Закон і Бізнес


Доброчесність на 520%

Чи може претендент на «верховну» мантію займатися лихварством?


* За даними опитування у Facebook

№1 (1299) 01.01—13.01.2017
Ганна РОЗКОЛЬНИКОВА
110127

Деякі кандидати на шляху до Верховного Суду спіткнулися об відсутність у пакеті документів декларації доброчесності. Втім, і наявні заяви можуть викликати суперечки щодо розуміння самого поняття «доброчесність». Так, є деякі пункти, які начебто повинні довести чи спростувати цей аспект поведінки особи. Але чи охоплює декларація всі аспекти життя кандидата, що доводять або спростовують його високу моральну чистоту?


Хрестики у графах

Для тих, хто претендує на кар’єрне зростання чи збереження посади, доброчесність, як правило, пов’язується із попередньою роботою щодо здійснення судочинства. Водночас кандидати з-поміж правників начебто заздалегідь вважаються «чистими» від претензій до їхньої добросовісності. Головне — не виділятися статками і витратами, не потрапити під люстрацію та не бути спійманим на корупції. А якщо кандидат ще й не є адвокатом, то і працювати з дотриманням якоїсь присяги йому не потрібно.

Чому в документі відсутня згадка про присягу держслужбовця, то вже інше питання. Можливо, розробники анкети вирішили, що достатньо двох інших пунктів — щодо сумлінного виконання професійних обов’язків та дотримання правил професійної етики (звісно, якщо відповідні вимоги кимось схвалені).

Єдиний пункт декларації, що допускає розширене тлумачення, стосується «використання статусу займаної посади з метою незаконного отримання матеріальних благ або іншої вигоди, коли такі діяння не утворювали складу злочину або кримінального правопорушення». Те, чим злочин (у розумінні чинного законодавства) відрізняється від кримінального правопорушення, а також за яких умов незаконне збагачення з використанням посади виключає відповідальність, принаймні за корупцію, напевне, здатні пояснити тільки науковці. Водночас поза увагою авторів декларації залишилися інші аспекти життя кандидата, що також можуть поставити під сумнів його доброчесність.

Ставка більша, ніж борг

На адресу «ЗіБ» надійшов лист із посиланням на судове провадження у цивільній справі №756/6577/15-ц, позивачем в якій виступає кандидат на посаду судді ВС. На перший погляд, нічого особливого: в 2013-му він позичив іншій особі $50 тис., а за рік направив вимогу про повернення коштів та сплату відсотків. Боржник зобов’язання виконувати не став і подав зустрічний позов щодо визнання договору недійсним, за який, щоправда, забув сплатити судовий збір.

Справа розглядалася понад два роки. Увесь цей час відповідач намагався оскаржити сам факт відкриття провадження, але через процедурні нюанси (пропуск строку та відсутність клопотання про його поновлення, несплату збору, брак копій документів тощо) так і не домігся цього. Лише 19.09.2016 Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ прийняв до розгляду касаційну скаргу і витребував справу.

Однак за два дні після цього Оболонський районний суд м.Києва, нібито не знаючи про цей факт, приймає заочне рішення на користь позивача. Постановлено стягнути як суму боргу, так і проценти в розмірі $540 тис. Усього (конвертуючи в гривню) разом із судовим збором — понад 15,2 млн.

Це не помилка: позичальник зобов’язався сплачувати $5000 за кожний тиждень (!) користування коштами. У перерахунку на рік маємо ставку 520%. Погодьтеся: дуже непогане вкладення коштів, якому може позаздрити будь-яка кредитна установа, навіть та, яка використовує не зовсім легальні схеми та оборудки.

Не станемо вдаватися в деталі процесу, але, коли на кону такі кошти, навряд чи позичальник не був зацікавлений вчасно подавати скарги, а його представник не зміг би переконати суд, що подібна угода суперечить одній з основних засад цивільного законодавства — справедливості, добросовісності та розумності (п.6 ч.1 ст.3 ЦК). Звісно, якщо відповідач не збирався сплачувати майже 14 млн грн. відсотків добровільно, а процесуальні потуги знадобилися лише для створення подоби реального спору.

Невеличкий штрих: суддя, який постановив таке рішення, переведений до столиці з м.Василькова у середині лютого 2014 р., а невдовзі в нього завершується строк повноважень. Але мова не про суддю — він на крісло у ВС не може претендувати. Натомість позивач — перший заступник голови Комітету ВР з питань правової політики і правосуддя Леонід Ємець — бажає працювати у Касаційному адміністративному суді й вже допущений до наступного етапу конкурсу.

Хоча в Єдиному державному реєстрі судових рішень прізвища сторін процесу приховуються, в цьому випадку їх нескладно ідентифікувати: у своїй декларації про доходи за 2015 р. Л.Ємець зазначив дані про позику в сумі $50 тис. та прізвище свого боржника. Якщо пошукати в реєстрі проваджень, то можна знайти ті самі прізвища і навіть з’ясувати, що 5.10.2016 справа все ж надіслана до ВСС…

Оцінка зі сторони

Дати оцінку такій угоді «ЗіБ» запропонував правникам, указавши лише статус позивача — народний депутат. Більш як 3/4 респондентів припускають, що це «швидше за все, фіктивний правочин, що легалізує гроші». А прихильники свободи договору виявилися у суттєвій меншості.

Можливо, саме такий випадок мали на увазі серед іншого укладачі декларації доброчесності, говорячи про незаконне отримання благ, яке не є кримінальним правопорушенням? Адже саме по собі поняття «доброчесність» у законодавстві не розкривається.

Арістотель зазначав, що «ділова» доброчесність набуває сенсу розумного провадження тієї чи іншої діяльності. В науковій літературі під доброчесністю в контексті боротьби з корупцією розуміється «морально-етична складова діяльності державного службовця, яка визначає межу і спосіб його поведінки, що базується на принципах доброго ставлення до громадян та чесності у способі власного життя».

Якщо виходити з того, що ця позика дійсно мала місце, то чи можна ототожнювати подібне лихварство з «високою моральною чистотою» та чесністю? Та й не можна бути «частково доброчесним»: на роботі виявляти високі моральні принципи, а зі знайомими людьми (незнайомим такі гроші навряд чи хтось позичив би) поводитися зовсім по-іншому. Особливо, коли йдеться про народного обранця, який може отримати право ухвалювати рішення у найвищій судовій інстанції.

Якщо ж пристати на позицію більшості правників щодо фіктивності правочину, то це вже компетенція Національного антикорупційного бюро.

Як розцінять цей факт і чи взагалі звернуть на нього увагу в громадській раді доброчесності та Вищій кваліфікаційній комісії суддів, дізнаємося згодом.