Закон і Бізнес


За фактом суті не розгледіли

5 основних недоліків застосування КПК, виявлених під час моніторингу, їх об’єктивні та законодавчі причини


У кримінальному провадженні суд повинен мати право на самостійний пошук істини у справі, аби не покладатися на професіоналізм сторін.

№31 (1329) 07.08—13.08.2017
Юрій МИРОШНИЧЕНКО, суддя Іллічівського районного суду м.Маріуполя Донецької області, к.ю.н.; Тетяна ПУСТОВОЙТ, суддя Іллічівського районного суду м.Маріуполя Донецької області, к.ю.н.
5511

Недавно автори цих рядків були присутні на презентації результатів моніторингу застосування столичними судами Кримінального процесуального кодексу. Спостереження здійснював секретаріат уповноваженого Верховної Ради з прав людини у співпраці з Інститутом прикладних гуманітарних досліджень за підтримки низки закордонних урядових установ і організацій. Презентація була майже бездоганною. Проте організатори обмежилися лише констатацією недоліків, не проаналізувавши їх причин.


Неналежна організація роботи

Установлено, що в середньому в 30% випадків спостерігалася затримка початку судового засідання на одну годину, ще приблизно в 30% — на 20 хв. Непоодинокими були випадки, коли засідання розпочиналось із запізненням більше ніж на годину. Серед об’єктивних причин (запізнення учасників провадження, запізнення з доставкою обвинувачених, яких тримають під вартою) спостерігачі вказали на неналежне планування та організацію суддями своєї роботи (зайнятість в інших процесах, неготовність розглядати справу). Саме на останнє слід було звернути увагу та з’ясувати: що ж заважає суддям ефективно організовувати свою роботу?

Головуючий у засіданні — це менеджер, він за законом зобов’язаний керувати його ходом, усуваючи із судового розгляду все, що не має значення для кримінального провадження (ч.1 ст.321 КПК). Щоб така діяльність була ефективною, її слід належним чином організувати.

План слухання справи нерозривно пов’язаний із загальним планом роботи судді, у проваджені якого одночасно перебувають десятки, інколи сотні справ. Отже, неможливо призначити наступну справу, не маючи уявлення про необхідний обсяг часу для розгляду попередньої. Це вимагає належного планування, яке в кримінальному провадженні може ґрунтуватися не інакше як на аналізі матеріалів досудового розслідування. Останні, за вимогою закону та усталеною практикою, потрапляють у розпорядження головуючого тільки на початку розгляду. Це унеможливлює складання бодай якогось плану, особливо коли йдеться про кримінальні провадження щодо складних, багатоепізодних, групових злочинів.

Основним елементом планування є криміналістична інформація. І що якіснішою за обсягом, змістом, своєчасністю вона буде, то продуктивнішим буде планування. Законодавчим розв’язанням цієї проблеми може стати вилучення з ч.4 ст.291 КПК останнього речення, що дозволить сторонам надавати докази на підготовчих стадіях судового провадження. Це забезпечить  головуючого інформацією, необхідною для ефективної організації розгляду.

Попри те що п.5 ч.2 ст.315 КПК наділяє суд доволі широкими дискреційними повноваженнями, аби уникнути різночитань, було б доцільним серед питань, які вирішуються у зв’язку з підготовкою до розгляду, передбачити, зокрема:

• з’ясування позиції сторін щодо висунутого обвинувачення;

• з’ясування питання про докази, якими сторони мають намір доводити обвинувачення та заперечення проти нього;

• визначення обставин, які ніким з учасників провадження не оспорюються й не вимагають доказування;

• вирішення питань про виклик свідків, експертів, спеціалістів;

• витребування документів та інших матеріалів тощо.

Ці доповнення, у свою чергу, визначають як перспективні для обговорення питання щодо можливості визнання на стадії підготовчого провадження доказів недопустимими (у разі очевидності), ухвалення вироку на підставі визнання вини, впровадження інституту звільнення від доказування. Позитивне вирішення означених питань сприятиме успішній реалізації одного з актуальних завдань кримінального провадження — забезпечення оперативності судового розгляду.

Наразі заповнення прогалин закону й усунення неузгодженостей у ньому можливе, як убачається, шляхом системного тлумачення його норм, насамперед тих, які декларують загальні засади кримінального судочинства. З урахуванням майже 5-річного досвіду застосування КПК необхідно по-новому глянути на правову позицію Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, згідно з якою учасники підготовчого судового засідання серед іншого можуть надавати документи, перелік яких наведено в ст.99 КПК (п.5 листа ВСС від 3.10.2012 №223-1430/0/4-12). Ідеться про протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких зафіксовано процесуальні дії; висновки ревізій та акти перевірок, тобто всі наявні в сторін та інших учасників джерела доказів.

Аргументи прибічників існування ч.4 ст.291 КПК відомі. На їхню думку, вона дозволяє уникнути завчасного формування в судді відповідного погляду. Проте такі доводи видаються непереконливими. Ніхто ж не стане відбирати матеріали досудового провадження в судді, якому вони розподілені, у разі повернення справи на новий розгляд!

