Закон і Бізнес


Цей загадковий учасник

Законодавчий статус представника сторони у виконавчому провадженні створює плутанину в повноваженнях


№30 (1328) 01.08—06.08.2017
Олексій СОЛОМКО, радник Spenser & Kauffmann
3174
3174

Окресливши коло учасників, закон «Про виконавче провадження» наділив кожного з них певним статусом і повноваженнями. Навіть представник сторони отримав власну правосуб’єктність. Наскільки це виправдано — спробуємо розібратися.


Головні гравці

Самого визначення поняття «учасник виконавчого провадження» закон не дає. Проте, розкривши суть їхніх прав та обов’язків, закон фактично розуміє під цими особами тих суб’єктів, які активно впливають на розвиток виконавчого провадження. Тобто учасниками є ті особи, від дій яких залежить виникнення або припинення правовідносин в останньому. Наприклад, закон відносить до учасників виконавчого провадження оцінювача. Від наданого ним звіту залежить можливість передачі майна на реалізацію, отримання стягувачем задоволення своїх вимог і т.п.

Кожен учасник виконавчого провадження наділений певною правосуб’єктністю (має процесуальні права й обов’язки). Приміром, право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження належить лише учасникам. Поняті, працівники поліції та інші особи, котрі беруть участь у провадженні, такого права не мають.

Основними учасниками (крім самого виконавця, який має виключний статус) закон визначає сторони — стягувача й боржника. Вони наділені найбільш широким колом прав та обов’язків, тому від їх правосуб’єктності повністю залежить стан розвитку виконавчого провадження. Втім, ще одним самостійним суб’єктом закон називає представника сторони.

За звичаєм, але не без особливостей

Загалом представництво сторін у виконавчому провадженні є продовженням розвитку інституту представництва в судовому процесі, де представлення інтересів учасника процесу іншою особою є звичайною практикою. Ідея зрозуміла: сторона делегує свої повноваження іншій особі для їх реалізації в повному обсязі або з певними обмеженнями. Тобто, якщо брати поняття за аналогію, можна говорити, що представник є фактично тією ж стороною у справі, оскільки, за змістом своїх процесуальних повноважень, він від сторони жодним чином не відрізняється, якщо остання сама не забажає їх звузити.

Так само й у виконавчому провадженні ст.16 закону закріпила тотожність прав і повноважень сторони та її представника: «Сторони можуть реалізувати свої права і обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників». До того ж, окрім прав і повноважень, законодавець додає й обов’язки сторони, які також можуть реалізовуватися представниками.

Разом з тим згадування в законі про представника, включення його до переліку учасників виконавчого провадження, а також окреслення в ст.19 специфічного кола повноважень (відмінного від прав і обов’язків сторони) створили прецедент, за якого ця особа отримала фактично окремий статус.

Зосібна, відповідно до змісту названої статті цей учасник провадження має право надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, давати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників провадження.

При цьому представник не може ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них витяги, знімати копії, оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, укладати мирову угоду. Він також позбавлений права доступу до автоматизованої системи провадження та вибору пред’явлення виконавчого документа для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця.

Крім того, додатково ст.23 закону передбачає можливість для представника заявляти відвід виконавцю, експерту, спеціалісту, суб’єкту оціночної діяльності — суб’єкту господарювання, перекладачу, а також оскаржувати постанову приватного виконавця про самовідвід або відмову у відводі. А ч.4 ст.74, перераховуючи реквізити скарги, яка подається в провадженні, передбачає можливість подання скарги самим представником.

Неоднозначність на практиці

Наразі, враховуючи потребу в чіткій регламентації процесу виконання рішення, ми отримуємо проблему реалізації прав сторін їхніми представниками. Фактично закон наділяє активними повноваженнями у виконавчому провадженні виключно сторони, а не представників.

Так, ініціатива вибору місця виконання, подання заяви про виконання рішення належить стягувачу. Стаття 26 закону говорить, що ці рішення приймаються виключно стягувачами, а не іншими учасниками провадження. Аналогічна ситуація склалася в питанні одержання грошей. Обов’язок виконання рішення суду також покладено на боржника, можливість сплати коштів його представником не передбачена. І таких прикладів у законі багато.

У цьому плані неоднозначною є навіть практика роботи нинішніх державних виконавців. Уже з наведених прикладів можна зробити висновок, що майже всі державні виконавці приймають заяви про примусове виконання рішення від представників, незважаючи на те що закон наділяє правом подання такої заяви тільки стягувача. А от практика перерахування коштів представникові останнього відсутня навіть за умови окремої згадки про таке право в довіреності. Виконавці мотивують свою позицію ст.47 закону, що не допускає можливості виплати грошових сум іншим особам, які не є стягувачами.

Зрозуміло, що критерії, за якими держвиконавці визначають право делегування повноважень сторони виконавчого провадження його представникам, відсутні. А тому можливість реалізації представниками повноважень сторони провадження наразі повністю залежить від державного виконавця: або він сприймає позицію тотожності повноважень сторони виконавчого провадження і його представника, або розмежовує їх як різних учасників провадження.

Необхідні зміни

Тому для юридичної практики цілком нагальним видається питання вироблення єдиного підходу до визначення повноважень представника сторони у виконавчому провадженні. Або представник має сприйматись як особа, яка має однаковий зі стороною обсяг прав і обов’язків, або необхідно дотримуватися послідовного визначення в законі окремого обсягу прав та обов’язків для представника, відмінного від обсягу прав та обов’язків самої сторони.

Цілком імовірно, що розв’язати цю проблему зможе судова практика. Втім, у разі неможливості реалізації повноважень представником для уникнення затягування часу сторона має реалізовувати такі повноваження особисто. Якісно вирішити питання можливо лише виключенням представника сторони виконавчого провадження з кола учасників останнього. В іншому випадку різне тлумачення норм закону породжуватиме плутанину зі сприйняттям статусу представника.