Радник АО «Спенсер і Кауфманн» Микола Ліхачов:

«Міжнародний арбітраж, як і вирішення спорів у суді, підходить далеко не кожному»

В Україні звернення до міжнародного арбітражу залишається певним привілеєм клієнтів із товстим гаманцем. Вітчизняні експерти нарікають на дорожнечу такого інструменту вирішення спорів, брак досвіду та фахівців зі знанням іноземних мов. Однак для тих, хто познайомився із цим інститутом ще на студентській лаві під час спеціалізованих конкурсів, подібні процедури не викликають жодних побоювань. У цьому переконаний радник адвокатського об’єднання «Спенсер і Кауфманн» Микола ЛІХАЧОВ, котрий спочатку був учасником, а сьогодні — постійний арбітр конкурсу з міжнародного комерційного арбітражу ім.В.Віса. Він, зокрема, розповів «ЗІБ», які саме навички і переваги дає цей конкурс майбутнім правникам, а також дав кілька порад щодо того, як можна суттєво зекономити на арбітражних зборах та витратах.

«Щороку організатори використовують різний арбітражний регламент»

— Миколо Вікторовичу, 23 роки для конкурсу — це багато чи мало? Як давно в ньому беруть участь українські команди?

— Насправді, цей конкурс доволі молодий, оскільки є змагання, яким понад півстоліття. Найбільш відомі серед них — конкурси ім.Джессопа і Телдерса. Однак вони пов’язані в основному з міжнародним публічним правом, з яким стикаються небагато юристів. А от у конкурсі ім.В.Віса, що проводиться під егідою Комісії ООН з права міжнародної торгівлі, учасники показують знання і вміння застосовувати міжнародне приватне право, яке регламентується Конвенцією ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.

Вперше конкурс відбувся у 1993—1994 рр. Тоді участь у ньому взяли всього 11 команд з 9 країн. Перемогу здобули представники Колумбійського університету (США). Сьогодні чисельність команд лише в європейській частині конкурсу перевищує три сотні, а кількість країн-учасниць — більш як 60. Тепер, до речі, конкурс ім.В.Віса проводять не тільки у Відні, а й в Гонконзі, куди їдуть в основному команди з Далекого Сходу.

Україна вперше взяла участь у цьому змаганні в 1997—1998 рр. Це були представники Київського національного університету ім.Т.Шевченка. А ось хто поїде в цьому сезоні, поки що сказати не можу. Ситуація з’ясується ближче до новорічних свят, коли команди знайдуть гроші на оплату реєстраційного збору та поїздку.

— Розкажіть, що собою являє конкурс?

— Він складається з двох етапів і стартує в жовтні, коли організатори розміщують на своєму сайті фабулу справи, з якою студентам належить «прожити» півроку.

Нині всі команди готують меморандуми — письмове викладення позову і відгуку на нього. При цьому кожна з команд повинна подати меморандум як за позивача, так і за відповідача у спорі. У березні—квітні проходить тиждень усних раундів у Відні.

Дебати будуються за моделлю розгляду в міжнародному комерційному арбітражі й зачіпають традиційно процесуальні (про компетенцію арбітражу) і матеріальні (про міжнародну купівлю-продаж товарів) питання. При цьому щороку організатори використовують різний арбітражний регламент. У 2015-му конкурс проходить згідно з регламентом Віденського міжнародного арбітражного центру (VIAC).

— Враховуючи, що конкурс проводиться англійською, напевно, важко суперничати з носіями мови?

— Англійська тут, звичайно, важлива. В останні роки спостерігається ситуація, коли в 1/16 фіналу, за рідкісним винятком, проходять виключно команди з рідною англійською. Однак говорити про упередженість суддів не доводиться. Коли я брав участь у конкурсі, то на груповому етапі ми за очками обійшли команду з того самого Колумбійського університету.

«1/4 фіналу починає бути схожою на професійний спорт»

— У чому ж тоді полягають складнощі для українських команд?

