Закон і Бізнес


У ногах правди немає

Чи зобов’язані судді стоячи зачитувати вирок у кримінальних справах?


Хоча законодавство не вимагає зачитувати вердикт стоячи, для багатьох це звично.

№52 (1298) 24.12—30.12.2016
В’ячеслав Білоконев, суддя Апеляційного суду Запорізької області , Олександр Гончар, суддя Апеляційного суду Запорізької області
716809

Питання щодо способу проголошення судового рішення — сидячи чи стоячи — не є нагальною проблемою, яка потребує широкого обговорення. Проте іноді між суддями із цього приводу точаться досить серйозні дискусії, адже це позначається на правах учасників судового розгляду.


Звичні правила

Одним з найпоширеніших стереотипів, пов’язаних із судовим розглядом, є те, що проголошувати і заслуховувати вердикт слід стоячи. Він настільки глибоко закарбований в учасників судового розгляду, що й для більшості суддів є непорушним принципом. Для них ті, хто, порушуючи такий «принцип», проголошує рішення сидячи, є мало не єретиками від права.

Проте, на наше переконання, такі поодинокі судді, на відміну від колег, діють відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу і Конституції.

Чинний КПК прямо не врегульовує порядку проголошення вироку чи ухвали. Разом з тим ст.329 КПК передбачає обов’язки присутніх у залі судового засідання, в тому числі й під час проголошення рішення. Здавалося б, оскільки суддя також присутній у залі судового засідання, то на нього дія згаданих положень також поширюється. Проте аналіз цієї норми свідчить про зворотнє.

Так, ця норма не регламентує обов’язків судді, оскільки мова в ній іде про осіб, які присутні в залі судового засідання на момент входу до нього судді та які залишаються в залі після його виходу. До таких осіб належать усі без винятку особи, крім суддів, оскільки ті не можуть одночасно вставати і заходити до зали.

Згідно із цією статтею суддя розглядає справу сидячи, на відміну від сторін кримінального провадження, які допитують свідків, заявляють клопотання, подають заперечення стоячи. Свідки, експерти, спеціалісти дають показання також стоячи.

Крім того, у ній передбачено, що особи, присутні в залі, до яких суддя не належить, заслуховують вирок стоячи. Варто відзначити, що суддя не заслуховує вирок, а проголошує, як це встановлено ст.376 КПК. Таким чином, всі без винятку вироки й ухвали в кримінальному провадженні суддя має проголошувати сидячи.

Також слід наголосити, що в ст.329 КПК мова йде тільки про вирок суду, а не ухвалу, яка з огляду на положення ст.369 КПК є одним з видів судових рішень.

У зв’язку із чим усі без винятку ухвали суду, які проголошуються за результатами апеляційного і касаційного розгляду, мають заслуховуватися присутніми в залі особами сидячи. Окремого дозволу на це отримувати не потрібно. Це право осіб, яке не може бути обмежене.

Правових підстав вимагати встати під час проголошення ухвали суддя не має. На вимогу встати суддя обгрунтовано має отримати рекомендацію ретельніше вивчати процесуальний закон. Вимога судді заслуховувати ухвалу стоячи прирівнюється до вимоги заслуховувати таку ухвалу в глибокому реверансі.

Разом з тим судді в більшості випадків таки дотримуються цього положення закону, оскільки ніхто — ні судді, ні присутні особи — не встає під час постановлення так званих протокольних ухвал: про відкладення апеляційного розгляду, про допуск захисника, про встановлення порядку дослідження доказів, про перехід до судових дебатів тощо.

Традиції проти сучасності

Противники «сидячої» форми проголошення судового рішення наполягають, що проголошення рішень стоячи існувало завжди.

Проте слід зазначити, що це «завжди» грунтувалось виключно на вимогах закону, а саме — ч.2 ст.341 КПК 1960 року «Проголошення вироку», яка передбачала, що всі присутні в залі судового засідання, в тому числі склад суду, заслуховують вирок стоячи.

Отже, попередній КПК, яким раніше керувалися всі судді, прямо встановлював обов’язок суду «завжди» заслуховувати вирок стоячи.

На відміну від ст.341 КПК 1960 року, аналог цієї норми — ст.376 КПК «Проголошення судового рішення» такої вимоги не містить.

З таким же успіхом на підставі принципу «так було завжди» можна аргументувати направлення кримінального провадження на додаткове розслідування. Отже, процесуальний закон змінився, а звичка, якою він фактично підмінюється, залишилась.

Ще одним закидом на адресу прибічників «сидячої» форми є те, що суддя начебто не поважає рішення, яке ухвалює іменем України.

Проте питання щодо поваги чи неповаги до судового рішення повинне оцінюватись виключно в контексті його законності й дотримання процедури, відповідно до якої його було прийнято. Проголошення незаконного судового рішення стоячи не додасть йому й крихти поваги, адже недаремно кажуть, що в ногах правди немає.

Згідно зі ст.129 Конституції, ст.30 КПК і ст.8 Кодексу суддівської етики в кримінальному провадженні судді підкоряються тільки закону, а правосуддя здійснюється згідно з правилами, передбаченими КПК. При цьому судді мають виявляти тактовність, ввічливість, витримку й повагу до учасників процесу та інших осіб.

Дії суддів, які проголошують рішення сидячи й не вимагають в учасників підводитися, повністю узгоджуються з наведеними вимогами процесуального закону. В такий спосіб вони виявляють тактовність, ввічливість і повагу до учасників процесу та інших осіб, не вимагаючи від них вчиняти не передбачених процесуальним законом дій.

Закиди ж противників на кшталт «так було завжди», «це традиція», «ви проявляєте неповагу до свого рішення і до присутніх у залі» грунтуються виключно на емоціях і правовому безсиллі.

Наша практика показала, що наведені аргументи на користь альтернативного способу проголошення судових рішень з розумінням сприйняли як прокурори, так і захисники. Вони погоджувалися з таким тлумаченням процесуального закону і заперечень такому способу проголошення рішення не висловлювали.

Сподіваємося, що із цими аргументами погодяться як судді, так і фахівці в галузі права, а процедура проголошення судових рішень буде здійснюватися без порушень процесуальних прав учасників провадження.