Процеси волостелів з людом вирішувались іноді судовим поєдинком — бійкою між намісниками й уповноваженими земства
375 років тому, в 1635-му, в м.Хлинові, як тоді називалася В’ятка, відбулося повстання проти вимагання хабарів воєводами. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ досліджував різноманітні способи боротьби з чиновницькою корупцією, які застосовувалися в Московії в минулі сторіччя.
«Ставши на воєводство, почав вимагати данину»
Зміна воєводи в Хлинові, що проходила наприкінці осе¬ні — на початку зими 1635 р., здавалося б, не мала викликати жодних ускладнень. Колишній очільник місцевої влади Василь Чев¬кін і його, говорячи сучасною мовою, заступник, піддячий Одинцов, готували справи до передання, а новий воєвода Григорій Волинський, приймаючи папери, вникав у особливості буття міста і навколишніх повітів. Із цієї нагоди в місті перебували всі старости повітів та їхні помічники, котрі відповідали за грошові збори, — цілувальники. З ни¬ми служивий Матвій Рябінін звіряв правильність грошових розрахунків, які велися попереднім воєводою. А якщо під час ревізії виявляв недоїмки, визначав способи їх стягнення.
Збір міських і повітових старост і цілувальників був ще однією неодмінною в подібних випадках необхідністю. За неписаним, дотримуваним усіма правилом, новий воєвода при вступі на посаду оголошував, які підношення і в яких розмірах хотів би отри¬мувати. Як виявилося, Г.Волинський скромністю не вирізнявся. Московський архіваріус Микола Оглоб¬лін, наприкінці XIX ст. знайшов у архіві Міністерства юстиції свідчення про хлиновські безпорядки, писав: «Явившись на воеводство, Г.Волынской, следуя примеру своей братии, московских воевод, стал требовать у посадских и земских людей обычных даней, шедших с города и уезда на «кормление» воевод. Он потребовал себе так называемого въезжего 500 руб., «посошного хлеба», «празнишных денег», «всядневных харчей», «пивных вар» и «винных браг», «конского корму», дров и пр., и пр.». (Тут і далі лексичні, синтаксичні й стилістичні особливості цитованих джерел збережено. — Прим. ред.)
Щоб уявити собі, про які суми йшлося, достатньо сказати, що найзаможніші городяни платили щорічний оброк у розмірі два рублі. А бідніші ледве-ледве збирали для скарбниці рубль.
Вимога Г.Волинського виглядала надмірною і на тлі того, скільки правила з нагоди вступу на посаду переважна біль¬шість його колег. Воєводи в Слободі й Шестакові, як свідчили тогочасні розшукові справи про їхні зловживання, брали по 300 руб. А попередник Г.Волинського, воєвода В.Чевкін, отримав 400 руб.
Ще однією неписаною традицією хапунів тієї епохи було ведення переговорів з населенням — «миром» — в особі старост і цілувальників не безпосередньо, а через посередників. Для цього при воєводському дворі служив хлиновський житель Данило Калсін, якого інші городяни називали ябедою. Він оголосив старостам названі новим воєводою суми і ще до отримання їхньої від¬повіді запевнив Г.Волинського в тому, що посадські й повітові люди неодмінно заплатять. Проте старости і переважна біль¬шість городян платити непомірний хабар не збиралися. Як не збиралися давати і самому Д.Калсіну його звичайну мзду за посередництво.
Можливо, причиною незвичайної поведінки жителів Хлинова і його околиць стали біди, яких вони зазнали в по¬пе¬редні роки. У червні 1632-го в місті сталася спустошлива пожежа, під час якої згоріли 4 церкви і 317 посадських дворів. Великої шкоди заподіяв вогонь і головному царському джерелу доходів — хли¬нівським шинкам, де перетворилися на попіл не тільки будівлі двох цих закладів, а й значні запаси сировини для виробництва спиртного і, якщо вірити чолобитній шинкового старости, чимало щойно куплених дров.
