Секретар пленуму ВСС Д.Луспеник

«Ті, хто грається з процесуальними законами, можуть легко порушити логіку, ЦПК одним невдалим нововведенням»

Восени минулого року Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ відсвяткував свою першу річницю. З часу появи ВСС його представники активно працювали над забезпеченням єдності судової практики. Зокрема, пленум ВСС прийняв низку важливих постанов. Про те, як удається справлятися з ключовими завданнями, які колізійні моменти мають вирішити прийняті постанови, а також яких постанов чекати вже найближчим часом, в інтерв’ю «ЗіБ» розповів секретар пленуму ВСС, суддя судової палати в цивільних справах Дмитро ЛУСПЕНИК.

«Наявність двох постанов з одного й того самого питання не додасть визначеності судовій практиці»

 — Дмитре Дмитровичу, в червні минулого року вас обрали суддею Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ. До цього ви були суддею Верховного Суду. Чому вирішили змінити місце роботи і чи не шкодуєте про таке рішення?

— Перш за все я дякую за увагу до роботи ВСС як нової інституції в правовій системі України. Що ж до запитання, то без перебільшення можу сказати: практично кожний суддя мріє стати суддею Верховного Суду, в якому працюють одні з найдосвідченіших суддів держави, адже це вершина кар’єри, неоціненний досвід і можливість впливати на забезпечення єдності судової практики в державному масштабі, напрацьовувати правові позиції, на підставі яких ухвалюватимуться рішення. Щоб стати суддею ВС, я дуже багато працював. Мені надзвичайно важко далося прийняття рішення про перехід до ВСС. Я думав про це більше півроку, працюючи у ВС вже за новою процедурою після відомих змін, унесених до процесуальних кодексів законом «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року. Причини переходу з ВС до ВСС коментувати не хочу, головне для мене, що продовжую виконувати такі самі процесуальні повноваження, які виконував у ВС. Крім цього, маю можливість брати участь у наданні судам роз’яснень практики застосування норм права шляхом підготовки та прийняття постанов пленуму ВСС. Як для науковця і перш за все процесуаліста для мене дуже важливою є можливість вивчати всю цивільну справу та давати оцінку діям судді, учасникам процесу, наприклад:

• яким чином відбувається визначення предмета та підстави позову;

• які модифікації позову та їх наслідки;

• яким чином визначається процесуальний статус учасників процесу та їх легітимація в процесі;

• як проходить доказова діяльність осіб, які беруть участь у справі, та суду;

• як апеляційний суд виконує свої повноваження щодо перегляду судового рішення тощо.

У ВС я був автором і доповідачем усіх останніх постанов Пленуму ВС, в яких давалися роз’яснення процесуальних питань, тому застосування судом норм процесуального права для мене є дуже важливим і з наукової точки зору становить інтерес.

— На першому засіданні пленуму ВСС, яке відбулося в червні 2011 року, вас призначили секретарем. Як вам працюється на цій посаді?

— Я би не назвав це посадою, до ВСС я йшов не за посадою і ніколи в житті про це не думав. Для мене найголовніше — бути суддею, постійно розглядати справи та бути в курсі проблем здійснення правосуддя, допомагати суддям у складних правових ситуаціях. Скажу чесно: не думав, що буде так важко і перш за все через відсутність часу, який би хотілося приділити саме роботі пленуму нового судового органу, напрацюванню правових позицій. Але, думаю, пленум ВСС справляється зі своїми завданнями та обов’язками, адже всього за півроку (перше засідання відбулося 24.06.2011, а останнє — 23.12.2011) ми прийняли 14 постанов, а це надзвичайно складна процедура, яка детально виписана в Регламенті пленуму ВСС та Положенні про підготовку постанов пленуму ВСС. Звичайно, не всі ці акти пленуму мають роз’яснювальний характер стосуються норм права, оскільки нам перш за все потрібно було сформувати пленум нового суду як інституцію. З великим задоволенням можу констатувати, що ми це зробили. Нам вдалося не тільки затвердити Положення про Науково-консультативну раду при ВСС, а й обрати її членів та вирішити всі організаційні питання. Рада складається з найавторитетніших науковців у різних галузях права. До того ж ми вже провели перше пленарне засідання НКР, відбулися робочі засідання всіх її секцій. Також з радістю можу сказати, що ми прийняли 4 постанови пленуму, яких не приймав Пленум ВС. Судам дано роз’яснення щодо застосування норм права з метою забезпечення єдності практики.

