За пологом сухої статистики

або Чи можна дотриматися процесуальних строків в умовах кадрового дефіциту, законодавчого популізму та хронічного недофінансування?

У №9 тижневика «Закон і Бізнес» опубліковано статтю «Неукомплектованість суду веде до тяганини», в якій наведені статистичні дані роботи Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду за 2013 рік. Не буду повторювати всі цифри, але спробую пояснити, що саме криється за сухою статистикою. За нею — наполегливий, на межі можливостей щоденний труд усіх суддів і працівників апарату.

У тісняві та з навантаженням

Як було зазначено в статті, ДААС торік розглянув понад 165 тис. справ із 183419 справ, які перебували в провадженні. Середнє навантаження на суддю становило 526 справ на місяць. Це третє місце за навантаженням з-поміж апеляційних адміністративних судів.

При цьому зазначалося, що з 53 суддів за штатом на кінець минулого року в суді працювало 33 судді, включаючи голову та двох його заступників.

Разом з тим троє суддів розпочали свою роботу наприкінці року й у зв’язку із цим мали набагато менше щомісячне навантаження, а реально кожний із суддів протягом року мав щомісячне навантаження в межах 700—1000 розглянутих справ. Хто має уявлення про роботу суду, розуміє, що це — надзвичайно величезне навантаження.

То чому ж так сталося? А причини цього старі та банальні.

З моменту своєї процесуальної діяльності з квітня 2007 року суд орендував (і продовжує орендувати) приміщення, яке належить приватним особам. Починали орендувати з кількох сотень квадратних метрів, і на початок 2014 року площа орендованих приміщень сягнула більш ніж 2000 м².

Усі ці роки ми майже самотужки ремонтували й облаштовували орендоване приміщення (раніше це був проектний інститут, який жодним чином не пристосований до потреб правосуддя), оскільки відповідного фінансування майже не було.

Тому однією з головних причин неукомплектованості суддівськими кадрами була неможливість фізично розмістити всіх суддів, передбачених штатним розписом. Наразі судді розміщуються по 2—5 осіб у кабінетах, а працівники апарату — по 5—15.

Де брати кадри?

Іншою, не менш важливою причиною недоукомплектування суду стали законодавчі вимоги до того, хто може бути суддею апеляційної інстанції.

По-перше, суддею апеляційного суду може бути обрано суддю, який має стаж роботи не менш ніж 5 років. Тобто це суддя, обраний на посаду безстроково.

На той час виконати такі вимоги було дуже складно. Адже в окружні адмінсуди прийшли молоді судді, які не мали відповідного стажу роботи для переведення до апеляційної інстанції. Доводилося здійснювати підбір кадрів у судах інших видів юрисдикції, і далеко не всі судді з досвідом збиралися змінювати місце роботи та переходити в малознайому їм адміністративну юрисдикцію. Та ще й на тому фоні, що постійно велися дискусії про те, чи взагалі потрібні Україні адміністративні суди.

По-друге, потрібно було розуміння того, що адмінсуди працюють у тій сфері судочинства, де відповідачем буде держава в особі її органів та посадових осіб, і працювати доведеться не десь у стабільній Європі, а в Україні з її специфічним менталітетом. Від суддів вимагалося мати не тільки гарну фахову підготовку, а й велику громадянську мужність та відповідальність.

Крім того, були потрібні й інші, чисто людські якості, такі як порядність, доброзичливість, уміння працювати в колективі (у складі колегії) та інші. Як показали останні події в країні, саме відсутність у деяких суддів мужності протистояти державній владі та мати громадянську позицію стала причиною ухвалення у ряді випадків незаконних рішень.

При цьому зазначу, що законність чи незаконність судових рішень може перевірятися тільки в судовому порядку, а не з огляду на політичну доцільність. Адже Конституцією заборонено будь-яким органам держави привласнювати функції суду. Це є дуже важливим моментом, якщо ми хочемо бути правовою державою. Та повернімося до статистики.

Заручники законодавчих нововведень

Збільшення навантаження не є самоціллю. Це потрібно робити для дотримання процесуальних строків у апеляційному порядку. Проте за такого навантаження нам так і не вдалося дотриматись процесуальних строків у більшості з розглянутих справ.

Та прагнення якнайшвидше розглянути справу потягло за собою іншу проблему — неможливість дотримання 5-денного строку складання повного тексту судового рішення, ухваленого за результатами апеляційного розгляду справи, надсилання (чи видання) сторонам у справі повного тексту судового рішення, повернення справи до суду першої інстанції для виконання рішення.

Дані обставини у свою чергу викликали нарікання, а також скарги від громадян та юридичних осіб. І слід зазначити, що це справедливі та законні нарікання та скарги, тому що конкретну особу чи представника юридичної особи не цікавить те, яке навантаження в судді та скільки справ він розглядає. Цікавить тільки одне — власна справа.

Таку ситуацію породили не судді, а держава. Насамперед тому, що не повинна була допускати такої ситуації, коли більшість її громадян змушені на неї ж і скаржитись у судах.