Цар Михайло Романов замість спів¬чуття і допомоги наказав воєводі В.Чевкіну стягнути всю шкоду з шинкових старост — за недбале ставлення до справи. А іншу шкоду від пожежі хлиновські жителі продовжували покривати три роки поспіль. Тому 500 руб., мабуть, видалися їм непосильною платою.
«Хотів нахабно продовжувати свою брехню»
Старости і городяни зробили спробу поторгуватися. Але Д.Калсін, котрий виступав від імені нового воєводи, ого¬лосив, що Г.Волинсь¬¬¬кий — людина дуже знатного роду і менш ніж 500 руб. ніяк узяти не може. Старости промовчали, проте і грошей не дали. Час спливав, і Г.Волинський почав утрачати терпіння. Він став вимагати привести у свою канцелярію — зборню— незговірливих старост. Але разом з ними на зустріч з воє¬водою з’явилася чимала кільк¬ість городян.
«Кроме Пе¬ре¬толчина, Вшивцова и других старост, — пи¬сав архіваріус М.Оглоблін, — наро¬ду собралось около избы более 200 человек. Все они вели се¬бя очень чинно: никакого «насильства не видали» от них, показывали впоследствии на «сыске» подьячие. Воевода вышел к народу и, обратясь к старостам, спокойно стал «просить у них въезжего и кормового, и посошного хлеба»... Спокойный и даже просительный тон воеводы придал смелости миру, и Перетолчин, выступив вперед, обратился к Г.Волынскому с прямым вопросом: «Почему тебе давать въезжее и корм и посошной хлеб?» — «По государеву наказу...» — солгал Г.Волын¬ской. «А прикажи вычитать миру государев наказ», — настаивал Перетолчин. Воевода повернулся и ушел в съезжую избу, откуда через несколько минут выслал подьячего Петра Агеева действительно с «воеводским наказом» в руках. Трудно до¬пустить, чтобы воевода не знал своего «наказа» и не сознавал своей лжи, когда де¬лал ссылку на этот документ!..
Что же дало ему такую нахальную смелость — позволить «вычесть» народу наказ, в котором, он знал, ни слова нет о «въезжем»? Скорее всего, следует допустить, что Г.Волынской просто хотел нагло продолжать свою ложь и дальше: возможно, что он приказал подьячему П.Агееву вставить в наказ прибавку о «въезжем» и проч. Не успел еще П.Агеев развернуть столбец, на котором был написан государев наказ, как Перетолчин остановил его и потребовал, чтобы наказ читал их «земской дьячек» Петр Руской... Агееву ничего не оста¬валось делать, как передать наказ П.Рускому. Долго вычитывал П.Руской длинный государев наказ Г.Волынскому, а когда все было прочтено, мир вполне убедился, что ни о «въезжем», ни о «посошном хлебе», ни о других данях воеводе в наказе ничего не написано».
Старости із соратниками, усвідомлюючи свою правоту, після цього спокійно розі¬йшлися. А воєвода вирішив усе-таки отримати «заїж¬джі». За його наказом пристави потягли в зборню земських цілувальників, де з них звичайним тоді «правежем», за допомогою побиття, спробували отримати необхідні Г.Волинському гроші. Проте старости своїх поміч¬ників скривдити не дали і, з’явившись до воєводи, твердо попросили їх відпустити. Коли ж Г.Волинський знову дав слабину й відпустив затриманих, старости зробили наступний хід. Адже якщо нічого про «заїж¬джі» не було в новому воєводському наказі, звід¬ки їм було взятися в нака¬зі старого воєводи В.Чевкіна і його помічника Одинцова?
«Явившись к Чевкину, — повідомляв М.Оглоблін, —старосты «прошали» у него «своих земских възжих денег 400 рублев, что они не по го¬судареву указу доправили себе на земских людях»... Че⬬кин беспрекословно отдал старостам 200 руб., а об остальных сказал, что их взял Одинцов. Воевода был рад, что отделался так дешево и что старос¬ты не потребовали боль¬шего... От В.Чевкина толпа направилась ко двору Одинцова. Самого подья¬чего не было дома (или он скрылся), но жена его тотчас вынесла 200 руб. и отдала старостам».
