Які норми можуть неоднозначно тлумачитися судами під час розгляду спорів, що виникають із кредитних відносин?
Постійні фінансово-економічні кризи призводять до значного погіршення ліквідності в банківському секторі, до швидкого зростання курсів іноземних валют, суттєвого зменшення доходів суб’єктів господарювання. Ці та інші чинники зумовлюють виникнення великої кількості спорів через невиконання умов кредитних договорів. Проаналізуємо, з якими проблемами доводиться стикатися під час розгляду таких спорів і яких помилок можна уникнути ще на етапі укладення кредитного договору.
Криза породжує спори
Незважаючи на постійні кризові явища в економічній системі України, які підривають фінансову стійкість більшості вітчизняних підприємств, надання кредитів залишається головним видом активних операцій комерційних банків, у які вкладається переважна більшість залучених банками ресурсів. Тому ефективний судовий захист прав і охоронюваних законом інтересів учасників кредитних відносин був і залишається одним з найважливіших чинників підтримання стабільності економіки країни в цілому.
Статистика зафіксувала, що торік господарські суди розглянули 4,3 тис. справ, які стосуються кредитних відносин. При цьому за всіма категоріями спорів місцеві господарські суди розглянули за цей період 281,7 тис. справ.
Таким чином, частка спорів, породжених кредитними відносинами, від загальної кількості розглянутих господарськими судами справ дуже мала й у 2013 році становила 1,5%. Одначе, незважаючи на малу кількість спорів, загальна сума коштів, присуджених торік до стягнення за цією категорією справ, дорівнює 47,1% від усіх грошових вимог, присуджених до стягнення за всіма категоріями спорів.
Так, у 2013 році за результатами розгляду господарськими судами справ щодо кредитних відносин було присуджено до стягнення грошових вимог на загальну суму 29,7 млрд грн. При цьому значно зменшився показник присудженого до стягнення від заявлених вимог. Минулого року цей показник був на рівні 66,4%.
Головною причиною виникнення цієї категорії спорів є невиконання або неналежне виконання позичальниками умов договору, а саме — недотримання строків своєчасного повернення коштів і сплати процентів за користування кредитом. Позивачами в цих справах переважно виступають банківські установи, а відповідачами — юридичні особи різних форм власності та фізичні особи, які в порядку, встановленому законом, набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності.
Наприклад, при вирішенні спорів про стягнення заборгованості за кредитними договорами дотримання банками вимог чинного законодавства й умов кредитних договорів, а також належна підготовка позовних матеріалів, як правило, зумовлюють задоволення господарськими судами позовних вимог з мотивів їх обгрунтованості та законності.
Більшість позовів про стягнення заборгованості за кредитними договорами є безспірними. Суди встановлюють обставини невиконання позичальниками своїх зобов’язань та приймають рішення про задоволення таких позовів відповідно до вимог та норм чинного законодавства.
У кожної сторони — своя мета
Конфлікт інтересів позичальника та банківської установи існував завжди. Проте під впливом кризових явищ в економіці є явно вираженим дисбаланс між фінансовим станом банків і позичальників. Останні більше не можуть заробити в достатній кількості кошти чи продати за вигідною ціною заставлене майно, аби своєчасно виконати взяті на себе зобов’язання. Водночас згідно із законодавством погіршення фінансового становища позичальників не звільняє їх від виконання зобов’язань щодо повернення кредиту. Як наслідок, боржники нерідко свідомо ухиляються від повернення отриманого за кредитним договором або ж прагнуть якомога довше відтягнути строк виплат.
Спостереження показали, що позичальники найчастіше займають радикальну позицію в питанні оскарження змісту кредитного договору та договору забезпечення до нього. Хоча могли б, наприклад, порушити перед судом питання про зменшення розміру нарахованої неустойки або відстрочку чи розстрочку виконання рішення суду в порядку, передбаченому пп.3, 6 ст.83, ст.121 Господарського процесуального кодексу.
Разом з тим аналіз судової практики засвідчує, що банківські установи переважно враховують погіршення фінансового становища позичальників і не подають позовів про дострокове стягнення боргу після одноразового прострочення платежу. В основному банки звертаються до суду лише у разі тривалого ухилення позичальника від погашення заборгованості.
