Суддя-шоумен:

Влада держави завжди більше від влади однієї конкретної людини

Відео з рішеннями, ухваленими суддею м.Провіденс (штат Род-Айленд, США) Френком Капріо, стають вірусними. Чоловік багато жартує на засіданнях, просить дітей підсудних допомагати йому з постановленням вироків і стежить за тим, щоб засуджені йшли із залу суду з гарним настроєм. Ці ролики — фрагменти передачі Caught in Providence, яка тихо йшла по місцевому телебаченню 20 років, поки її не виклали цієї зимки в YouTube. Ф.Капріо розповів «Снобу» історію свого шоу, пояснив, як влаштована справедливість і чому в суді вже не побачиш людей в краватках.

— Хто придумав шоу Caught in Providence? Як воно стало таким популярним і чи все там відбувається по-справжньому?

— Я працюю суддею Муніципального суду м.Провіденс із 1985 року. 20 років тому в мого молодшого брата сталася криза середнього віку, і він став знімати на камеру все підряд. Він знімав поліцейських, пожежників, учителів, зустрічі місцевих співтовариств у Провіденсі. Він домовився з місцевим телеканалом ABC6 про 2 год. ефірного часу на день, щоб розповідати про життя міста. І моя дружина висловила думку, що здорово знімати й мої судові слухання. Так з’явилося наше шоу Caught in Providence.

У шоу немає ніяких акторів, усе по-справжньому. Реальне життя, реальні вироки. Коли мій брат став викладати відео з вироками на YouTube, ми зажили популярності — ролики дивляться мільйони чоловік.

Думаю, успіх передачі в тому, що вона показує людяну державу. Таке подобається не тільки американцям, а й глядачам з усього світу. Приємно бачити по телебаченню співчуття й розуміння — це рідкість сьогодні. 

— Ви часто просите дітей, які приходять у суд із батьками, допомогти вам винести вердикт. Це не аморально — просити дитину судити свою маму?

— Треба розуміти, з ким я маю справу на роботі. У Муніципальному суді м.Провіденса розглядаються дрібні злочини та справи про порушення правил дорожнього руху. Основне населення міста — робітничий клас, багато іммігрантів. Приходить до мене, наприклад, мати-одиначка, у неї троє дітей. І мені досить глянути на неї, щоб зрозуміти, що в неї проблеми з грошима.

Діти травмовані: їх привели в зал суду, обшитий дубовими панелями, довкола прапори, всі встають, коли заходить суддя в мантії, по периметру залу — охорона із зброєю. Це може налякати малюка. Й уявіть, що відчує дитина, якщо я ще й почну ганьбити його матір: «Який приклад ви показуєте дітям! Це жах!» А потім ще й випишу їй максимальний штраф. Закінчиться це так: у неї не буде грошей, щоб сплатити штраф, у неї заберуть права, вона продовжить їздити без прав, тому що в неї троє дітей, яких потрібно розвозити, її двічі зловлять без прав, відправлять уже до кримінального суду й дадуть десять діб. Що подумають діти про суд і про державний апарат у цілому? Що він жорстокий, нелюдяний, образив їхню маму й нікому немає діла до їхнього непростого життя.

Коли запрошую дитину допомогти мені, то не кажу: «Засуди матір!» Я запитую: «Як нам краще вчинити?» Ці малюки дуже справедливі. Ще жодна дитина не сказала: «Просто відпустіть маму». Вони говорять: «Призначте такий-то штраф». Я нагороджую їх за це й кажу: «Зробімо сьогодні твоїй мамі послаблення».

Такий досвід залишить у дитини приємне враження про суд. Вона стане довіряти державному апарату, думатиме про свою поведінку в новому ключі. Можливо, навіть захоче працювати на державу, коли виросте. Такий філантропічний підхід має довгостроковий ефект.

— Як ви вирішуєте, що таке «справедливо»? Хто ваші моральні авторитети? Які книжки допомогли вам зрозуміти, що таке «добре» й «погано»

— Немає якоїсь однієї книжки, яка налаштувала мені моральний компас. Я читаю по 3 книжки на тиждень. Люблю історичні твори, про президентів США. Мій улюблений президент — Гаррі Трумен. Він еталон мужності та справедливості. Він власноручно поклав край Другій світовій та врятував мільйони життів. Однак я не лише за це його люблю — у нього була висока мораль. За цим можна було спостерігати впродовж усього його президентського строку.