Наступним пунктом, де старости та їхні соратники вирішили отримати назад неправедно взяті з них гроші, була хата служивого М.Рябініна. Той під час ревізії старих розрахунків зі скарбницею виявив за старостами 300 руб. боргів і отримав ці недоїмки. Проте тепер народ вирішив, що його й тут обдурили, а М.Рябінін узяв гроші собі. Підтвердженням побоювань виявилося те, що в хаті М.Рябініна сидів «ябеда» Д.Калсін, проти якого після викриття воєводського обману був налаштований весь Хлинів.
Побоюючись розправи, М.Рябінін і Д.Калсін кинулися тікати і, завдяки тому, що охорона затримала натовп, змогли дістатися до собору, де йшла служба і де перебував Г.Волинський. Але воєвода, попри благання, не став захищати їх і пішов геть. А обидва втікачі вирішили сховатися в храмі. Вони, мабуть, уважали, що православні не стануть оскверняти дім божий насильством і вбивством, але помилилися.
Один з церковних сторожів зачинив храм зовні, а ключі кинув усередину, вважаючи, що натовп не стане ламати двері собору. Проте народ до того моменту розлютився настільки, що виламав не тільки вхідну браму, а й усі зачинені двері всередині собору. Після першого обшуку городяни знайшли М.Рябініна і потягли його під арешт. А при наступному обході під образами зна¬йшли Д.Калсіна. Ні бити, ні вбивати в храмі його дійсно не стали. Натовп дав собі волю після того, як «ябеду» виволокли на площу. Його довго били, а потім, витягнувши з міста, ще живого скинули з моста в рів, де він і помер.
Розправою з «ябедою» активна частина бунту і завер¬ши¬лася. Служивий М.Рябінін, просидівши під арештом у старост три дні, здався і наказав дружині принести 300 руб., після чого був відпущений цілим і неушкодженим.
Одначе найцікавішою деталлю хлиновського анти¬ко¬рупцій¬ного бунту виявилася по¬ве¬дінка воєводи Г.Во¬линсько¬го. Маючи чимало рат¬ників і озброєння, він зବ¬¬чи¬нився ра¬зом з ними і не по¬казувався на вулицях доти, до¬ки народ остаточно не за¬спокоївся.
Останнім епізодом бунту стало затримання в передмісті Хлинова Котельничі колишнього воєводи В.Чевкіна і його соратника Одинцова, що вирушали в Москву. Вони забули віддати коте¬ль¬ницьким жителям «платіжні пам’яті» про те, скільки ті заплатили за час їхнього правління різних податей. А без цих паперів казна могла вимагати зବплатити знову. Тому В.Чев¬кіна й Одинцова ласкаво попросили погостювати в передмісті, а їхня людина вирушила назад у Хлинів за нібито забутими «пам’ятями». Через п’ять днів папери були доставлені, а чиновники продовжили путь у столицю, де розповіли про змову старост проти царя і страшний хлинівський бунт.
Як повелося, на місце події відправилася для розшуку в справі команда на чолі з князем Іваном Дашковим і дяком Дмитром Карповим. Рухалася слідча бригада неквапливо і прибула в Хлинів тільки в серпні 1636 р. Під час допитів чимало городян стверджували, що нічого не чули і не бачили. А та картина, яку в результаті вдалося скласти, показувала, що ніякої зловісної змови не було. Тому, мабуть, лише найактивніших учасників бунту заслали в міста, ще віддаленіші від Москви, ніж Хлинів.
На той час жителі міста і повітів заспокоїлися остаточно і, судячи з того, що ті ж сищики почали слідство про зловживання і хабарництво воєводи, почали давати останьому хабарі. Адже так учиняли всі навколо. А ті, хто не хотів або не міг платити, найчастіше не бунтували, а тікали в нові місця.