— Річ у тім, що вже 1/4 фіналу починає бути схожою на професійний спорт. Як правило, кожна з восьми найкращих команд налічує 10 і більше учасників, а також кількох тренерів, які їдуть разом з командою. Практично всі представники університетів США, Австралії, Канади і Великої Британії звільняються від занять на час підготовки до конкурсу!

Ще за місяць до початку усних етапів у Відні вони зустрічаються з десятками інших команд, репетирують виступи... Звичайно, рівень таких професійних «бійців» неможливо порівняти з нашими командами із 3—4 студентів, які відвідують заняття і можуть спілкуватися з тренером лише кілька разів на тиждень. Та й, чесно кажучи, така можливість є далеко не у всіх.

— Що конкурс дає нашим студентам-юристам, окрім спогадів про приємно проведений час у столиці Австрії?

— Конкурс з міжнародного комерційного арбітражу ім.В.Віса — великий плюс для старту правничої кар’єри. Він один з небагатьох (якщо не єдиний), де можна отримати справжній досвід підготовки меморандумів і виступів в умовах, максимально наближених до міжнародного арбітражного процесу. Участь у конкурсах виділяє випускників із загальної маси молодих колег, які нехай навіть з відзнакою закінчили юридичний виш, ідеально знають англійську, але не мають подібної практики.

Кажу це з особистого досвіду, оскільки призові місця та номінації в конкурсах відіграли вирішальну роль на співбесіді з моїм першим роботодавцем. Тоді виявилося, що в нас з ним навіть є кілька спільних знайомих арбітрів... Звісно, ставлення до претендента було більш прихильним.

 «Якщо уникнути спору не вдалося, то вирішити його в міжнародному арбітражі можна набагато оперативніше»

— Але ж міжнародний арбітраж це так далеко і дорого... Чим можна пояснити інтерес до теми в Україні?

— Зовсім не далеко і не завжди дорого. Міжнародний арбітраж — це альтернативне вирішення спорів. І все ж таки варто використовувати арбітражні застереження насамперед тим, хто укладає договори з іноземними компаніями.

Звичайно, доведення спору до суду чи арбітражу ніколи не буває позитивним моментом, тому всі непорозуміння краще долати шляхом переговорів. Однак якщо уникнути спору не вдалося, то вирішити його в міжнародному арбітражі можна набагато оперативніше, і таке вирішення не буде заангажованим, заполітизованим. Клієнт напевно знатиме, що рішення арбітражного трибуналу є чесним. Можливо, для західних країн така аргументація звучала б дивно, але в наших умовах перманентної судової реформи ця позиція виглядає цілком розумною.

Що стосується дорожнечі, то подати позов до районного суду в Україні, звичайно ж, дешевше, але не можна оцінювати міжнародний арбітраж тільки в одній площині. Тим більше що перелік відомих арбітражних інстанцій, яким можна підпорядкувати спір, досить значний, і вартість арбітражних зборів у них сильно різниться.

Серед арбітражних інстанцій є «статусні», такі як LCIA — Лондонський міжнародний арбітражний суд та ICC — Міжнародний арбітражний суд при ТПП у Парижі. Однак є менш дорогі, але вони жодним чином не поступаються якістю розгляду: SCC — так званий Стокгольмський арбітраж або VIAC — Віденський міжнародний арбітражний центр. Це лише частина з доступних міжнародних інстанцій. Зрозуміло, їх набагато більше.

У кожної — свій регламент і свої розцінки. Якісь арбітражі обчислюють розмір зборів на основі погодинних ставок арбітрів, залучених до розгляду, інші використовують певний відсоток від суми позову як алгоритм для розрахунків. Тому рівень цін відрізняється один від одного. Зі згаданих найдорожчим можна назвати ICC. LCIA обійдеться трохи дешевше, а от бюджетною (якщо можна так сказати) буде VIAC.

«Час, коли корпоративні спори розтягувалися на роки, вже позаду»

— Так, чому ж не український суд?

