Укладення угоди між винним і родичами загиблого підриває основи судочинства

Операції в кримінальному процесі — явище буденне й пересічне. Все досудове слідство теоретично грунтується на процесуальних діях, а практично — виключно на домовленостях між слідчим і обвинуваченим. Проте делегування близьким родичам статусу потерпілого в кримінальній справі, пов’язаній із заподіянням смерті, є результатом неправомірно розширеного тлумачення правової норми.

«Буденна неминучість»

 На жаль, нерідко працівники правоохоронної системи роблять своїм підслідним «оферти» у формах, не завжди сумісних з їхнім життям і здоров’ям. Під впливом сили, шантажу, погроз невинні люди йдуть на співпрацю і в результаті опиняються за гратами. Такі угоди між системою й обвинуваченими — тема окремого дослідження. У цій же публікації мова піде про угоди, що ведуть до прямо протилежного результату — уникнення відповідальності, перекваліфікації та призначенню більш м’якого покарання за наслідками операції між потерпілим і особою, котра скоїла злочин.

Угоди між обвинуваченими й потерпілими також не рідкість. Навіть сам кримінальний процес допускає таку законну форму угоди, як примирення потерпілого з обвинуваченим, у результаті якої кримінальну справу закривають. Наприклад, у справах про заподіяння легких тілесних ушкоджень або про розголошення банківської таємниці. Крім того, є й «народні» різновиди операцій. Наприклад, у справах про згвалтування часто практикується такий вид угоди, як «забрала заяву» (згодом в органах РАЦС іноді реєструється шлюб).

Тобто під яким кутом не розглядай це явище — угоди в ході розслідування злочинів уже отримали тавро «буденної неминучості» причому не тільки в країнах, подібних до України. Наприклад, відомий учений, професор права Мішель Александер (США) у своїй статті, опублікованій 10 березня 2012 року в New York Times, називає угоди з правосуддям основою, без якої може розвалитися вся судова система Сполучених Штатів.

Приводом же для роздумів стали дедалі частіші випадки укладення угод під час розслідування кримінальних справ за тяжкими злочинами. За злочинами, які суперечать людській суті й роблять замах на найвищу в нашій системі координат цінність — людське життя. Яскравим прикладом стало умовно-дострокове звільнення колишнього депутата Софіївської райради Дніпропетровської області, котрий розстріляв людину на очах її сім’ї. Угоду було укладено між обвинуваченим і вдовою по вбитому, яку визнали потерпілою. Як свідчить преса, жінка змінила свої показання після того, як отримала від убивці квартиру.

 З паршивої вівці хоч вовни жмут?

Ситуація виглядає так. Небагату сім’ю спіткало нещастя — убито чоловіка (батька, сина). У ході розслідування у вдови (чи іншого близького родича) поступово змінюється сприйняття дійсності. На одній шальці терезів — прагнення покарати вбивцю. На другій — бажання кращої долі для себе та своїх близьких. І коли ця «краща доля» набуває помітних розмірів (наприклад, розмірів квартири), родичі загиблого опиняються перед непростим вибором. Особливо якщо «доважком» до пропозиції йде залякування. На банальне «чоловікові вже нічого не допоможе, а так хоч дітей на ноги поставлю» важко навести гідний контраргумент.

^{Пленум ВС поставив знак рівності між поняттями «права потерпілого» й «потерпілий».}

Візьмемо згаданий вище випадок. Якщо вірити інформації, що з’явилась у ЗМІ, вбивці Олександру Тарану звільнення обійшлося не більш ніж у $20000 (вартість квартири для вдови). Припустимо, що якийсь український олігарх-мільярдер (а їх у нашій країні вже понад два десятки) вирішив присвятити залишок життя винищуванню собі подібних й «інвестувати» в це $1 млрд. Виходить, що він зможе безкарно знищити ні багато ні мало 50000 чоловік, або половину населення м.Ялти. Переконливо? Навряд чи. Місцезнаходження «моєї хати» всім добре відоме. Жодна вдова, жоден «потерпілий» не стануть думати про це. Не думатимуть вони і про знехтування кримінально-процесуальних принципів виправлення, перевиховання злочинця, про невідворотність покарання тощо.

 Історична «спадщина»

 Перша, так би мовити, стаття «Руської правди» (ХІ ст.) — величної пам’ятки середньовічного права — свідчить: «Уб’є чоловік чоловіка, то мстить брат за брата, або син за батька, або син брата, або син сестри; якщо не буде ніхто мстити, то 40 гривень за вбитого». Ярослав Мудрий, автор збірника норм права, запровадив дуже прогресивне для тих часів но­вовведення: принцип таліону (кровної помсти) був замінений штрафом (вирою). Штраф, щоправда, одержувала скарбниця, а не сім’я вбитого, але це був перший крок «монетизації» відповідальності за злочини проти людського життя. Відшкодування ж збитків, заподіяних убивством, відбувалося тільки відносно рабів (холопів). Убивця відшкодовував панові вартість убитого холопа: 5 гривень — за звичайного; 12 — за ремісничого. Позбавлення життя ж власного холопа зовсім не вважалося злочином. (Хто знає, може, саме архетип такого «пана» диктує середньостатистичному «слузі народу» з мандатом таку поведінку. Наприклад, колишній депутат Віктор Лозинський, засуджений на 15 років за умисне вбивство, дотепер не вважає себе винним.)