Проблемою є і роль чинних постанов Пленуму ВС. Є різні думки із цього приводу. Найбільше схвилювала всіх нас позиція начальника правового управління ВС Миколи Хавронюка, який вважає, що з прийняттям закону №2453-VI вони втратили силу. Не погоджуюсь із цією думкою, оскільки пленум ВСС не є правонаступником ВС і змінити чи доповнити постанову Пленуму ВС не може, хоча це й пропонують деякі члени НКР при ВСС. Звичайно, наявність двох постанов (Пленуму ВС і пленуму ВСС) з одного й того самого питання не додасть визначеності судовій практиці. Проте впевнений, що нам удасться донести до відома суддів, як правильно вибрати те роз’яснення, яке потрібне саме при вирішенні конкретної справи, з урахуванням її обставин та спірних правовідносин. Наразі надзвичайно велика проблема полягає в тому, що є нагальна потреба підкоригувати багато постанов Пленуму ВС у зв’язку зі зміною законодавства, перш за все процесуального. Це, по суті, 3—4 пункти, а доводиться приймати нову постанову, оскільки, як я вже сказав, доповнити постанову Пленуму ВС ми не можемо.

— У 2011-му ВСС відзначив першу річницю своєї діяльності. З якими труднощами довелося зіткнутися під час становлення нової установи? Які проблеми вдалося вирішити, а які й досі залишаються невирішеними?

— Дійсно, 4 жовтня 2011 року ми відсвяткували першу річницю своєї діяльності. У доповіді голови ВСС Леоніда Фесенка детально йшлося про наші здобутки та проблеми, про створення та розбудову суду, тому мені б не хотілося повторювати все сказане. Справді, це була важка й клопітлива робота. Вона полягала в підборі суддів, персоналу, створенні структурних підрозділів, напрацюванні величезного масиву внутрішніх документів. Одночасно доводилося розглядати справи, коли ВСС не мав повного складу, судді прийшли як з першої, так і з апеляційної інстанцій (у судовій палаті в цивільних справах ВСС на той час працювало всього 10 осіб).

Сьогодні деякі проблеми залишились, і головна з них — це приміщення для суду, розміщення людей, адже згідно із законом «Про судоустрій і статус суддів» кожний суддя має працювати в окремому службовому кабінеті. На сьогодні ми працюємо по 3—5 осіб в одному невеличкому кабінеті, і це при тому, що на судді касаційної інстанції — надзвичайно велика місія, котра полягає у викладення в рішенні правової позиції, яка буде взірцем для суддів нижчих інстанцій при вирішенні аналогічних справ (хоча в нас і немає судового прецеденту). А в процесуальних питаннях за нами — правова позиція для всіх судів загальної юрисдикції, оскільки неоднакове застосування норм процесуального права, на жаль, не є підставою для допуску справи до провадження у ВС.

— Як зазначав Л.Фесенко, у період формування ВСС судді мали значне навантаження. Як складається ситуація тепер? Скільки в середньому за місяць один суддя розглядає скарг та справ?

— Підсумки року в нас ще не підбиті, тому важко сказати про точне середньо­місячне навантаження на суддю ВСС. Можу повідомити, що, за даними судової статистики, за перше півріччя 2011 рок усередньомісячне навантаження на суддю судової палати в цивільних справах становило 120 касаційних скарг і справ, на суддю судової палати у кримінальних справах — 50 скарг та справ. За попередніми даними, у цілому за 2011 рік такі показники змінилися. На жаль, середньомісячне навантаження на суддю судової палати в цивільних справах зменшилося лише на 4 справи (при тому, що штатна кількість суддів значно збільшилася, це майже не вплинуло на навантаження). На суддю судової палати в кримінальних справах нині припадає 44 скарги та справи. Це дуже багато й невиправдано з огляду на призначення та роль суду касаційної інстанції в державі.

