016 у справі №612/742/16-ц про стягнення недорахованої, невиплаченої заробітної плати для мотивування висновків стосовно затримки остаточного розрахунку з особою, яка працювала в Близнюківській районній державній адміністрації, через недофінансування з держбюджету послався на рішення ЄСС «Case 41-74 Yvonne van Duyn v Home Office [1974]» щодо принципу юридичної визначеності. Цей принцип означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов’язання, взяті державою, навіть якщо вони містяться в законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії.

У цьому випадку вистачило б і посилань на національне законодавство, а в контексті концепції законних сподівань працівника на розрахунок при звільнення була можливість застосовувати практику ЄСПЛ щодо ст.1 Першого протоколу. Зокрема, можливе посилання на п.26 рішення від 8.11.2005 у справі «Кечко проти України». У ній ЄСПЛ відхилив аргумент Уряду щодо відсутності бюджетних асигнувань для виплати надбавок, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов’язань. Аналогічною є справа «Cук проти України» (рішення від 10.03.2011).

Формальне посилання на страсбурзьку практику відбулось і в рішенні Харківського районного суду від 7.09.2016 (справа №635/1341/16-ц). Мотивуючи свої висновки про доведеність позову, суд послався на рішення ЄСПЛ у справі «Трегубенко проти України». Зроблено це було фактично тільки для того, щоб підтвердити загальні вимоги про необхідність правильного застосування законодавства, тоді як дане питання вичерпно врегульовано положеннями ст.213 ЦПК.

Якщо предметом спору є втручання в конвенційні права, посилання на практику Євросубу необхідне лише за відсутності в національному законодавстві відповідних джерел права або в разі їх невідповідності міжнародним зобов’язанням України. Метою також може бути розкриття змісту правового принципу, який необхідно застосувати.