— Не можна порівнювати арбітраж і суд в Україні, оскільки ми зараз говоримо про міжнародні корпоративні спори, де не судяться через $10000. Одного разу мені довелося брати участь в українському процесі, де нерезидентом була лише третя сторона. Тоді я відчув на собі роботу бюрократичної машини, коли на переклад і відправлення за кордон звичайної постанови, яка складалася з однієї сторінки, було витрачено стільки часу і нервів, що процес здавався болісно нескінченним. В арбітражі такого не буває. Відносно прості спори розглядаються протягом 6 місяців, після чого виноситься остаточне рішення.

В особливих випадках, якщо сторони передбачають таку можливість в арбітражному застереженні свого контракту, розгляд від початку і до винесення рішення пройде за прискореною процедурою — за 1 місяць. Погодьтеся, що такій перевазі складно щось протиставити.

Сторони передусім цінують свій час. І якщо на одну шальку терезів покласти відносну дешевизну українського суду, а на іншу — час, упродовж якого триватиме розгляд, в якому бере участь нерезидент України, то арбітраж однозначно виграє.

Період, коли корпоративні спори розтягувалися на роки, вже позаду. Світ змінюється дуже швидко, і вирішення спорів, як і інші галузі ділового життя, намагається йти в ногу із часом.

Наприклад, нині активно розвивається напрям інтернет-арбітражів, які оперативно розглядають невеликі спори в письмовому провадженні. Ці віртуальні суди мають значні переваги порівняно із традиційними: не треба витрачати час на «фізичну» присутність у суді (подання позову, участь у засіданнях, отримання рішення). Комп’ютер в офісі замість відряджень за кордон — теж економія коштів. За рахунок скорочення якихось формальностей ми також отримуємо додаткове прискорення процесу. Плюс електронний суд — це цілодобовий доступ юриста до матеріалів справи. То ж якщо сторони погодили таку процедуру вирішення суперечки, то більшість регламентів міжнародних комерційних арбітражів цілком допускають цей спосіб врегулювання конфлікту. Втім, не всі країни однаково ставляться до електронного листування, як повноцінної заміни письмової форми. Тож тут можуть бути певні перешкоди. Але, думаю, це питання вирішиться у найближчій перспективі.

— І все ж таки, незважаючи на наявність «бюджетних» та віртуальних арбітражів, вартість послуг вітчизняної Феміди буде меншою…

— Не варто забувати, що, за загальним правилом, усі арбітражні витрати зазвичай несе сторона, що програла. Тому, на чиєму боці правда, не варто хвилюватися з приводу вартості. Принаймні можна непокоїтися меншою мірою.

До речі, досить популярною стає послуга, яку ми зараз активно пропонуємо нашим клієнтам, — так зване фінансування третьою стороною. Ми працюємо з низкою англійських фондів, які повністю оплачують арбітражні збори та витрати на юристів, котрі представляють інтереси клієнтів у міжнародному суді чи арбітражі. Це дуже зручний вихід із ситуації, коли в клієнта сильна правова позиція, але недостатньо грошей для оплати арбітражних зборів і витрат на юристів. Натомість фонди беруть собі певний відсоток від виграшу клієнта в спорі, який вони фінансують.

— Наскільки якісним можна назвати регулювання в Україні міжнародного комерційного арбітражу? Профільний закон прийнято понад 20 років тому, і за весь цей час туди лише двічі вносилися зміни...

— Закон про міжнародний комерційний арбітраж був прийнятий на основі Типового закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж 1985 р. Він покликаний надавати державам допомогу в реформуванні та оновленні їх законодавства щодо арбітражної процедури, аби врахувати особливі риси й потреби міжнародного комерційного арбітражу.

Напевно, типовий закон розроблявся ЮНСІТРАЛ більш старанно, ніж наші. Цим, у принципі, й пояснюється, чому за такий довгий час було внесено лише дві зміни. Але, як показує практика, основною проблемою в цій сфері є недостатня регламентація процесуальних норм щодо виконання рішень міжнародного арбітражу.

— А яка в нас судова практика із цього питання?

— Оскільки Україна є стороною Конвенції про визнання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йоркська конвенція 1958 р.— Прим. ред.), то в більшості випадків суди задовольняють клопотання про визнання та надання дозволу на примусове виконання іноземних арбітражних рішень. Але є свої нюанси.