Про необхідність розумного спрощення касаційного перегляду відповідно до традицій багатьох держав Європи та з урахуванням міжнародних правових документів, про потребу створення української моделі касаційного оскарження я регулярно пишу з вересня 2007 року. Такої позиції дотримується багато як учених, так і практиків — керівників вищих судів.

 «Останні зміни до ЦПК в частині наказного провадження практично вихолостили його призначення як спрощеної процедури»

 — За час своєї роботи пленум ВСС прийняв ряд постанов. Чому було вирішено почати саме з них? Над якими постановами представники судової палати в цивільних справах працюють нині?

— Якщо говорити про постанови пленуму, в яких даються роз’яснення з питань застосування судами законодавства під час розгляду цивільних і кримінальних справ, то це ті, котрих найбільше потребувала судова практика. Були певні напрацювання, зокрема ті, що я встиг зробити, перебуваючи у ВС. Перш за все це постанова щодо розгляду судами справ про розкриття банківської таємниці. Доповідач цієї постанови на засіданні пленуму ВСС — суддя Олег Ткачук — наводив приклади того, що практично в 95% заяви ДПІ та інших державних органів задовольнялися і банківська таємниця судами розкривалась, нерідко безпідставно. А банківська таємниця стосується особистих немайнових прав та недоторканості приватного життя, незважаючи на те, що встановлений законом режим її збереження не має абсолютного характеру.

Також хочу відзначити постанову пленуму ВСС про наказне провадження. Воно є новелою ЦПК (відповідні норми діють з вересня 2005 року), проте роз’яснення судам так і не дали. Судова практика не була однозначною, а це впливало захист суб’єктивних прав споживачів суддівських «послуг». До того ж останні зміни до ЦПК в частині наказного провадження практично вихолостили його призначення як спрощеної судової процедури, а виключення деяких вимог, за якими можна було видати судовий наказ, практично нівелювало цей вид судового провадження. Були прийняті постанови пленуму ВСС, в яких детально роз’яснені нові норми ЦПК — процедури допуску як цивільних, так і кримінальних справ до провадження у ВС із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права.

Наразі ми прийняли в першому читанні ще 3 постанови:

• про перегляд судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами;

• про самочинне будівництво;

• про розгляд справ, які виникають з кредитних правовідносин.

Сподіваємось їх прийняти до середини березня цього року. Поки що над ними працюють створені пленумом робочі групи, до яких увійшли, крім суддів, члени НКР при ВСС, а це доктори юридичних наук відповідних галузей права. Також ми чекаємо пропозицій та зауважень від апеляційних судів, юридичних наукових закладів, державних спеціалізованих структур.

Крім цього, завершується робота над постановами пленуму ВСС про:

• касаційний перегляд судових рішень;

• розгляд справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки з урахуванням страхових випадків;

• застосування судами загальноприйнятих норм і принципів міжнародного права та деякі інші.

Орієнтовний план прийняття постанов пленуму ВСС у 2012 році та їх тематика були затверджені на першому пленарному засіданні НКР, яке відбулося 2.12.2011. З ними можна ознайомитися на офіційному веб-сайті нашого суду.

— Останнім часом до цивільного законодавства вносилося чимало змін. Яким чином це позначилося на слуханні цивільних справ? Чи зменшилися навантаження на суддів, чи скоротилися строки розгляду справ?

— Дійсно, останнім часом до ЦК та інших матеріальних законів унесено чимало змін, і, на жаль, не всі вони спрямовані на вдосконалення порядку здійснення судочинства. Оскільки юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (конституційний принцип), то зменшення навантаження на суддів ми не очікуємо. Натомість зменшилися строки розгляду справ, і це пов’язано з кількома чинниками. По-перше, судді стали відповідальнішими, зважають на дотримання розумних строків слухання справ, оскільки цей принцип Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено й у процесуальному законі. По-друге, ВККС та ВРЮ принципово підходять до безпідставного порушення таких строків, за що вже не одного суддю звільнено з роботи й дуже багатьох притягнуто до відповідальності. По-третє, на це вплинули й зміни до ЦПК, відповідно до яких апеляційний суд позбавлений можливості скасувати рішення суду з направленням справи на новий розгляд, а зобов’язаний ухвалити нове рішення при будь-яких порушеннях місцевим судом закону.