Вочевидь, основним призначенням підготовчого засідання в кримінальному провадженні є створення умов для успішного судового розгляду. На жаль, при буквальному розумінні згаданої норми ст.291 КПК воно втрачає свій сенс як таке.

Що ж до безсторонності, то вона забезпечується не обмеженням своєчасного доступу до матеріалів досудового провадження, а морально-етичними, психологічними, іншими особистісними якостями судді.

Недотримання принципу безперервності

З обмеженими можливостями організаційно-підготовчої діяльності щільно пов’язана й проблема забезпечення дотримання такої важливої умови, як безперервність розгляду. Візьмемо на себе сміливість заявити, що цей принцип майже не дотримується, особливо коли йдеться про складні кримінальні провадження. Причиною того є комплекс проблем.

Окрім уже названих, це складнощі у формуванні колегіальних складів суду в першій інстанції. Практика показала необхідність повернення до попередньої схеми: особливо тяжкі злочини —  за клопотанням обвинуваченого; злочини, за які передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі, — тільки колегіальний розгляд трьома професійними суддями.

Хоча міг би бути доречним і такий, наприклад, логічний ряд: перша інстанція — один, друга — 3; третя — 5 суддів. Із цього приводу можна дискутувати, але, на перший погляд, пропозиція виглядає привабливою як з точки зору оптимізації кримінального судочинства, так і із суто ментальних, буденних уявлень про справедливість. Інакше чим троє представників першої інстанції поступаються такому ж кількісному складу апеляційного суду?

Нагадаємо, що припис про безперервність розгляду має на меті забезпечити постановлення рішення під свіжим і цілісним враженням того, що кожен суддя бачив і чув. За довгі роки існування кримінальна процесуальна доктрина не змінила свого підходу до сутнісної характеристики безперервності. Як і раніше, остання передбачає, що суддя не вправі перейти до розгляду нової справи, не вирішивши попередньої. Риторичним для професіоналів видається питання про те, чи можна в умовах сучасного українського судочинства забезпечити безперервність розгляду. Проте цього слід прагнути. Та й сама безперервність вимагає належного організаційно-підготовчого забезпечення.

Не хотілося б, але доводиться застерегти й від того, чого поки що не спостерігаємо, але… На щастя (а може й на жаль) процесуальний закон не відносить до безумовних підстав скасування рішення недотримання умов безперервності. Однак їх порушення, як убачається, може розглядатися в сенсі підриву загальної довіри до здатності ухвалити справедливе рішення за обставин, коли суддя одночасно слухає десятки справ. Ось над чим варто замислитись.

Неповнота розгляду

Під час спостережень було помічено, що досить часто судді як першої, так і апеляційної інстанції вдавалися до порушень певних норм КПК, виявляли упередженість і необ’єктивність. Зокрема, зафіксовано, що найчастіше підставою для скасування чи зміни рішення місцевого суду була наявність істотних порушень процесуальних норм і неповнота розгляду. На жаль, не з’ясовано: а яка кількість цих недоліків була виправлена апеляційним судом і чи завжди обґрунтовано справи поверталися на новий розгляд?

Спокуслива фраза «оскарженню не підлягає» здатна розбестити будь-яку особу, наділену повноваженнями. Повернення справи на новий розгляд зводить нанівець зусилля (інколи багаторічні) всіх учасників провадження, зумовлює необхідність повторного дослідження обставин злочину, що негативно впливає як на результати, так і на оперативність.

Єдиним розв’язанням цієї проблеми бачиться законодавче унеможливлення повернення апеляційним судом кримінальної справи на новий розгляд, як це було свого часу зроблено в цивільному процесі. Важливо забезпечити безперебійне конвеєрне провадження, щоб слухання жодної справи не починалося заново.

Пасивність прокурорів та адвокатів

Відрадно зазначити, що дослідження не оминуло увагою діяльність інших учасників провадження. Серед іншого зазначено, що прокурори й більшою мірою адвокати досить пасивно виконували свої професійні обов’язки. У понад 80% випадків у підготовчому засіданні жоден із них не порушував питання щодо зміни чи скасування запобіжного заходу. Помітна пасивність сторони захисту, зокрема в порушенні питання щодо неналежності наданих стороною обвинувачення доказів. У деяких випадках суд був змушений нагадувати сторонам про їхній обов’язок доводити свою позицію та спростовувати доводи протилежної сторони.

Така пасивність, на наш погляд, може бути зумовлена:

• недостатньою фаховою підготовкою;

• неможливістю обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача, відповідача забезпечити себе кваліфікованими представниками;

• відсутністю в призначеного захисника матеріальної зацікавленості, а отже, і мотивації активної діяльності;

• перебуванням сторін у стані тактичного ризику, коли наслідки прояву активності (позитивні чи негативні) важко спрогнозувати;

• протиправним компромісом сторін щодо кінцевого результату розгляду справи, на який може вплинути та чи інша судова дія.