Крім того, парламент прийняв низку популістських законів у соціальній сфері, які були економічно необгрунтовані, що унеможливило виконання зобов’язань перед суспільством. У тому, на мою думку, є вина і влади, і опозиції.

Та й процесуальні закони є такими, що дозволяли величезній кількості громадян оббивати пороги судів у одних і тих же справах. Скажімо, така категорія справ, як «діти війни». Навіщо було розглядати мільйони цих справ у судах, якщо було достатньо розглянути кілька справ за всіма соціальними категоріями та зобов’язати не місцеві, а центральні органи влади дотримуватися вимог закону в усіх подібних правових ситуаціях?!

Ми, судді, через окремі ухвали, через органи суддівського самоврядування неодноразово звертались із цим питанням як до Верховної Ради, так і до Кабінету Міністрів та до Президента. Проте воно залишилося невирішеним і дотепер.

Зовсім незрозумілим стало внесення до процесуальних законів, зокрема Кодексу адміністративного судочинства, змін щодо суттєвого скорочення процесуальних строків розгляду справ. І це — на тлі надзвичайного навантаження адміністративних судів, особливо апеляційної ланки.

Від цього всі судді відразу стали заручниками законодавчого нововведення. Строки скоротилися вдвічі (не кажучи про спеціальні) з двох місяців, яких ми ледве дотримувалися, до одного.

Як можна вкластись у ці строки, якщо в провадженні кожного судді нашого суду протягом року перебувало від 5000 до 10000 справ одночасно? Тільки час від відправлення поштової кореспонденції до надходження до суду повідомлення про її вручення займає щонайменше 3 тижні. А якщо розгляд справи треба перенести чи відкласти?

За таких обставин кожен суддя ризикує підпасти під дисциплінарну відповідальність, оскільки однією з підстав для притягнення до неї є недотримання строків розгляду справ.

І скарги на недотримання строків масово пішли до Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Ми, судді, вдячні всім членам ВККС, які з розумінням поставилися до цієї проблеми й не почали без розбору притягувати суддів до дисциплінарної відповідальності.

Чи судді винні?

За жодних часів ні влада, ні суспільство в цілому не балували суди своєю увагою та турботою. Починаючи з часу проголошення незалежності України в 1991 році й дотепер держава та суспільство реально нічого суттєвого не зробили для розбудови дійсно незалежної та міцної судової влади.

За всі ці роки фінансування судової системи не перевищували 50% від потреби. Більш ніж 80% судів не забезпечені належними приміщеннями. Про недосконалість (м’яко кажучи) українських законів навіть нагадувати не варто.

Наведу приклад нашого суду щодо забезпечення приміщеннями.

За весь час з моменту прийняття указу Президента «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі» від 16.11.2004 №1417/2004 Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд тільки 2012 року отримав власне приміщення загальною площею 4400 м² (при необхідних близько 10000 м²), яке потребує капітального ремонту та перебудови. При потребі на виконання цих робіт близько 40 млн грн. суд практично нічого не отримав. Із запланованих на 2013 рік 14,6 млн грн. на капітальне будівництво коштів не надійшло, а на 2014-ий навіть нічого не одержав.

То скажіть, чи тільки судді винні в тому, яку ми маємо судову систему?

Сьогодні, багато в чому справедливо, говорять про недовіру до судової системи України. Безумовно, є підстави для цього, і критиків судової системи вистачає. Не буду долучатися до їх числа та повторювати відоме.

Суспільство вимагає провести люстрацію суддів. Погоджуємось із тим, що деякі судді дійсно скомпрометували себе, приймаючи явно незаконні рішення, причому не тільки пов’язані з подіями, що мали місце в період з листопада 2013 до лютого 2014 року.

Якщо є претензії до певних суддів, нехай вони пройдуть процедуру люстрації (перевірки) у спосіб та тими органами, які визначені Конституцією та законами України. Але навіщо піддавати цій процедурі весь 8-тисячний суддівський корпус? Як працювати всім суддям сьогодні в умовах повної невизначеності?

Зруйнувати остаточно судову систему просто. Та чи потрібно, як кажуть, рубати з плеча? Суд — це не міліція та прокуратура, де сьогодні працівника звільнили, а завтра призначили іншого (і то є питання). А як укомплектувати суди, де діє спеціальна та тривала процедура призначення й обрання суддів, спеціальні вимоги до суддів апеляційної інстанції та вищих спеціалізованих судів?

І хіба в судах працюють тільки корупціонери та негідники? Хто ж тоді розглядає та вирішує мільйони справ у кожній юрисдикції, де 90% судових рішень навіть не оскаржуються?

Дуже непросто працювати в органах державної влади, а тим більше в судах. Адже суспільство наскрізь політизоване, і більшість судових рішень сприймається не з погляду їх відповідності чинному законодавству (підкреслюю — чинному), а під кутом зору їх прийнятності для певних політичних чи бізнес-інтересів.

Аби суди були дійсно незалежними та захищали інтереси всього суспільства, потрібно, щоб суспільство захистило суди та створило всі належні за Конституцією та законами України умови для їх діяльності.

Може, це зробить нова влада?