Ухилення на грунті недоліків
Недобросовісні дії позичальників призвели до поширення випадків:
• завищення ціни заставного майна;
• передання в заставу неіснуючого майна, яке існує тільки за документами;
• завідомо неналежного оформлення кредитних договорів, унаслідок чого банк або позичальник ставився в украй невигідні умови;
• оформлення договорів на підставі підроблених або фіктивних документів тощо.
Стала масовою практика, коли недобросовісні боржники:
• проводять незаконні дії щодо виведення майна із застави;
• перереєстровують його на інших фізичних чи юридичних осіб;
• штучно створюють заборгованість задля доведення до банкрутства суб’єкта господарювання;
• ініціюють фіктивну процедуру банкрутства або вчиняють інші дії, аби ухилитися від кредитних зобов’язань.
Тобто останнім часом інститут банкрутства став для багатьох українських підприємців дієвим інструментом ухилення від виконання договірних зобов’язань, списання кредиторської заборгованості перед банками тощо.
Водночас аналіз стану виконання рішень господарських судів свідчить, що не дотримуються визначені ст.30 закону «Про виконавче провадження» строки. Розшук майна боржника часто належним чином не організовано. Тобто неефективність правового механізму виконання рішень судів фактично позбавляє банки можливості отримати присуджені до стягнення кошти.
Спірні неоднозначності
Розглядаючи спори, пов’язані з укладенням, зміною, розірванням, визнанням недійсними, виконанням кредитних договорів та забезпеченням виконання зобов’язань за такими договорами, господарські суди неоднозначно вирішують деякі питання. Так, у разі участі у справі кількох позивачів та відповідачів, одним з яких є фізична особа, суди не завжди враховують ту обставину, що справа в частині позовних вимог фізичної особи або до фізичної особи, яка не є суб’єктом підприємницької діяльності, господарському суду непідвідомча.
Якщо кредитний договір укладено з фізичною особою, яка набула статусу суб’єкта підприємницької діяльності після укладення такого договору, чимало судів бачать у цьому підставу для припинення провадження, посилаючись на п.1 ч.1 ст.80 ГПК.
Розглядаючи позовні заяви про визнання правочину недійсним у зв’язку з підписанням кредитного договору посадовою особою та скріпленням печаткою відокремленого підрозділу банку, що не є юридичною особою, деякі суди не враховують того, що, як правило, такий відокремлений підрозділ наділений відповідними повноваженнями згідно з установчими документами банку, положенням про відокремлений підрозділ, яке затверджено банком, або довіреністю, виданою в установленому порядку керівникові цього підрозділу.
Не всі суди погоджуються з тим, що наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій є достатньою підставою для здійснення кредитування в іноземній валюті. І на цих міркуваннях грунтують своє рішення про визнання недійсними договорів, предметом яких є надання кредиту у валюті.
Трапляються випадки віднесення кредитних договорів до договорів приєднання за тією ознакою, що позичальник позбавлений можливості запропонувати свої умови договору. Хоча чинним законодавством не передбачено обов’язку банку встановлювати в кредитних договорах однакові умови для всіх позичальників. Крім того, предметом такого договору зазвичай є споживче кредитування, а спори, що виникають під час виконання таких кредитних договорів, за своїм суб’єктним складом узагалі не підвідомчі господарським судам.
Інколи підставою для зміни чи розірвання кредитного договору стає знецінення національної грошової одиниці. Хоча вже на рівні Верховного Суду закріплена правова позиція, що зміна економічної ситуації та коливання курсу іноземної валюти стосовно гривні є комерційними ризиками позичальника й не можуть слугувати підставами для зміни чи розірвання кредитного договору. Адже це не є істотною зміною обставин у розумінні ст.652 Цивільного кодексу.
Неоднозначно тлумачиться право банку змінювати в односторонньому порядку умови кредитного договору, зокрема підвищувати розмір процентної ставки. Суди не завжди враховують зміст приписів ч.3 ст.10561 ЦК, які забороняють банку збільшувати розмір фіксованої процентної ставки за кредитним договором або встановлений кредитним договором порядок сплати змінюваної процентної ставки за відсутності згоди на це позичальника.