Останні зміни справляють двояке враження, оскільки законодавець учинив половинчасто. Так, у цивільному судочинстві є загальновизнані принципи процесу (змагальність, диспозитивність), порушення яких є безумовною підставою для скасування судового рішення. Наприклад, справу розглянули, не повідомивши сторону або не залучили особу, прав та обов’язків якої стосується рішення суду. Якщо вже апеляційний суд не має права на скасування такого рішення з направленням справи на новий розгляд, то надайте цьому суду право на залучення особи, прав та обов’язків якої стосується рішення, до участі в розгляді ним справи як судом першої інстанції. Проте відповідні зміни до ст.303 ЦПК внесені не були. А касаційному суду такі повноваження надані (ст.338 ЦПК), і ми маємо парадоксальну ситуацію: якщо справу незаконно розглянули в районному суді без участі сторони, не повідомивши її про дату засідання чи не залучивши особу до участі у справі (наприклад, співвласника чи спадкоємця), апеляційний суд не має права на скасування рішення з направленням справи на новий розгляд, а касаційний суд таке рішення скасовує. Отже, апеляційний суд отримує скасування за невчинення дії, якої він і не міг учинити згідно із законом (без вини винний).

 «Способи захисту порушених прав слід розширювати, а не звужувати»

 — На вашу думку, які положення ЦПК, ЦК потребують змін і яких нових норм не вистачає в кодексах?

— Судовою палатою в цивільних справах ВСС у минулому році розроблено та надіслано суб’єктам законодавчої ініціативи 4 великих законопроекти, спрямовані на вдосконалення цивільного судочинства. Ми їх розбили за блоками (за видами провадження та стадіями процесу). Це зміни до ЦПК, що стосуються наказного провадження, заочного розгляду справ, апеляційного та касаційного перегляду судових рішень. На жаль, не всі вони реалізовані. Напрацьовуються зміни до ЦК та відповідних норм законодавства, що стосуються банківської діяльності, кредитних правовідносин, а також самочинного будівництва, адже нас не задовольняє положення ст.376 ЦК, коли на суд покладені невластиві йому функції. Це наслідок узагальнення судової практики та відповідних постанов пленуму.

Останні зміни до ЦПК, названі вдосконаленням порядку здійснення судочинства (закон від 20.12.2011), слід було б назвати погіршенням порядку здійснення судочинства. Як відомо, цивільне судочинство — це комплексна система інститутів, стадій, проваджень, процесуальні дії повинні вчинятися за чітко визначеною формою і не суперечити одна одній. Лише таким чином може бути створений ідеальний ЦПК. Проте зміни, внесені до цього кодексу, незважаючи на те, що деякі з них є потрібними та правильними, не відповідають вимогам уніфікованості, системності правових норм. Більше того, їх застосування без порушення інших норм просто неможливе. Ті, хто грається з процесуальними законами, просто не знають, що дуже легко порушити логіку, структуру і принципи ЦПК одним невдалим нововведенням. Ці зміни є не чим іншим як узаконеною можливістю затягування розгляду справи недобросовісними учасниками процесу.

Наприклад, є загальна процесуальна норма: документи, подані після закінчення процесуального строку, якщо його не буде поновлено, залишаються без розгляду (ст.72 ЦПК). Ні, як на зло цій доктрині, парадигмі цивільного процесу для апеляційного та касаційного провадження запроваджено норму, при якій у разі пропуску такого строку суд відмовляє у відкритті апеляційного/касаційного провадження, забувши при цьому, що в разі відмови у відкритті провадження повторне звернення не допускається. Більше того, інститути залишення без розгляду та відмови у відкритті провадження мають різні правові наслідки. До того ж наразі невідомо, що робити першим: залишати скаргу без руху у зв’язку з невідповідністю її вимогам закону (а це 5 днів з дня отримання копії ухвали) чи залишати без руху у зв’язку з пропущенням строку на оскарження (а це 30 днів з дня отримання копії ухвали). Якщо ці недоліки є одночасними й вони вказані в ухвалі, то яке процесуальне рішення слід прийняти при невиконанні першої вимоги чи, навпаки, другої (адже в них різні правові наслідки): визнавати скаргу неподаною чи відмовляти у відкритті провадження?