Найчастіше вони пов’язані з тим, що сторона, на користь якої винесене рішення іноземного арбітражного суду, не вживає всіх необхідних у цьому випадку заходів для задоволення українським судом її клопотання: документи оформлено на порушення вимог Цивільного процесуального кодексу, або поданий неповний перелік документів, або немає перекладу рішення іноземного арбітражу...

Ще однією «популярною» підставою для відмови є неналежне повідомлення боржника про призначення арбітра й про арбітражний розгляд. При цьому та обставина, що боржник не брав участі в розгляді справи й не подавав жодних документів по суті (проте був належним чином повідомлений про час і місце арбітражного розгляду), не є підставою для відмови у визнанні та виконанні рішення іноземного арбітражу.

Також не будуть виконані ті рішення іноземних арбітражних судів, які порушують публічний порядок України. Інакше кажучи, суперечать Конституції та законам. Іноді суди розширено тлумачать поняття «порушення громадського порядку», і в цьому випадку успіх справи великою мірою залежить вже від майстерності представника сторони. Втім, як і в попередніх прикладах.

«Чим дійсно повинен володіти гарний судовий юрист — так це красномовством»

— До речі, про майстерність. Чи вдалося на практиці реалізувати свої знання та навички, набуті, зокрема, під час конкурсу?

— Звичайно. Я брав участь у кількох міжнародних арбітражних розглядах з корпоративних спорів у Стокгольмському арбітражі та Лондонському міжнародному арбітражному суді. У Лондоні я самостійно представляв велику українську корпорацію в спорі з європейським гарантом, який не виконав своїх зобов’язань за договором. Так само був досвід міжнародного судового розгляду на Кіпрі, де я представляв українського клієнта, в інтересах якого вдалося заарештувати велику суму активів кіпрського боржника.

Повертаючись до користі конкурсу, зауважу, що він дуже допоміг у написанні та підготовці позовних документів, оскільки засади їх підготовки та складання однакові. Так само, йдучи на розгляд, я розумів, що і як відбуватиметься. Нехай під час конкурсу все було спрощено, але здобутий досвід дозволяв менше нервувати й краще обгрунтувати свою позицію.

— Недавно ви очолили в АО «Спенсер і Кауфманн» практику корпоративного права та M&A. Порадьте студентам і юристам-початківцям, які якості та знання потрібно мати для того, щоб стати гарним судовим юристом, можливо, попасти до вашої практики? Якими критеріями будете керуватися під час співбесіди?

— Не буду говорити загальних фраз про те, що потрібно добре знати всі кодекси... Це прийде із часом та досвідом. Чим дійсно повинен володіти гарний судовий юрист — так це красномовством. Він не має права боятися публічних виступів, повинен відчувати себе в залі суду як удома. Хтось уважає, що це теж приходить з досвідом, проте деякі мої знайомі так і не змогли подолати цей страх.

До слова, недавно впали в око результати досліджень, згідно з якими судові юристи в середньому живуть на 10 років менше, ніж їхні колеги, що займаються іншими питаннями. Так що, мабуть, міжнародний арбітраж та вирішення спорів підходять далеко не кожному.

Що стосується критеріїв відбору, то тут все просто. Міжнародний арбітраж та міжнародні судові процеси, які супроводжує наше адвокатське об’єднання, передбачають вільну англійську. Це обов’язково. Також важливою умовою є інтерес кандидата до теми. Як це встановити? Це та ж участь у судових або арбітражних конкурсах. Відповідний рядок у резюме говорить про те, що в людини є не тільки досвід і корисні зв’язки, а й непідробний інтерес до професії, оскільки змусити студента витратити півроку на підготовку (обмежуючи його у відпочинку та розвагах) просто неможливо. Цим треба «хворіти». Такі юристи нам і потрібні.

Тому я радив би усім студентам юрфаків, зокрема майбутнім юристам-міжнародникам, обов’язково брати участь у всіляких студентських, міжнародних юридичних змаганнях, а особливо — в конкурсі з міжнародного комерційного арбітражу ім.В.Віса.