Розглядаючи позови про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), деякі суди, спираючись на положення ч.3 ст.551 ЦК та ст.233 ГК, не враховують того, що ці правові норми підлягають застосуванню лише щодо процентів, які нараховані як неустойка, тобто не поширюються на проценти за кредитним договором, передбачені стст.1054, 10561 ЦК, які є не чим іншим, як платою за користування кредитом, а не санкціями.
Нарешті, деякі суди вбачають у достроковому поверненні кредиту через прострочення виконання боржником свого зобов’язання ознаки одностороннього припинення договірних зобов’язань і вважають це неналежним способом захисту порушеного права.
Складнощі поруки
Чимало проблем виникає й під час розгляду справ, пов’язаних із відносинами поруки. Так, суди інколи припускаються помилки, вважаючи, що кредитор не зобов’язаний спочатку пред’явити вимогу до боржника, а тільки в разі її незадоволення — вимагати виконання зобов’язання від поручителя. Також не завжди береться до уваги те, що подання кредитором позову до боржника не є перешкодою для подання позову про стягнення заборгованості з поручителя за тим самим договором, якщо на час розгляду справи заборгованість за кредитом не погашена.
Якщо йдеться про солідарну відповідальність, інколи виникають складнощі з доведенням того, що порука кількох осіб може бути визначена як спільна в разі укладення договору поруки кількома поручителями та встановлення умовами договору волевиявлення цих осіб щодо спільного забезпечення зобов’язання. Тільки в такому випадку поручителі відповідають перед кредитором солідарно з боржником та солідарно між собою (спільна порука).
Припиняючи поруку у зв’язку з припиненням кредитного договору, суди залишають поза увагою ту обставину, що ЦК до підстав припинення зобов’язання не відносить закінчення строку дії договору. Відповідно, припинення строку дії кредитного договору, забезпеченого порукою, не є підставою для припинення поруки.
Чимало спорів виникає щодо виконання договору поруки в разі встановлення нової процентної ставки. У цьому випадку слід мати на увазі, що, коли поручитель під час укладення договору поруки погодив установлення в майбутньому розміру процентної ставки на підставі додаткових договорів, це не може вважатися збільшенням обсягу відповідальності поручителя й, відповідно, бути підставою для припинення договору поруки згідно
з ст.559 ЦК.
Іпотечні нюанси
Третя група спорів пов’язана із зверненням стягнення на предмет застави за кредитним договором. Як свідчить практика, інколи і тут у судів виникають певні складнощі. Зокрема, коли договір не обмежений одним предметом застави, суди інколи не враховують того, що в такому разі всі предмети застави повинні бути індивідуалізовані. Тобто мають бути визначені не тільки їх видові ознаки, а й індивідуальні характеристики.
Не всі суди погоджуються з правомірністю вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього. Разом з тим, якщо такий спосіб звернення стягнення не передбачений договором або законом, іпотекодержатель на підставі ч.2 ст.16 ЦК має право звернутися до суду з відповідною позовною заявою.
У випадку застосування процедури продажу предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (навіть за наявності згоди сторін щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки) початкова ціна повинна бути встановлена на підставі висновку суб’єкта оціночної діяльності. Адже відповідно до ч.2 ст.43 закону «Про іпотеку» початкова ціна продажу не може бути нижчою за 90% вартості майна, визначеної шляхом його оцінки. Про цю вимогу суди подекуди забувають.
***
Напевне, з огляду на наявність складних і спірних питань при розгляді спорів, що виникають у разі невиконання кредитних договорів, Вищому господарському суду доцільно було б дати із цього приводу роз’яснення рекомендаційного характеру. Забезпечивши єдність судової практики з розгляду цієї категорії спорів, ВГС посприяв би пожвавленню економічних процесів, зокрема роботи банківського сектору, який би не витрачав стільки часу на доведення в судах очевидних істин.
Матеріали за темою
Спрощено умови погашення споживчих кредитів
12.06.2023
В НБУ озвучили рівень інфляції у 2023 році
27.01.2023
Нумізматам: введено в обіг пам’ятну монету
24.01.2023
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!