Ще більше дивує інше: якщо наведена заявником підстава пропущення строку судом визнається неповажною, то чомусь суд зобов’язаний примусити заявника протягом 30 днів надати (читай — придумати) іншу підставу пропущення ним строку. Це що, спрощення процесу, скорочення строків розгляду справи? У «Перехідних положеннях» цього закону взагалі не виписана процедура, як чинити із заявами про поновлення пропущеного строку, які вже були призначені в апеляційному суді для розгляду в складі судової колегії, адже вже є норма про те, що такі дії вчиняються суддею одноособово. Важко говорити, коли зміни до законів уносять непродумано, не порадившись із суддями, які ці закони застосовують. Мені цікаво: а чи взагалі радились із науковцями?

— Ви є автором постанови «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження», яку пленум ВСС підтримав 23.12.2011. Чому з роз’ясненнями зволікали, чому цього не зробив Верховний Суд?

— Узагальнення судової практики розгляду заяв у порядку наказного провадження у ВС, коли я ще працював там, проводилось. Суддя Людмила Охрімчук підготувала відповідний проект постанови пленуму ВС, а я підготував альтернативний варіант проекту постанови, оскільки мав щодо деяких питань інші правові позиції. Ми їх детально обговорювали, вирішили проекти об’єднати, але потім стали вноситися зміни до ЦПК, а згодом Пленум ВС був позбавлений права приймати постанови. На час прийняття постанови пленуму ВСС наказне провадження в ЦПК змінилося ще на 50%. Найголовнішими змінами стали вимоги, за якими можна видати судовий наказ, і процедури скасування судового наказу. Знову змушений констатувати, що такими змінами суть і призначення наказного провадження практично знищені. На мою думку, наказне провадження, на жаль, з альтернативного судового захисту перейшло до обов’язкового судового захисту. У цьому мінус в ефективності форм цивільного судочинства, оскільки ЦПК передбачає обов’язкове подання заяви в порядку наказного провадження за тими вимогами, які ним передбачені (ст.96). Навіть якщо заявник не має письмових доказів, не бажає витрачати кошти на оплату судових витрат, він змушений спочатку подати заяву про видачу судового наказу, отримати відмову й тільки потім звернутися в порядку позовного провадження (ст.118).

Наприклад, усім відомо, як роботодавець не бажає видавати звільненому працівникові довідку про заборгованість по зарплаті. Але працівник без такої довідки змушений звернутися в порядку наказного провадження без будь-якого доказу, а в наказному провадженні суд не має права витребувати докази. Тому заявнику слід дочекатись ухвали про відмову у видачі судового наказу, а, на жаль, при відсутності такої довідки згідно із законом суд не відмовить у видачі судового наказу, а залишить заяву без руху, а це тяганина. До 30.07.2010 заявник вибирав спосіб захисту — наказне чи позовне провадження, і це було правильно. Цей аспект законодавчої ініціативи судам роз’яснений. Абсолютно незрозумілою є позиція законодавця, чому при видачі судового наказу суд діє за спрощеною процедурою, без виклику сторін і без отримання від них пояснень, а при вирішенні питання про скасування судового наказу застосовуються всі елементи змагальності? Де тут ефективність судочинства та спрощення процедур, що є вимогою часу?! Без болю не можу говорити про таку підставу для видачі судового наказу, як повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення, що набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола осіб (п.5 ст.96 ЦПК). По-перше, в окремому провадження такий факт установити неможливо, по-друге, у ЦПК взагалі не передбачена процедура розгляду заяв щодо невизначеного кола осіб. Отже, це мертва норма.

Неоднозначну судову практику породило положення про наявність спору про право, внаслідок чого суд відмовляє в прийнятті заяви про видачу судового наказу. Розкриття терміна «спір про право», на жаль, у кодексі немає, це лише теоретичні здобутки та наукові розробки, які нами були пристосовані до судової практики.

Важливими в постанові пленуму ВСС є зазначення випадків, коли загальні положення цивільного процесу можуть бути застосовані до наказного провадження, а коли цього робити не дозволяється.

Ми вважаємо, що в результаті прийняття цієї постанови суди зможуть сповна реалізувати потенціал, закладений у ЦПК, забезпечити правильний та справедливий розгляд упродовж розумних строків та надійно захистити порушені права суб’єктів права.