Як показало ще одне слідство князя І.Дашкова і дяка Д.Карпова, яке проходило трохи пізніше, в 1637 р., деякі сибірські міста через вимагання воєвод, котрі садили неплатників на ланцюг, просто обезлюділи. Але головне полягало в тому, що за спробу незаконного вимагання «заїжджих», яка викликала бунт, воєвода Г.Волинський жодного покарання не поніс.
«Воєводи продовжують живитися від посади»
Нічого дивного в тому, що суворе покарання оминуло і самого воєводу, і його противників, насправді не було. Вся місцева влада в Московії споконвіку годувалася за рахунок опікуваних нею людей, і на цьому будувалося все державне життя. Відомий російський юрист Валеріан Ширяєв у 1916 р. у своїй великій праці про хабарництво писав: «Наместники и волостели Московского государства и подчиненные им органы, отправляя служ¬бу на государя, получали содержание натурой с управляемого ими населения, или в виде периодических сборов, или же в виде пошлин за выполнение тех или других действий служебного характера. Система кормления открывала широкий простор для всякого рода злоупотреблений и прежде всего для притеснения населения поборами. Размер кормов, порядок их взимания устанавливался обычаем».
Проте одночасно в Московському царстві робилися спроби хоч якось угамувати апетити намісників і захистити від їхніх поборів народ: «Для ограждения населения от излишних сборов, — писав В.Ширяєв, — обычай облекался в писаную форму в грамотах наместничьего управ¬ления. Уставные грамоты наместничьего управления были не столько инструкциями центрального правительства для местных агентов власти, сколько актами ограждения населения от злоупотреблений должностных лиц... Грамоты перечисляют с достаточной подробностью, когда, за что и в каком размере может брать себе кормы наместник. Выход из указанных границ: «а через сю мою грамоту кто что на них возь¬мет или чем изобидит» — влек невыгодные для нарушителя последствия: «быти тому от меня, от великого князя, в казни». Содержание и характер многочисленных дошедших до нас уставных грамот наместничьего управления довольно однообразны: они разли¬чаются между собою лишь частностями».
Проблема полягала в одному: щоб великий князь виконав свої погрози, потрібно було написати йому чолобитну, а наслідки цього були непередбачувані. Воєводу-хапуна могли дійсно відкликати і стратити. Проте могло початися довге слід¬ство або ще довший суд, де сторонам належало доводити свою правоту.
У цілому, проте, система вважалася цілком прийнятною, і пізніше, наприкінці XV ст., обмежувальні положення з грамот перейшли в «Судебник» великого князя Івана III. Одначе ситуація зі зловживаннями і хабарництвом нітрохи не змінилася. У тій же праці В.Ширяєв писав: «Наместников и волостелей, о которых говорили грамоты и судебники, сменили органы выборного земского самоуправления и затем в XVII в. воеводы, но эти реформы в организации внутреннего управления не сократили злоупотреблений. Казалось, вся система московского управления питала злоупотребления должност¬ных лиц и способствовала их развитию. Хотя в XVII в. кормленщики существуют только в виде исключения, но в действительности воеводы XVII в. продолжают по-прежнему питаться от должности. Центральному правительству это не только известно, но оно само считается с доходностью должности при ее замещении».
Крім того, вкрай повільна до¬с¬тавка кореспонденції зава¬жала налагодженню реально¬го управління. Тому в наказах воє¬водам доводилося робити застереження, що давали їм про¬стір для самостійного при¬й¬¬няття рі¬шень, але одно¬час¬но і для хабарництва: «Злоупотребления органов влас¬ти, — стверджував В.Ши¬ряєв, — были многочисленны и разнообразны. Они чинились и за счет местного населения, и за счет интересов государства; выбор способа наживы зависел от личного вкуса и усмотрения воевод. Наказы воеводам давали в этом отношении большой простор, так как наряду со строгими предписаниями держаться точно данной инструкции центральное правительство считалось заранее с возможностью отступления от требований наказа: «Буде в сих вышеписанных статьях что явится в нынешнему делу и времени ко исправлению несогласно, и чего будет делать немочно и казне убыточно, а всякого чина людям тягостно, и воеводам со товарищи в тех статьях чинить по своему правому рассмотрению, как бы казне было прибыльнее, и людям не в разорение, без всякого пристрастия, памятуя страх Божий и крестное целование».