Не перераховуватиму всього, що читаю, просто скажу, що багато. Проте немає такої книжки, яка б мене змінила. Не збираюся запозичувати результати чужого розумового процесу. 

Мій моральний компас налаштував батько, іммігрант з Італії. Він навчив мене всього, що знаю про мораль, і того, що з іншими потрібно поводитися так, як хочеш, щоб поводилися з тобою.

Ми були бідні, удома не було навіть гарячої води. Коли мені було 8 років, ми сиділи з батьком біля буржуйки та грілися. Він сказав: «Коли виростеш, станеш юристом. Але запам’ятай умови, в яких ти ріс. Якби нам зараз знадобився юрист, ми не змогли б його собі дозволити. Ніколи не бери грошей з бідняків, устигнеш ще заробити на багатих».

У мене немає однієї формули для всіх справ. Та й справи не такі складні. Так, жінка проїхала на червоний, але в неї стільки інших проблем у житті, що цей штраф зробить її дуже нещасною, вона не зможе погодувати ввечері дітей. Хтось скаже: «Закон є закон. Штраф!» Утім, якби все було так просто, навіщо були б потрібні судді? Достатньо було б бездушного автомата, який би говорив: «Винен»; «Не винен». У суді необхідний людський елемент.

— Ви самі порушували закон?

— Кілька разів порушував правила стоянки, переходив на червоне світло, трохи перевищив швидкість за кермом. Усе ненавмисно, і я завжди гасив штрафи.

— У вашому шоу був такий випадок: на суд прийшов ветеран в’єтнамської війни. Йому загрожував штраф $100 за неправильне паркування. Він сказав, що припаркувався так, бо сильно поспішав на прийом до лікаря. Ви відповіли: після всього, що він зробив для своєї країни, він не повинен платити цей штраф. У цьому стільки справедливості. Чому всі судді так не працюють?

— Спочатку дещо поясню про ветеранів В’єтнаму. Мені соромно за те, як із ними поводилися. Спочатку їх відправили на війну, яку неможливо було виграти, — ті ж французи пробули там 200 років і пішли ні з чим. Американські солдати гинули, а ті, хто повертався живим, страждали від посттравматичного стресового розладу. З ветеранами Другої світової поводились як із героями, пригощали їх вечерею в ресторані, а до ветеранів В’єтнаму поставилися мало не з презирством.

Я в ті роки працював у школі в Провіденсі. У мене не вистачало грошей на юридичну школу, тому вдень я викладав, а ввечері вчився. Тренував команду з боротьби, і один з моїх хлопців поїхав у В’єтнам. І загинув через 3 місяці. Для мене В’єтнам — дуже особиста історія. Ветеранів В’єтнаму абсолютно незаслужено обділили почестями.

Так я мислив, коли ухвалював рішення. Не можу говорити за інших суддів. Кожен з нас — продукт власного досвіду й виховання. Є судді, які вважають, що будь-яка провина вимагає покарання. Я м’якша людина.

— На шоу був ще такий випадок: ви сильно зменшили жінці розмір штрафу, а вона на виході із залу все одно закотила очі. Ви її зупинили та сказали: «Мені не подобається ваше ставлення». Вона неначе не сприйняла ваших слів і покинула зал. Ви впевнені, що люди цінують те, що ви для них робите?

— Не можу цього знати. Мене не обов’язково поважати як людину, але суд — обов’язково. Був один підсудний, який брудно вилаяв мене з лави. Я тоді зняв мантію, підняв її та сказав: «Мені все одно, що ви думаєте про мене, але ви повинні поважати судову систему, повинні поважати закон». Мене зачіпає, коли бачу неповагу до закону. 

— У вас репутація справедливого, часом м’якого судді. Вас не зачіпає, що вашою м’якістю користуються?