— Останнім часом лунають пропозиції внести зміни до ЦПК й ліквідувати положення про наказне провадження. Мовляв, суд виконує невластиві йому функції. Крім того, на думку Першого заступника Голови ВС Ярослава Романюка, це дозволить зменшити навантаження на суди. Він пропонував застосовувати такий інструмент захисту прав та інтересів, як виконавчий напис нотаріуса. Яка ваша думка щодо такої ініціативи?

— Позиція шановного Ярослава Михайловича мені відома, я ще працював у ВС, коли він обгрунтовував своє бачення цієї проблеми перед представленням проекту закону на Раді суддів України. Як відомо, орган суддівського самоврядування цей проект також не підтримав. Зазначалося, що суд виконує невластиві йому функції, тобто розглядає справи, де фактично немає спору, а є тільки формальне підтвердження права кредитора, що може бути здійснено за допомогою нотаріальної діяльності — виконавчого напису. Я не погоджувався із цією тезою раніше, не погоджуюсь і тепер. Уважаю, що способи захисту порушених прав слід розширювати, а не звужувати. Хоч як би ми позитивно ставилися до нотаріальної діяльності, але судовий захист завжди вирізнявся чітко визначеною процесуальною формою та був вищим за своєю ефективністю. Ці процедури були відомі ще римському праву і дореволюційному російському процесу, ефективно застосовувались, і не думаю, що науковці дадуть їх знищити.

Новий інститут цивільного процесуального права — судовий наказ — дозволяє:

• підвищити оперативність судового захисту суб’єктивних прав і ефективність виконання рішень;

• розвантажити суди від тих справ, які не потребують повної та детальної процедури розгляду;

• підвищити в громадян почуття відповідальності за прийняті ними на себе зобов’язання;

• посилити превентивну функцію права;

• сприяти зміцненню законності та правопорядку;

• формувати шанобливе ставлення до права та до суду.

— Які суперечності й непорозуміння повинні усунути постанови про деякі питання судової практики при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин та про практику застосування судами законодавства, що регулює самочинне будівництво, проекти яких пленум ВСС розглянув у першому читанні?

— Це нові постанови, подібних не було раніше, немає їх і в інших країнах пострадянського простору. Проте це вимога часу та судової практики, оскільки кількість таких спорів неймовірно велика, а помилок суди допускають дуже багато. Як відомо, неодмінною умовою життєздатності економіки будь-якої держави є нормальне й стабільне функціонування її кредитно-фінансових інститутів. У проекті постанови про кредитні правовідносини ми даємо роз’яснення щодо:

• юрисдикції судів у разі наявності договірних відносин між юридичними особами, де залучені й фізичні осо­би — поручителі;

• ситуацій з третейськими застереженнями;

• виконання договірних зобов’язань;

• можливості забезпечення позову в спорі, що виник із кредитних правовідносин, шляхом заборони виїзду за межі України до вирішення спору та погашення боргу;

• виконання договору в разі смерті позичальника чи поручителя або оспорення договорів одним з подружжя;

• застосування іпотечного законодавства.

Актуальність постанови, що стосується самочинного будівництва, зумовлена актуальністю цієї проблеми. Йдеться про визнання прав на нього та на знесення такої споруди або про захист прав інших осіб від самочинного будівництва. З метою забезпечення стабільного функціонування цих правовідносин державою приймається чимало нормативно-правових актів. Вони спрямовані на регулювання досить складних правовідносин у сфері будівництва.

Суди не завжди відрізняють правовідносини щодо самочинного будівництва на власній земельній ділянці від самочинного будівництва на земельній ділянці, яка перебуває у власності чи користуванні іншої особи, або будівництва на земельній ділянці, яка не була відведена саме для цієї мети, або була відведення з іншим цільовим призначенням. Неоднаково суди розуміють зміст правовідносин щодо незавершеного та самочинного будівництва. Складними також є питання стосовно визначення наслідків незаконних або самочинних прибудов та надбудов. Як показує практика, у зв’язку з нечіткістю правових норм виникають складнощі в питанні щодо особи, котра має право на звернення до суду з позовом про знесення чи перебудову самочинного зведеної споруди.