Закон і Бізнес


Жертви регулятора

Чи має право міноритарій оскаржити в суді постанову НБУ про ліквідацію банку?


№22 (1320) 03.06—09.06.2017
Олена ЛЬОШЕНКО, експерт з питань практики ЄСПЛ
8874
8874

Уже кілька місяців на розгляді у Верховному Суді України перебуває низка справ про ліквідацію деяких банків. Ці справи пройшли 3 інстанції, й усі суди визнали протиправність прийнятих Національним банком рішень щодо неплатоспроможності та ліквідації фінансових установ і, відповідно, скасували їх. Проте в НБУ досі намагаються довести протилежне.


Немае установи — немає скаржника?

Позиція регулятора ґрунтується на тому, що акціонер узагалі не має права оскаржувати рішення про ліквідацію банку. Адже він не є особою, яка охоплюється наглядовою діяльністю НБУ під час прийняття постанови про відкликання ліцензії та ліквідацію банку згідно з ст.79 закону «Про банки і банківську діяльність». Таку позицію підтримує і Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

Отже, ВСУ має вирішити питання щодо наявності в акціонерів банків адміністративної процесуальної дієздатності. Цікаве й актуальне питання, зважаючи на правові колізії та прогалини в чинному законодавстві.

Так, відповідно до закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (стст.36, 46, 48) після введення тимчасової адміністрації всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту) призупиняються. При цьому після початку процедури ліквідації всі повноваження органів управління банку та органів контролю взагалі припиняються. А уповноважена особа фонду, якій делеговано функції тимчасового адміністратора банку (ліквідатора), позбавлена можливості оскаржити в судовому порядку рішення НБУ.

Отже, питання, хто ж таки має право оскаржити в судовому порядку постанову Нацбанку про ліквідацію фінустанови, залишається законодавчо неврегульованим.

На ґрунті верховенства права

У такій ситуації можна звернутися до практики Європейського суду з прав людини, який неодноразово наполягав на застосуванні такого принципу: якщо Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є правовою основою, на яку може посилатися заявник, то він повинен це робити в національному суді або останній сам має звернутися до відповідної норми конвенції. Особлива роль належить приведенню судової практики у відповідність до міжнародно-правових зобов’язань держави.

ЄСПЛ зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантоване §1 ст.6 конвенції, повинне тлумачитись у світлі верховенства права як елементу спільної спадщини держав-учасниць («Brumarescu v. Romania», №28342/95, §61).

Згідно з ст.8 Кодексу адміністративного судочинства суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності. Він, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими та зрозумілими, не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права їх слід тлумачити на користь невладного суб’єкта.

Іншим важливим елементом верховенства права є гарантії справедливого судочинства. Так, у справі «Bellet v. France» міжнародна установа зазначила, що «ст.6 конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права».

Право власності, відповідно до практики Суду, не обмежується фізичними речами та передбачає, що право вимоги, законний інтерес та правомірне очікування особи, до яких, зокрема, належать інтереси, що зумовлені корпоративними правами акціонера, також повинні отримати прямий ефективний захист («Веуеler v. Itаly», №33202/96, §100; «Case of Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany», №42527/98, §83).

ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що обов’язок ефективного здійснення захисту прав державою передбачає також позитивний обов’язок держави гарантувати ефективне та справедливе розв’язання в національних судах будь-яких спорів, у тому числі пов’язаних із захистом інтересів акціонера, спрямованих на задоволення його легітимного прагнення щодо отримання правомірної вигоди від його корпоративних прав («Совтрансавто проти України», заява №48553/99, §96; «Chadzitaskos and Franta v. The Czech Republic» заяви №97398/07, 31244/07, 11993/08 та 3957/09, §48).

При вирішенні питання, чи може акціонер мати статус жертви з огляду на заходи, вжиті щодо компанії, Суд виходив із таких критеріїв: чи заявник як акціонер вів комерційну діяльність (бізнес) через компанію та, відповідно, мав особистий інтерес щодо суті його звернень? чи мала сама компанія можливість скаржитися, будучи прямою жертвою?

Кожна акція — власність

З огляду на зазначені критерії практика Євросуду в цьому питанні за останні роки зазнала істотних змін. Так, раніше у Страсбурзі зазначали, що оскаржувати рішення державних органів можуть лише акціонери, які володіють значною часткою в статутному капіталі. Але згодом там визнала, що й міноритарний акціонер має право на судовий захист, оскільки акція є майном у розумінні ст.1 Першого Протоколу до конвенції.

Така правова позиція викладена в рішенні від 7.06.2016 у справі «Knick v. Turkey» (заява №53138/09, §§46—48). У ньому зазначено, що «заявник був не головним акціонером «Демірбанку». Однак національні суди відхилили його позови з різних підстав, зокрема й тому, що він не вважався зацікавленою особою, оскільки не був стороною провадження стосовно скасування адміністративного акта, ініційованого головними акціонерами».

ЄСПЛ також відзначив: «Рішення про визнання поглинання і продаж «Демірбанку» незаконним мало наслідки як для головних, так і для неголовних акціонерів, незалежно від того, були вони сторонами провадження щодо скасування цього рішення чи ні».

Далі констатується: «Очевидно, що заявник зазнав матеріальної шкоди, незалежно від кількості його акцій. І державні органи влади повинні були компенсувати йому збитки, спричинені незаконними адміністративними діями, які в подальшому були визнані незаконними вищим адміністративним судом. Заявника було позбавлено акцій на підставі незаконного втручання в його право власності, проте й досі він не отримав компенсації за завдані збитки, і, таким чином, індивідуальний тягар, покладений на заявника, був непропорційним».

Отже, акціонери банків мають право звертатися до суду у зв’язку з утручанням органів державної влади в їх Право власності, яке закріплено ст.1 Першого Протоколу до конвенції. Тому питання наявності адміністративної процесуальної дієздатності, виходячи з принципу верховенства права та практики ЄСПЛ, має бути вирішено на користь акціонерів банків.