— Мене не використовують, повірте. Усе життя взаємодію з робітничим класом. Я працював рознощиком газет, чистив взуття, допомагав батькові з доставлянням молока. Знаю цих людей, ніхто мною не користується. Іноді вони дістають м’якший вирок, ніж заслуговують. Але думаю так: якщо зроблю помилку на користь держави й візьму з людини більше грошей, ніж вона може заплатити, це зломить її і мені буде соромно. Влада держави не пропорційна владі окремої людини. І тьху на мене, якщо перевищу повноваження свого суду й надломлю людину до кінця її життя. Якщо помилятися, то в інший бік — хай краще фінансово постраждає міська влада.

— У вас є колеги, які кажуьб: «Цей суддя Капріо якийсь дивний. Всім пом’якшує вироки»?

— Жоден колега мені такого не говорив. Можливо, хтось так і думає, але мене про це не повідомляв.

— Що ви думаєте про судову систему Росії? Який з гучних випадків вам запам’ятався? Яким би було ваше рішення?

— Не відповідатиму на це запитання. По-перше, мало знаю про російську судову систему. По-друге, непристойно публічно висловлювати сумнів у компетентності колег. Це не мій стиль.

— А в американській судовій системі є великі проблеми?

— Не бачу великих проблем. Уважаю, що в нас одна з найкращих судових систем у світі. Розбіжності бувають тільки щодо складу Верховного суду. Інтерпретація закону залежатиме від того, ким заповнений на цей момент суд — консерваторами чи лібералами. Якщо ви ліберал і склад здебільшого ліберальний — ви задоволені, якщо консерватор — трохи менш задоволені. І навпаки.

— Ви анулюєте велику частину штрафів. До вас не приходять люди з уряду зі скаргами, що в них через вас дірки в бюджеті?

— Кілька років тому до мене прийшов із запитаннями їхній фінансовий директор. Йому здавалося, що я повинен виписувати більше штрафів. Сказав йому, що я суддя, а не працівник відділу з підвищення доходів. 

— Ви судите людей з 1985 року. Як вони змінилися за цей час люди?

— Людська природа не змінюється. Люди тепер такі самі, як тоді. Змінилася манера одягатися. Раніше нікому не спало б на думку прийти в суд одягненим абияк — тільки в піджаку та краватці. Мене сьогодні запитують: чому пускаю в зал суду людей без краватки? Ну, якби я виганяв усіх людей без краватки, то сидів би в залі один.

Інститут сім’ї ослабів. Я ріс у великій міцній родині. У сім’ї мого батька було десятеро дітей, у сім’ї моєї матері — 8. Уся наша величезна родина жила поряд в одному районі, ми разом святкували дні народження, свята. Про розлучення нічого не знали. Сьогодні такого не бачу. У ті роки, якщо батько і йшов із сім’ї, то не забував про аліменти. Про нинішніх батьків такого не скажеш.

— Який найважливіший урок ви винесли за 32 роки?

— Правда — це красиво. Не потрібно брехати й думати, що ти розумніший за інших. Такий ось простий урок. Ніяких складних формул. А брехню легко вирахувати — поставте 4 уточнювальні запитання. Якщо помітите, як історія починає змінюватися, — вам брешуть.

— Як ви вирішуєте суперечки вдома? Як рознімаєте внуків?

— Мої внуки жодного разу при мені не сварилися. У нас дуже згуртована сім’я й завжди такою була. Я для своїх дітей був батьком, не другом. Якось вони вмовили свою матір купити їм модну тоді пару взуття, і вранці я побачив, як вони зібралися в школу в такому вигляді. Я запитав: «Чому ви наділи ці черевики в школу? Переодягніться назад у свої шкільні черевики». — «Але тату, всі діти ходять нині в школу в таких». — «Але не ви. Зніміть. Я вам не друг, а батько. Я вам наказую. Ви хочете бути наслідувачами чи лідерами?»

І всі мої діти виросли лідерами.

— А як вирішуються спірні питання з дружиною?

— Вона завжди перемагає. Точніше, так: я виграю кожну нашу суперечку, тому що дозволяю їй отримати, що вона хоче. Без жартів: ми багато років живемо разом, не було такого питання, яке б ми не могли вирішити без суду. Просто сідаємо й говоримо. 

— Було таке, що хтось порушив закон, щоб потрапити до вас на передачу?

— Я чув, що так, люди спеціально неправильно паркуються, щоб отримати повідомлення й потрапити до мене на суд. Правда це чи ні — не знаю: не перевіряв.

Сноб