Крок до правосуддя

Заяви про невідповідність законодавству постанов пленуму ВГС безпідставні

Приймаючи постанови, пленум Вищого господарського суду не створює обов’язкових для виконання правил, як уважають деякі юристи, а лише дає рекомендації. При цьому судді слідкують за відповідністю постанов чинним актам.

Рекомендації — не зобов’язання

 «ЗіБ» у №12 (17—23.03.2012) опублікував статтю «Огріхи вдосконалення. Новели господарського процесу: крок до правосуддя чи стрибок у зворотному напрямку?». У ній проводився аналіз деяких правових позицій, викладених у постановах пленуму ВГС від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» (№16), «Про деякі питання практики перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами» (№17) та «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» (№18).

Хочеться подякувати авторові за висловлені в публікації численні схвальні відгуки щодо положень прий­нятих постанов. Разом з тим слід звернути увагу й на низку критичних висловлювань.

Так, у першій частині статті неправильно задається її загальний тон, мовляв, судова гілка влади намагається активно впливати на суспільні відносини, створюючи обов’язкові до виконання правила, оскільки піддає розширеному тлумаченню ті чи інші процесуальні норми. Проте на підтвердження таких суджень автором жодного прикладу розширеного тлумачення норм права в постановах не наведено, а тільки викладено суб’єктивні погляди щодо правозастосування.

Згідно з п.4 ч.1 ст.32, п.6 ч.2 ст.36 закону «Про судоустрій і статус суддів» роз’яснення ВГС мають рекомендаційний характер і не можуть розглядатися як документи, якими господарські суди обов’язково повинні керуватися.

У ході розв’язання конфліктів господарські суди не виступають як правотворчі органи, а постанови пленуму не мають характеру нормативно-правових актів, які здатні активно регулювати суспільні відносини. Заповнення прогалин у законодавстві чи офіційне його тлумачення не належать до повноважень ВГС. Тому про виявлені нечіткі, колізійні положення й прогалини в законодавстві суд повідомляє компетентні державні органи.

 Відвід потребує пояснень

 Автор також критично висловлюється щодо деяких положень постанови пленуму ВГС №18, відповідно до якої не є підставами для відводу суддів заяви, які містять лише припущення про існування відповідних обставин, не підтверджені належними й допустимими доказами, наявність скарг, поданих на суддю (суддів) у зв’язку з розглядом тієї чи іншої справи, а також обставини, пов’язані з прийняттям суддями рішень в інших справах. У статті зазначається: «Якщо сторона заявляє відвід судді з підстав його перебування в родинних чи інших близьких стосунках з особами, які беруть участь у справі, то яким чином у неї можуть бути належні й допустимі докази, що підтверджують ці обставини, адже ця інформація є приватною та з обмеженим доступом?»

Якщо ставити так питання, то адресувати його слід аж ніяк не ВГС, а законодавцю. Адже відповідно до ч.1 ст.33 ГПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Червоною ниткою в ГПК проходить думка про обов’язок сторін підтверджувати свої вимоги належними й допустимими доказами.

Лише уявімо, що заяви про відводи суддів не міститимуть нічого, крім припущень. Такий стан речей призводитиме до зловживання сторонами процесуальними правами з метою штучного затягування розгляду справи.

Якщо є підозра, що суддя перебуває в родинних чи інших близьких стосунках з особами, які беруть участь у справі, сторона може здійснити відповідний запит до органів прокуратури. Отримати результати перевірки й тоді вже заявляти відвід.

Критикуючи постанову №18, автор статті також зазначає, що «розцінювання подання апеляційних скарг на ухвали, які вже припинили свою дію на момент їх оскарження, як зловживання правом є, на наш погляд, безпідставним, оскільки це позбавляє зацікавлену особу можливості встановити наявність порушень її інтересів такою ухвалою на момент винесення останньої».

У зв’язку з такою логікою виникає запитання: що суду слід говорити у своєму рішенні про оскарження ухвали, яка втратила чинність? Така ухвала законна чи незаконна? На якій підставі? Адже ГПК не передбачає права суду скасовувати нечинні ухвали.

 Робота на перспективу

 Крім цього, у статті говориться, що «ВГС не звернув уваги на законодавчі новели стосовно обмеження строку перегляду рішення за нововиявленими обставинами, зазначивши, що цей строк є необмеженим, а також стосовно неможливості повторної участі судді в перегляді прийнятих за його участю судових рішень за нововиявленими обставинами. На момент прийняття постанови пленуму №17 відповідний закон уже було ухвалено, хоча він на той час ще й не набрав чинності».

Усі новели в законодавстві ВГС контролює ще на стадії проектів. Для цього в його структурі є відділ роботи з актами законодавства, який забезпечує оперативне інформування суду про нормотворчу діяльність Верховної Ради, Кабміну, Президента тощо.

За загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч.1 ст.58 Конституції. Згідно з нею дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим документом чинності й припиняється з втратою ним такої, тобто до події (факту) застосовується той закон чи інший нормативно-правовий акт, під час дії якого ця подія настала (факт мав місце), про що говорить Конституційний Суд у рішенні №1-рп/99 від 9.02.99.

Постанови пленуму ВГС приймаються за результатами вивчення та узагальнення судової практики і покликані сприяти правильному й однаковому застосуванню господарськими судами норм права. При цьому в обов’язковому порядку враховуються приписи чинного законодавства. Коли ж останнє зазнає змін, пленум ВГС реагує на них і вносить необхідні доповнення.

Звертається в матеріалі увага й на постанову №16. «ВГС дійшов висновку щодо неможливості оскарження ухвали про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову або в задоволенні клопотання про скасування заходів до забезпечення позову, оскільки це прямо не передбачено в ст.106 ГПК. Нагадаємо: з аналогічних питань у цивільному процесі ще у 2010 р. КС у справі №12-рп/2010 висловив протилежну позицію, зазначивши, що ухвали про відмову в забезпеченні позову й у скасуванні забезпечення позову можуть оскаржуватись окремо, хоча це прямо й не передбачено в ст.293 ЦПК», — відзначає автор.

Такі зауваження мають адресуватися законодавцеві, який, ураховуючи вимоги рішення КС від 28.04.2010№12-рп/2010, законом «Про судоустрій і статус суддів» від 7.07.2010 змінив та доповнив ст.106 ГПК, установив вичерпний перелік ухвал місцевого господарського суду, які в апеляційному порядку можуть бути оскаржені окремо від його рішень. Тому пленум давав рекомендації відповідно до чинного законодавства.