І знову без відповіді залишилося запитання: як повинен діяти суд у таких ситуаціях? Законодавець виключив суд з кола суб’єктів, на яких покладено обов’язок щодо збирання доказів. Тож деякі судді вважають себе вільними від ужиття будь-яких заходів для з’ясування істини у справі, аби не порушувати принципу змагальності.

Така ситуація видається неприпустимою. Суд — не просто арбітр у спорі між сторонами обвинувачення та захисту. З’ясування обставин справи не може обмежуватися дослідженням виключно тих доказів, які надані сторонами. Суд повинен вирішити справу з огляду на правоту тієї чи іншої сторони, аби винести законне, обґрунтоване та справедливе рішення.

Кодекс зобов’язує головуючого після з’ясування обставин, установлених під час кримінального провадження, та перевірки їх доказами, з’ясувати, чи бажають учасники доповнити судовий розгляд і чим саме. У разі заявлення таких клопотань суд розглядає їх, а за відсутності — постановляє ухвалу про закінчення з’ясування обставин та перевірки їх доказами і переходить до дебатів (ст.363 КПК). Однак може скластися парадоксальна ситуація, коли суд уважає за необхідне отримати додаткову доказову інформацію від установлених під час розгляду джерел, але не має права цього зробити без клопотання сторін.

Упередженість суду, який за відсутності продуктивної активності сторін самостійно шукає істину, існує лише в уяві осіб, зацікавлених у спотворенні дійсних обставин справи. Адже суд, виносячи на обговорення сторін питання щодо витребування речових доказів, виклику додаткового свідка, проведення експертизи тощо, не знає й не може заздалегідь знати, якими будуть результати такої дії.

Крім того, не забуваймо, що держава фактично бере на себе обов’язок вирішувати правові спори, а в разі порушення певного права через скоєння злочину — ставати на бік постраждалого. Час повернутися обличчям до жертви злочину та згадати, що, коли йдеться про захист прав людини, це стосується не тільки обвинувачених. Це не меншою мірою — захист потерпілих від злочинних посягань, від небажання чи неспроможності влади поновити порушене право.

Законодавчою реалізацією положень, якими обґрунтовується правомірність доказової активності суду, може стати закріплення серед базових засад доказування в кримінальному процесі принципу офіційного з’ясування всіх обставин у справі. Цей принцип ефективно застосовується в адміністративному судочинстві.

Як кримінальний, так і адміністративний процеси функціонують у сфері публічного права. То невже цінності, які обстоюються в межах адміністративної юстиції, вагоміші за публічний інтерес у сфері кримінального судочинства? Відповідь на це риторичне питання однозначна: саме суд повинен усувати негативні прояви протиборства сторін, що заважають з’ясуванню істини.

Немотивоване тримання під вартою

На презентації справедливо наголошувалося на доречності використання практики Європейського суду з прав людини та викорененні випадків маніпулювання його правовими позиціями. Проте в загальному контексті заходу хотілося б, як це не прикро, звернути увагу на маніпуляцію дещо іншого роду.

На жаль, у суспільстві формується перекручене уявлення про те, що ЄСПЛ ухвалює рішення проти українських суддів. Цей меседж підкріплюється положеннями законодавства, за яким факти, встановлені Євросудом, можуть бути підставою для застосування дисциплінарного стягнення до судді.

Так, у Страсбурзі невпинно повторюють, що, відмовляючи в задоволенні клопотань про звільнення обвинуваченого з-під варти, національні суди посилаються на аналогічні підстави, наведені при його затриманні, та не додають жодних нових деталей. Продовжуючи строк тримання під вартою, суди не дають належної оцінки конкретним фактам, не розглядають можливості застосування альтернативних запобіжних заходів та не обґрунтовують своїх рішень належним чином (рішення у справах «Леонов проти України», «Строган проти України», «Ігнатов проти України»). Ці акти ЄСПЛ заганяють українських суддів у глухий кут.

Нам дійсно нічим відповісти на такі абсолютно справедливі докори. Втім, які оригінальні мотиви може наводити суд, учергове продовжуючи строк тримання під вартою серійного грабіжника, вбивці чи ґвалтівника, і що буде із суддею, який звільнить з-під варти такого обвинуваченого?

За логікою викривачів «суддівського свавілля», судова влада, мабуть, винна в прогалинах і недоречностях процесуального та матеріального законів. Це суди винні у відсутності 1700 залів засідань. Сотні суддів, напевне, винні в тому, що їх роками не призначають на посади безстроково. Чи, може, їхні колеги винні в тому, що працювали з подвійним-потрійним навантаженням? 

Вихід із цього глухого кута один — створення державою умов для швидкого слухання кримінальних справ, безперервного провадження, коли найскладніша справа розглядається протягом одного — двох тижнів, а повторне продовження строку тримання обвинуваченого під вартою стає винятком із правил. Без цього не варто сподіватися на позитивні зміни у вітчизняному правосудді. Не змінимо умов — заміна суддівського корпусу не врятує.