Закон і Бізнес


Регулювання на користь

Бути чи не бути земельному податку для «єдинщиків»?


Використання ділянки для бізнесу дозволяє уникнути сплати земельного податку. Хоча суди не завжди із цим погоджуються.

№15 (1313) 15.04—21.04.2017
Леся ДУБЧАК, адвокат, м.Київ
2785
2785

Законодавство встановлює, що «єдинщик» має сплачувати земельний податок лише в одному випадку — якщо не використовує ділянку в господарській діяльності. Водночас судова практика в цьому питанні неоднорідна та потребує особливої уваги.


З 1.01.2015 набрали чинності зміни до Податкового кодексу, зокрема в частині визначення місцевих податків, до яких тепер належить і податок на майно (пп.10.1.1 п.10.1 ст.10 ПК). Встановлення його розміру (в частині транспортного податку та плати за землю) віднесено до обов’язку місцевих рад.

Згідно з ст.269 ПК платниками є власники ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Статтею 270 ПК визначено, що об’єктами оподаткування є ділянки, які перебувають у власності або користуванні, та земельні частки (паї), які перебувають у власності.

У п.287.1 ст.287 ПК встановлено, що власники та користувачі вносять плату за землю з дня виникнення права власності або права користування ділянкою (судову практику щодо визначення цієї дати проаналізовано на стор.11. — Прим. ред.).

Водночас згідно з п.291.2 ст.291 ПК спрощена система оподаткування — особливий механізм, що замінює сплату окремих податків і зборів, установлених п.297.1 ст.297 ПК, на сплату єдиного податку з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

Зокрема, передбачено, що «єдинщики» звільняються від обов’язку нарахування, сплати земельного податку та подання відповідної звітності, крім платежів за ділянки, що не використовуються для ведення господарської діяльності (пп.4 п.297.1 ст.297 ПК).

Визначення господарської діяльності дається в п.1 ст.3 Господарського кодексу: це діяльність у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру. Натомість відповідно до пп.14.1.36 п.14.1 ст.14 ПК господарська діяльність — діяльність особи, що пов’язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Водночас у постанові Верховного Суду України від 24.11.2015 (справа №21-2352а/15) зазначено, що в розумінні ПК платником земельного податку є власник ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. При цьому правове відношення між власністю на ділянку чи користування нею та обов’язком сплати земельного податку не припиняється в разі набуття власником чи користувачем статусу суб’єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності й системи оподаткування, які не передбачають використання ділянки при господарюванні. Тобто з набуттям ознак (якості) такого суб’єкта фізична особа не перестає бути власником ділянки й не звільняється від обов’язку сплати земельного податку.

Тому, незважаючи на неоднорідну судову практику, законодавець визначає єдину підставу для сплати «єдинщиком» земельного податку — невикористання ділянки в господарській діяльності. У такому формулюванні виявляється принцип правової визначеності, на необхідність дотримання якого неодноразово звертав увагу Європейський суд з прав людини.

Зазначені правовідносини запроваджені указом Президента «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» від 3.07.98 №727/98, і вже в 1998 році було закріплено положення (п.6 указу), що суб’єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником податку за землю.

Серед принципів, проголошених в ст.4 ПК, є, зокрема, презумпція правомірності рішень платника податку в разі неоднозначного (множинного) трактування його прав та обов’язків, унаслідок чого є можливість прийняти рішення як на користь останнього, так і органу контролю (пп.4.1.4 п.4.1 ст.4 ПК). Більше того, п.56.21 ст.56 ПК прямо вказує, що в таких випадках рішення приймається на користь платника податків.

Отже, направляючи податкові повідомлення-рішення щодо сплати земельного податку тим «єдинщикам», які використовують належні їм ділянки в господарській діяльності, органи контролю порушують закон. А таке вільне тлумачення норм податкового законодавства не допускається. Адже пп.297.1.4 п.297.1 ст.297 ПК чітко встановлено, що платники єдиного податку звільняються від обов’язку нарахування, сплати та подання звітності щодо земельного податку.

Отже, при розгляді адміністративних позовів, які стосуються повідомлень-рішень щодо сплати земельного податку, необхідно брати до уваги й правові позиції ЄСПЛ, викладені у справах «Серков проти України» (заява №39766/05), «Щокін проти України» (заяви №№23759/03 та 37943/06). Цими рішеннями було встановлено порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки органи державної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, а це призвело до накладання на заявника додаткових зобов’язань щодо сплати податку.