Закон і Бізнес


Ілюзія переваги

Попри умовну більшість суддів у складі ВРП, закон допускає «самоврядування» вітчизняною Фемідою без їх участі


Розклад голосів, які необхідні для прийняття рішень з питань, віднесених до компетенції Вищої ради правосуддя

№47 (1293) 19.11—25.11.2016
ЛЕВ СЕМИШОЦЬКИЙ
2486

Навіть нардепів здивував намір наділити Вищу раду правосуддя статусом органу суддівського самоврядування. Адже її склад лише наполовину формуватиметься з людей у мантіях. Якщо ж трохи глибше проаналізувати проект №5180, виявиться, що він уможливлює прийняття Радою або її органами рішень взагалі без урахування позиції суддів або за мінімальної кількості їхніх голосів.


Антикорпоративні «запобіжники»

До 2014 року судову владу раз у раз шельмували звинуваченнями у корпоративності. Мовляв, судді, які входять до органів, котрі мають стосунок до кваліфікаційної оцінки чи дисциплінарних справ щодо колег, підсвідомо намагаються не виносити сміття з хати. Судячи з тих рішень, які сьогодні приймають ці органи та посадові особи, корпоративність вони подолали.

Залишилося виконати рекомендації Комітету міністрів Ради Європи CM/Rec (2010)12. Нагадаємо (хоча цей документ і цитується чи не щодня на різних форумах): п.46 установлює, що для гарантування незалежності органу влади, який приймає рішення щодо добору та кар’єрного підвищення суддів, «щонайменше половину його членів мають становити судді, обрані самими ж суддями».

Якщо після судової реформи-2010 представництво суддів у Вищій раді юстиції вдалося довести до 11, а в проекті змін до Конституції зразка 2013 року (№2522а) цю цифру пропонувалося збільшити до 15 (12 з яких обирав би з’їзд), то маємо певний крок назад. І мова навіть не про те, що автори проекту №5180 намагаються змінити вимогу щодо більшості саме діючих суддів для повноважності ВРП (ч.9 ст.131 Конституції, див. «ЗіБ» №46). Вся логіка нового закону спрямована на те, щоб «якість» складу Ради не переросла у кількість рішень на користь представників судової системи.

Аби запобігти проявам корпоративності, проект передбачає різні процедурні вимоги для виконання ВРП своїх повноважень: суворі — для надання рекомендації про призначення кандидата на посаду, простіші для притягнення до дисциплінарної відповідальності та ухвалення всіх інших актів. І в жодній з них уже не згадується про необхідність прийняття рішення за умови присутності бодай половини суддів. Як наслідок, після того як ВРП набуде повноважності, всі її рішення можна приймати за підтримки щонайменше 4-х суддів, а в дисциплінарних справах — узагалі без них (див. табл.).

Менше від трьох не збиратися

Напевне, для того, щоб мінімізувати можливі суддівські демарші, ч.2 ст.30 проекту визначає, що Рада або її органи можуть проводити свої засідання, якщо в них бере участь більшість членів ВРП. Причому для ухвалення рішення достатньо простої більшості від присутніх.

Якщо відштовхуватися від нинішнього складу ВРЮ і не зважати на сумніви експертів щодо легітимності участі Голови Верхового Суду України у роботі ВРП, Рада зможе засідати (за деякими винятками) у складі лише 8 осіб. Для прийняття рішення буде достатньо 5 голосів, жоден з яких може не належати представникові суддівського корпусу.

Ще цікавішими є формування та робота дисциплінарних палат. Автори проекту вирішили віддати на відкуп самій ВРП визначення їх кількісного та якісного складу. Установлено лише, що в кожному з таких органів має бути щонайменше 4 члени Ради, половина яких мають бути суддями або суддями у відставці (ч.4 ст.26 акта). А якщо це неможливо — достатньо «значної частини» людей у мантіях. Очевидно, сама ВРП і встановлюватиме, яку кількість суддів уважати «значною»: 1 з 4 чи 2 з 5? Тобто європейські рекомендації вирішили про всяк випадок підправити.

Більше того, дисциплінарна палата, як зазначалося, також ухвалює свої рішення більшістю від присутніх. До того ж доповідач, який може бути і суддею, не бере участі в голосуванні (ч.3 ст.50 проекту). Отже, якщо до ДП оберуть 5 членів, 2 з яких є суддями (що, на погляд ВРП, буде «значною частиною»), то вона може зібратися взагалі без служителів Феміди і лише двома голосами відкрити дисциплінарну справу чи притягти винного до відповідальності. Причому перше рішення навіть не підлягатиме оскарженню (ч.2 ст.46 акта). Натомість судді, якщо побачать таку необхідність, не зможуть самі захистити колегу від неправомірного переслідування.

Такий підхід контрастує із чинним законом. Сьогодні кворум для засідання ВРЮ становить 11 осіб (2/3 — для секцій), але для прийняття рішення потрібна більшість від конституційного складу — ті самі 11 голосів. І це принаймні унеможливлює маніпуляції зі складом, коли когось наполегливо попросять не прийти на засідання, другого відправлять у відрядження, а третій раптом захворіє.

До того ж не виключаються ситуації, коли тлумачення норми закону чи оцінка дисциплінарного проступку судді залежатимуть від того, в якому складі приймалося рішення. Усунути такі розбіжності буде нікому, адже автори проекту максимально обмежили право на судове оскарження актів ВРП.

Вся незалежність — Раді

Якщо пригадати, то головною ідеєю судової реформи-2016 проголошувалося забезпечення незалежності судової системи. Запропонована модель роботи ВРП швидше забезпечує незалежність самої Ради від судової системи. Більше того, уможливлює ситуації, коли в органі, що наділений майже всією повнотою влади стосовно вітчизняних служителів Феміди, можуть приймати рішення тільки особи, які не мають стосунку до правосуддя. На жаль, у такому вигляді замість незалежності вітчизняної судової системи можемо отримати її ілюзію.

Чого тільки варте правило про автоматичне відсторонення судді від посади в разі, якщо дисциплінарна палата внесе подання про його звільнення (ч.2 ст.62 проекту). Адже таке рішення за певних умов можуть прийняти лише два члени ДП ВРП! Або, навпаки, вимога про необхідність зібрати 14 голосів виключно для подання про призначення кандидата, що уможливлює певний тиск навіть на 11 представників судової влади з боку членів Ради від інших суб’єктів.

Крім того, ВРП отримає право втручатися і в суддівське самоврядування шляхом унесення подання про звільнення керівника установи в разі, якщо він не виконав її рішення (п.3 ч.1 ст.73 акта). Таких владних повноважень не мають сьогодні ні ВРЮ, ні Рада суддів.

Звісно, можна припустити, що головуючий на засіданні ніколи не зловживатиме процедурними нюансами і не ставитиме на голосування потрібне питання, лише пересвідчившись у наявності в залі лояльної до нього більшості. Що всі члени Ради будуть однаково об’єктивно та неупереджено ставитися до всіх осіб, яких «викликатимуть на килим» незважаючи на заклики політиків (уключаючи тих, які їх призначили) покарати конкретних суддів. Але, перефразовуючи правило Мерфі: якщо в законі закладено певну можливість, то рано чи пізно нею хтось скористається. Звісно, на свою користь.