У Німеччині пропонують зачиняти театри й музеї

У Німеччині вийшла книга про провал культурної політики країни. Чотири експерти в галузі культурного менеджменту — Дітер Хазельбах, Армін Кляйн, Піус Кнюзель і Штефан Опіц — поставили невтішний діагноз німецькому суспільству, назвавши свою книгу «Культурний інфаркт: дуже багато всього і скрізь одне й те ж». Автори запропонували радикальне вирішення проблеми —закрити половину музеїв, театрів і бібліотек, що існують за державний рахунок.

У Німеччині налічується близько 6,3 тис. музеїв, 140 театральних майданчиків і 8,2 тис. бібліотек, які фінансуються в основному з федерального й регіонального бюджетів. Щорічно влада виділяє на їх підтримку близько Ђ9 млрд. Більшість цих установ не в змозі існувати без субсидій, оскільки окупаються лише на 15%. При цьому лише кожен десятий німець є їх постійним відвідувачем.

Автори книги порушили кілька ключових питань. Чому більшість німців повинна спонсорувати театри й музеї, якщо самі вони не ходять туди? Навіщо фінансувати установи, які не викликають інтересу в публіки? У результаті експерти дійшли висновку, що держпідтримка тільки шкодить мистецтву: в цій сфері не вистачає вільної конкуренції, а також участі громадян у формуванні культурної політики.

Автори порівнюють нинішній стан музеїв і театрів з постійним сезонним розпродажем і пропонують наполовину зменшити пропозицію, щоб таким чином відродити різноманітність і підвищити цінність мистецтва. Все це вони втілюють у провокаційну форму, заявляючи, що «від культури можна відмовитися, принаймні наполовину». На їхню думку, існуюча система стала дуже незграбною й недемократичною, тому її потрібно «розворушити».

Ключовий аргумент їхніх опонентів полягає в тому, що тільки мистецтво, що фінансується державою, може бути вільним, оскільки в цьому випадку воно не залежить від попиту. Критики побоюються, що, як тільки музеї й театри перестануть отримувати субсидії від влади, вони почнуть орієнтуватися на потреби натовпу й перетворять високе мистецтво на розвагу.

Проте автори книги дивляться на це по-іншому: на їхню думку, держава, фінансуючи установи культури, поводиться зі своїми громадянами як з маленькими дітьми, вибираючи за них «хороше» й «погане» мистецтво.

Крім того, політики регулярно закликають музеї , які потребують багато грошей, «підчистити» сховища . У цьому контексті установам культури, від яких вимагають перейти на самоокуповування й самостійно вирішувати свої фінансові труднощі, в результаті доводиться вдаватися до крайніх заходів і продавати витвори мистецтва.

У 2006 році дирекція крефельдського музею, щоб зробити ремонт, вирішила продати картину Клода Моне «Вид на будівлі британського парламенту». Її вартість оцінювали у Ђ20 млн. Врятувати картину від продажу вдалося тільки завдяки втручанню громадськості. У 2010 р. музей Везербург у Бремені, щоб покращити своє фінансове становище, продав на аукціоні картину Герхарда Ріхтера «Матроси» більш ніж за Ђ13 млн.

Крім того, німецьким музеям доводиться все частіше захищати свої предмети мистецтва й доводити чиновникам, чому дві-три однакові картини Альбрехта Дюрера (мова йде про копії) є цінністю. Тепер же навіть нове керівництво Німецького союзу музеїв пропонує вибрати одну з картин, яка збереглася найкраще, а від решти позбутися.

Представники музеїв і театрів стверджують: якщо пропозиції авторів будуть прийняті, то це приведе до культурного зубожіння нації. Їх звинувачують у тому, що вони розмірковують про культурну політику, сидячи в університетах і міністерствах. Про це, зокрема, заявив відповідальний за культурну політику Мюнхена й голова комітету з культури Конгресу німецьких міст Ганс Георг Кюпперс. Він стверджує, що в цьому випадку недоречно навіть говорити про субсидії — мова йде про інвестиції в духовний розвиток міст, тому не можна вимагати прибутковості в цій сфері.

Проте, незважаючи на критику стосовно авторів книги, вони досягли мети — спровокували публічну дискусію з питання, яке довгий час замовчувалося в німецькому суспільстві.