«Вирішили його, воєводу, вбити»
У такій непростій ситуації царський двір міг стримувати хабарництво єдиним способом — дати жителям міст і сіл можливість скаржитися на зловживання воєвод, причому підходити до подібних скарг з усією можливою сер¬йозністю. Проте, як від¬значали історики, доти, доки воєвода годувався, надто не зловживаючи владою, як прості, так і «великі» люди вважа¬ли за краще відмовчуватись і терпіти. Слідство могло трива¬ти роками, а воєвода за цей час міг завдати багато неприємностей. Тому набагато зручніше і безпеч¬ніше було писати чолобитні на воєводу після закінчення його служби. Тоді він потрапляв у руки хапунів-слідчих і скривджені ним жителі отримували якщо не матеріальне, то моральне задоволення, знаючи, що йому доводиться віддавати нажиті за їхній рахунок багатства.
Іноді народним представникам усе-таки вдавалося затіяти судову справу і під час служби воєводи. Проте ви¬грати суд не вдавалося майже нікому: в кращому разі справа зводилася до примирення сторін. А в деяких випадках, як це сталося в Сольвичегодську в 1636 р., терпець людей уривав раніше, ніж починався суд, і події набували несподіваного характеру.
«Сольвычегодский воевода Ф.Головачев, — писав історик Михайло Богослов¬ський, — жаловался в Москву, что посадские люди по наущению видной местной посадской семьи Гогуниных с земским старостою и целовальниками во главе 12 февраля 1636 г. составили заговор на его жизнь, решили его, воеводу, убить, а занимаемый им двор сжечь, оформив это решение будто бы составлением официального акта, «одинашной записи», которую скрепили своими руками.
Для исполнения замысла заговорщики наняли 60 человек разного сброда, «посадских безместных людей, ярыжек». 13 февраля после обедни, писал воевода, ударили у Климента Чудотворца во все колокола в набат, и нанятые посадские люди пришли к воеводскому двору «с луки, с пищали и с ослопы, и с каменьем, и с бревны, и с соломою, и с огнем, и с топоры и у двора ворота выломили», двор зажгли, воеводу взяли в плен, а имущество его все пограбили и разнесли».
Як писав М.Богослов¬ський, за скаргою воєводи Ф.Головачова почалося розслідування. «Один из очевидцев происшествия давал о нем на допросе изобразительное показание. Действительно, «у Соли Вычегодской мирские люди в колокол били», и его, свидетеля, взяли с собой Андрей да Петр Строгановы и привели к воеводе Ф.Головачеву на двор, «и у него де, у Федора, на дворе у ворот и за вороты многие люди шумят и вопят на него, на Федора, а иные меж себя, и Федора иные многие лают, а иные де безумные люди хотят его, Федора, и убить».
Нападники висунули з󬬬¬¬¬¬¬¬¬¬с¬трічні претензії: «Со своей стороны сольвычегодс¬кий всеуездный мир представлял дело в другом свете. Вое¬вода, жаловался мир, государе¬вых грамот не слушал, миру чинил великие насильства и весь Сольвычегодский уезд запустошил; в 1635 г. при въезде своем на управление взял с мира 430 руб.».
Особливо обурювало со¬ль¬¬вичегодців утручання воєводи в розподіл вигідних посад у місті й повіті, які мали заміщуватися по черзі й за допомогою виборів: «Он вмешивался в земские выборы, сам назначал выборных к разным казенным службам, не соображаясь с мировой очередью, приказывая мирским людям прикладывать к таким выборам руки насильно в съезжей избе, грозя батогом, и брал с таких выборных откупного рублей по 5 и больше. Посадского целовальника, отказавшегося подписать счетный список, потому что находил его неправильно составленным, «убил на правеже и ноги ему переломал».
