Закон і Бізнес


Розлучення із частковим домоволодінням


№3 (1301) 21.01—27.01.2017
27298

Сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не можна вважати безумовною підставою для його віднесення до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №6-846цс16, текст якої друкує «Закон і Бізнес».


Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

12 жовтня 2016 року                   м.Київ                     №6-846цс16

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — ЛЯЩЕНКО Н.П.,
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., РОМАНЮКА Я.М., ОХРІМЧУК Л.І., СІМОНЕНКО В.М.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до Особи 7, третя особа — Особа 8, про поділ майна подружжя й визнання права власності та зустрічним позовом Особи 7 до Особи 6 про визнання права особистої приватної власності на майно, за заявою Особи 7 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.06.2015,

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2013 року Особа 6 звернулася до суду з позовом до Особи 7 про поділ майна подружжя.

Позивачка зазначала, що перебувала в шлюбі з відповідачем з 2002 до 2012 р. Від шлюбу вони мають двох неповнолітніх дочок, 2004 та 2007 року народження.

Під час шлюбу, 19.11.2004, за спільні кошти вони придбали 34/100 частини домоволодіння за Адресою 1. Посилаючись на те, що після розірвання шлюбу з відповідачем останній добровільно не бажає визнати її право на частину домоволодіння, придбаного ними в період шлюбу, позивачка просила провести поділ майна, збільшивши її частку в праві спільної сумісної власності до 2/3 частин у зв’язку з перебуванням на її утриманні неповнолітніх дітей, та визнати за нею право власності на 34/150 частини домоволодіння, а за відповідачем на — 17/150.

У лютому 2014 року Особа 7 звернувся до суду із зустрічним позовом до Особи 6, в якому просив визнати за ним право особистої приватної власності на 34/100 частини спірного домоволодіння, оскільки це майно було придбане ним 19.11.2004 за особисті кошти, отримані від продажу 15.11.2004 квартири за Адресою 2, співвласником якої він був разом з матір’ю та сестрою та в якій проживав до одруження з Особою 6.

Рішенням Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 22.04.2014 позовні вимоги Особи 6 задоволено частково: проведено поділ спільного сумісного майна подружжя, визнано за кожним із них право власності на 1/2 частину спірного будинковолодіння, визнано за Особою 6 право власності на 34/200 частини вказаного домоволодіння; стягнуто з Особи 7 на користь Особи 6 483 грн. судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог Особі 6 відмовлено. У задоволенні зустрічних позовних вимог Особі 7 відмовлено.

Додатковим рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 22.09.2014 змінено частку Особи 7 із 34/100 на 34/200 частини, визнано за ним право власності на 34/200 частини спірного домоволодіння.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25.02.2015 рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього ж суду в частині визначення розмірів часток у спільному майні подружжя та в частині визначених кожному частин у праві власності на будинковолодіння змінено: визнано за Особою 7 право особистої власності на 29/100 частин будинковолодіння, а за Особою 6 — на 5/100. В іншій частині рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою ВСС від 17.06.2015 касаційну скаргу Особи 7 відхилено; касаційну скаргу Особи 6 задоволено: рішення апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції та додаткове рішення цього ж суду залишено в силі.

У поданій до ВСУ заяві про перегляд судових рішень Особа 7 порушує питання про скасування рішення суду касаційної інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення його зустрічних позовних вимог з передбачених пп.1 та 4 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме — стст.57, 60 Сімейного кодексу та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень Особа 7 посилається на ухвалу ВСС від 22.02.2016 та постанови ВСУ від 2.11, 16.12.2015.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. За положеннями пп.1 та 4 ч.1 ст.355 ЦПК підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно з ст.3604 ЦПК суд задовольняє заяву про перегляд справи та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пп.1, 2, 4 ч.1 ст.355 цього кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 23.11.2002 Особа 7 та Особа 6 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 19.07.2012 було розірвано.

15.11.2004 Особа 7, його мати та сестра продали належну їм на праві власності квартиру за 20090 грн., і кожен з них отримав по 6697 грн.

19.11.2004 Особа 7 уклав з Особою 9 договір купівлі-продажу 34/100 частини домоволодіння за Адресою 1. Згідно з п.3 цього договору продаж 34/100 частини домоволодіння вчинено за 9598 грн.

Задовольняючи частково позовні вимоги Особи 6 щодо визначення розміру часток у спільному майні подружжя, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що спірне майно було придбано колишнім подружжям у період шлюбу, а тому воно є спільною сумісною власністю; відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог Особи 7, суд виходив з недоведеності заявлених ним позовних вимог.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру часток сторін у спільному майні подружжя, суд апеляційної інстанції виходив з того, що Особа 7, його мати та сестра продали належну їм на праві власності квартиру за 20090 грн. і кожен з них отримав по 6697 грн., а отримані кошти Особа 7 використав для придбання 34/100 частини спірного домоволодіння, тому його особистою приватною власністю є 24/100 частини вказаного домоволодіння, а решта 10/100 — спільним сумісним майном подружжя.

Разом з тим у постановах ВСУ від 25.11 та 16.12.2015, наданих заявником для підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, та в ухвалі ВСС від 22.02.2016, наданій заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок суду про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи ст.60 СК та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права (стст.57 та 60 СК), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить із такого.

Норми стст.57, 60 СК встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Зокрема, відповідно до п.3 ч.1 ст.57 СК особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст.60 СК та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

У зв’язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не можна вважати безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Дослідивши та давши оцінку іншим, крім договору купівлі-продажу 34/100 частини спірного домоволодіння від 19.11.2004, доказам, зокрема договору купівлі-продажу 49/100 частини квартири від 15.11.2004 за 20090 грн., яка належала на праві власності Особі 7, його матері та сестрі, а кожен з них отримав від продажу по 6697 грн., вказану грошову суму Особа 7 вклав у придбання 34/100 частин спірного домоволодіння, суд апеляційної інстанції, застосовуючи норми стст.57, 60 СК, дійшов обґрунтованого висновку, що особистою приватною власністю Особи 7 є 24/100 частини спірного домоволодіння, а решта 10/100 частин є спільною сумісною власністю подружжя.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції припустився помилки в застосуванні зазначених правових норм, удавшись до переоцінки доказів при визначені часток кожного з подружжя в спільній сумісній власності.

Відповідно до ст.3604 ЦПК ВСУ задовольняє заяву в справі, яка переглядається з підстав, передбачених пп.1, 4 ч.1 ст.355 цього кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Ураховуючи викладене, постановлене в справі судове рішення касаційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду апеляційної інстанції — залишенню в силі.

Керуючись ст.3603 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 7 задовольнити частково.

Ухвалу ВСС від 17.06.2015 скасувати, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25.02.2015 залишити в силі.

Постанова ВСУ є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.