Англійські «правди» містили більш структуровану систему платежів за позбавлення життя: залежно від ситуації, становища вбивці й убитого, майнового стану винуватця й т.д.

З часом принцип майнової подяки за вбивство розвивався, з’являючись у різних формах практично в усіх історичних джерелах права. Тому навряд чи справедливо вважати такі операції винаходом наших сучасників.

 Про операцію без прикрас

 Хоч як би це розглядалося з «висот» людського горя, але вважати угоду, укладену в ході розслідування вбивства, нормальним явищем навряд чи можна. Мова тут іде не тільки й не стільки про морально-етичний аспект проблеми. Якщо ст.3 Конституції передбачає, що життя людини є найвищою соціальною цінністю, то саме соціум (а не соціальні інститути, як, наприклад, сім’я) може виступати стороною в таких відносинах. І саме соціум в особі відповідних інститутів уступає у відносини, забезпечуючи державний примус або приймаючи як заплату за душогубство майнові відкупні (якщо таке дозволяє ступінь розвитку суспільства).

У сучасному суспільстві кримінальне право побудоване на принципі невідворотності покарання за скоєний злочин. Цей принцип повинен дотримуватися неухильно, особливо при розслідуванні злочинів, де об’єктом посягання виявилося людське життя. Бо життя — не предмет торгу, а безцінне благо, що належить людині (а не її близьким) й охороняється суспільними інститутами.

Насправді намір близьких родичів поліпшити своє становище за рахунок спотворення фактів, зміни показань і вигороджування вбивці підриває основні засади правосуддя. При такому підході згаданий принцип набуває конкретного грошового еквівалента, чого не може бути в державі, яка претендує називатися правовою. І потурання в цій сфері може призвести до ситуації, що вважалася прогресом тільки в середні віки. У ХХІ ст. такий «прогрес» називається беззаконням.

У той же час зрозуміло, що за допомогою декларацій та роздумів цього явища не викоренити. Як справедливо відзначив Альберт Ейнштейн, проблеми не можуть бути вирішені на тому рівні, на якому вони виникли.

Щоб розглянути шляхи викорінення угод у таких процесах, звернемося до джерела. З’ясуємо, чи закладав подібну міну в систему кримінального правосуддя законодавець, передбачаючи норму про «перехідний статус потерпілого».

 Делегована «потерпілість»

 КПК передбачає, що в справах про злочини, унаслідок яких настала смерть людини, права, передбачені цією статтею (яка регулює правове становище потерпілого), мають її близькі родичі. Ця норма існує в КПК з моменту його ухвалення, тобто вже 51 рік. Звертаю увагу, положення звучить так: «права, передбачені конкретною статтею закону», а не «статус потерпілого». Якщо тлумачити норму буквально, то мова йде тільки про права, а не про статус. Одначе правозастосовна система вирішила допустити розширене тлумачення кодексу.

2 липня 2004 року Пленум Верховного Суду в постанові «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» поставив знак рівності між поняттями «права потерпілого» й «потерпілий». Зокрема, ВС зазначив, що всі близькі родичі можуть бути визнані потерпілими (у справах про заподіяння смерті) і що неблизькі родичі визнаватися потерпілими не можуть.

^{Практика визнання потерпілими близьких родичів може вважатися порочною.}

Проте такий погляд, імовірно, не збігається з думкою законодавця, й ось чому. Потерпілий — суб’єкт кримінального процесу, що має «набір» прав і обов’язків (останні передбачені ст.72 КПК). Близькі родичі потерпілого набувають лише прав, які мав би потерпілий (так написано в ч.5 ст.49 КПК). Оскільки про обов’язки таких осіб закон не говорить ні слова, сама практика визнання потерпілими близьких родичів може вважатися порочною. На жаль, проект нового КПК став на бік правозастосовувачів. У проекті передбачені підстави й порядок визнання (саме визнання) потерпілими осіб, які є близькими родичами потерпілого. Тобто аморальні основи торгу з убивцями закладені у правовий акт, а значить, саме це явище викорінено не буде.

 Підсумок

 Безумовно, ці міркування мають швидше морально-етичний аспект, ніж практичну правозастосовну цінність. Удова, котра отримала постанову про визнання її потерпілою, швидко відчує себе вправі виступати своєрідним душоприказником загиблого чоловіка, його повноправним представником з майновими і немайновими повноваженнями: зможе приймати підношення, прощати й милувати душогуба, перекручувати факти.

Саме тому найбільш розумною і прогресивною видається норма, яка є в чинному КПК вже більше 50 років, в її буквальній інтерпретації. Такий «напівстатус» потерпілого дозволяє близьким родичам загиблого виступати своєрідним колективним прокурором у справі, впливати на слідство, подавати відповідні звернення, скаржитися на слідчого, тобто вживати заходів для «правильного» притягання до відповідальності (а не звільнення від неї) особи, котра вчинила вбивство.

А для всіх претензій, пов’язаних з матеріальною стороною питання, існує інститут цивільного позову. До речі, обсяг повноважень цивільного позивача практично повністю охоплюється статусом потерпілого та слугує тій самій меті — отриманню адекватного відшкодування за шкоду, спричинену вбивством.