Крім того, як писали представники народу, Ф.Головачов просто і нехитро обкрадав скарбницю. «При отправке в Москву данных и оброчных денег взимал в свою пользу по 3 деньги с рубля; брал себе насильно деньги за дрова, за лучину и за сено, хотя земский староста до¬ставлял ему эти припасы в натуре. Ежедневно брал себе у старосты «повседневные многие харчи во весь год хлебом, и калачами, и рыбою, и живыми быками», приказывая старосте харчи эти в расходные книги расписывать на проезжавших через Сольвычегодск сибирских воевод; учредил у себя на дворе пивные вари, для которых солод и хмель требовал у мира, и т.д.».
З’ясувати, хто правий, а хто винен, слідство не змогло, і за справу, як писав М.Богословський, узявся суд: «Возник процесс между воеводою Ф.Головачевым и сольвычегодским всеуездным миром. Ф.Головачев предъявил к миру иск о разграбленном скарбе, список которого он приложил к челобитной. Мир представил со своей стороны длинный список воеводских злоупотреблений. В старину процессы наместников и волостелей с мирами, если не заканчивались мировой сделкой, решались иногда судебным поединком — дракой между наместниками и уполномоченными земских миров.
И в этом процессе после того, как попытка Ф.Головачева помириться с сольвычегодцами на 400 рублях, которые он им предлагал, не увенчалась успехом, обе стороны обратились в приказ с просьбой решить дело ордалией, пыткой. Ф.Головачев предлагал пытать представителя сольвычегодцев П.Гогунина в грабеже и покушении на убийство, обещая за¬платить ему за бесчестье и увечье, если не допытается, а П.Гогунин со своей стороны просил дать на пытку Ф.Головачева в поклепе. Дело до¬кладывалось государю, который указал о злоупотреблениях Ф.Головачева произвести на месте большой повальный обыск».
Проте спроба зробити порятунок стражденних від вимагання справою рук самих стражденних успіхом не увінчалась і привела до зростання кількості антикоруп¬ційних бунтів. Після вступу на престол царя Олексія Михайловича схожі події відбулися в тому ж Сольвичегодську, Великому Устюзі й інших містах. Можливо, тому в Уложенні Олексія Михайловича 1649 р. з’явилися пункти, що описували чиновницькі злочини і покарання за них. Проте, як відзначали історики, якщо за неправомочний суд і винесення рішення за хабар там передбачалося покарання, то про «винагороду» за виконання (чи невиконання) обов’язків там нічого не мовилося.
Тому хапунів продовжували карати в індивідуальному порядку, за царськими указами. У 1654 р., наприклад, покарали двох високопоставлених хабарників — князя Олександра Кропоткіна і дяка Семенова. Перший узяв150 руб. за вирішення справи жителів м.Горохова, які, всупереч царському указу, не хотіли ставати купцями, — вступати в купецьку сотню. А другий за допомогу в тій же справі отримав бочку вина, а потім захотів ще 30 руб. Хоча винні, як ішлося в указі, за¬слуговували страти, їх наказано було побити батогом.
Одначе призначення покарання за те, що ще недавно вважалося буденною справою, нічого не змінило. Записи повітових та інших старост, які вели суворий облік громадських грошей, витрачених на підношення і хабарі воєводам, свідчили про те, що на початку самостійного правління царя Петра I не змінилося абсолютно нічого. Староста Тотемського повіту, наприклад, у 1691 р. записав: «Декабря в 1-й день стольнику и воеводе Василью Ивановичу Кошелеву несено рыбы палтусины на 11 алтын на 4 деньги, куплена у Василья Губы; да семги на 7 алтын, трески на 5 алтын, щука на 2 алт. на 4 деньги, репы на 5 алт., толокна полпуда, дано 3 алт., палтусины сухие на 2 алт. на 2 ден.». І подібні записи про пуди риби й інші продукти староста робив чи не щодня.
Новий цар узявся за хапунів з властивою йому пристрастю.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!