Помиляються ті, хто пророкує Раді період занепаду, — парламент ще покаже зуби…
Звичайно, після «танців з Конституцією» Верховну Раду чекають сер¬йозні пертурбації, а можливо, дроблення та усічення. Проте історичні аналогії підказують: розумом парламент не збагнути, аршином загальним не виміряти. Залишається вірити, що майбутні протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади приведуть до конструктивних змін. Якщо в такі ще віриться…
Житимемо тепер по-новому…
Чудове повернення Конституції 1996 року ліквідувало сам інститут фрак¬ційної більшості. «Старим» фракціям тепер не позаздриш: депутат уже може запросто переходити з однієї фракції в іншу, чим уже скористалися п’ять бютівців, котрі поповнили лави «регіоналів», і один «нунсівець», який захотів до фракції Володимира Литвина. Так само як і не¬однорідний блок імені спікера тепер здатний не тільки приймати нових членів, а й втрачати колишніх.
Все б нічого, але юридичне переоформлення автоматично означає і втрату таких бажаних для ведених фракцій кадрових квот. «Регіонали» тепер запросто можуть поводитися по-скупердяйськи, не розщедруючись на «кадрові компліменти» для соратників. Очевидно, саме така сентенція була основоположною, коли ініціатори «політреформи навпаки» переконували Президента, що в новій-старій реальності він почуватиме себе впевненіше. Ну, принаймні в торгах з парламентом.
Підписана днями попередніми учасниками коаліції угода про парламент¬ську більшість не має юридичної сили і є швидше тимчасовою спробою «регіоналів», котрі з усіх боків слухають докори за конституційну «революцію», за¬спокоїти перевірених партнерів. Проте литвинівці й комуністи неабияк побоюються, що після того, як центр тяжіння показово змістився на вул. Банкову, «регіонали» спробують максимально зачистити від чужаків відомства на зразок Держрезерву, Фонду держмайна, Держмит¬служби, Держлісгоспу... Не кажучи вже про міністерства й інші держкомітети, а заразом і про крісла на місцях.
Логіка «регіоналів» (екс¬портний варіант) звучить у такому діапазоні: мовляв, як же можна проводити реформи і брати повноту відповідальності на себе, якщо члени Блоку Володимира Литвина і комуністи розсадили на багатьох постах своїх, які незрозуміло чим там займаються!
Загалом і незрячому видно, що поповнення більшості за допомогою «тушок» мало за мету не стільки взяття рубежу в 300 голосів, скільки вгамування амбіцій ведених фрак¬цій. До того ж сам процес дозволяв «регіоналам» іноді заспокоювати здивований Захід: мовляв, комуністів скоро попросять з влади, й ось вона чиста — дорога до світлого капіталістичного завтра... Комуністи хмурили брови, посилювали антибуржуазну риторику і навіть загрожували виходом з коаліції, але все залишалося на своїх місцях. Тепер же парламентські реалії змінилися.
Хто подасться в «директори ВР»?
Проте не змінилася (поки, в усякому разі) дійсність навколо ВР. А вона диктує свою логіку: Президентові (читай — і Уряду) в будь-якому випадку доведеться проводити через парламент безліч законопроектів. А бої чекають неабиякі: бюджет, група кодексів (включаючи найбільш спірний — Податковий), мораторій на продаж землі тощо. Торги неминучі, це зрозуміло.
З одного боку, нічого суттєвого в розкладах ніби і не змінилося. На табло в Раді — як і раніше близько 240 голосів «коаліції». Але чи буде так найближчим часом?
Пригадуються часи того ж Леоніда Кучми. Загальновизнано, що тоді протистояння Президента і парламенту переживало свій пік. Леонід Данилович постійно накладав вето на безліч законів, намагався зробити так, щоб за допомогою власних розпоря¬джень і указів звести нанівець навіть ті законодавчі ініціативи депутатів, які проповзали, пролізали, проростали крізь «асфальтовий каток» вул. Банкової. А скільки слідчих комісій з’являлося тоді — мало не щодня в парламенті голосували за створення чергової, на зло Президентові! Парламент брикався, чинив опір. І, попри надцентралізацію влади і громадську думку, яка, в принципі, була тоді на боці Л.Кучми, депутатам вдавалося, як образно сказав один з них, «літрами пити кров з Президента».
Адже не випадково депутата Олександра Волкова називали тоді «директором парламенту»: будучи палким прихильником Л.Кучми (і його позаштатним радником з окремим кабінетом на вул. Банковій), він стоїчно боровся за кожну п’ядь парламент¬ської землі, намагаючись «застовпити» її на користь глави держави. Частіше, звичайно, вигравав, але ж у скількох кровопролитних боях доводилось і відступати…
Хтось заперечить: мовляв, тоді «літрами пили кров», зокрема, і мажоритарні депутати. Але ж і нині депутатів, які вільно ви¬значаються, «добровольців», по кулуарах Ради ходить безліч: будемо відверті, багато вже давно втратили «споріднене коріння» в колишніх фракціях. І не виключено, що цей «броунівський рух» тепер, у нових реаліях, посилиться. Також не виключено, що з часом єдиний законодавчий орган знову трансформується у варіант змішаний. Але це перспектива неблизька і вимагає окремої розмови.
«Коли всі говорять, що Віктор Янукович отримав повноваження Л.Кучми, — це неправильно, оскільки в Л.Кучми був опозиційний парламент з конкурентом Олександром Морозом на чолі, — твердить політолог Віктор Небоженко. — Нині ж парламент добровільно віддає свої повноваження керівникові Адміністрації Президента. І поки не ослабіла влада, від цього парламенту не варто чекати фронди, оскільки ніхто не хоче втрачати бізнес, ходити на допити в СБУ, в прокуратуру. Але як тільки влада стикнеться з міжнародними, кримінальними проблемами, «справою Гонгадзе-2», необхідністю віддавати МВФ у березні 2011 року колосальні суми, настрій парламентарів різко зміниться, вони згадають про демократію й ухвалять несподівані рішення. Але в поточному році це буде «жіночий парламент», який при сильному Президентові виконуватиме безсторонні функції».
Різко, але схоже на правду. Як схоже на правду й те, що з нинішнього складу Верховної Ради взагалі важко виділити навіть претендента на звання «директора парламенту». І ці функції поки що належить виконувати знеособленій команді президентської Адміністрації, якщо, звичайно, час не висуне на цю роль якогось харизматичного героя. Проте й тут можуть бути хіба що «ігри» окремих депутатів. Передумов для зменшення більшості поки що немає, і В.Януковичу ще не потрібний «свій Волков». У нього достатньо окремих важелів впливу — і на партійно-груповому, і на індивідуальному рівні, і на рівні вищої ланки АП — КМ — силові структури — ВР.
Пам’ятаєте, як Микола Азаров сказав про те, що працюватиме інститут страху? Він мав на увазі VIP-чиновників, але хто ж сказав, що схожим чином не можна тримати в узді й депутатський корпус?
Розіграш «золотої картки»
Правда, ситуація таїть у собі немало підводних течій. У новому Регламенті ВР «нижня планка» для створення фракцій начебто несуттєво, але все-таки підвищена. Тепер це можуть зробити не 14, а 20 депутатів. Це до певної міри стимулює дроблення мегафракцій. І якщо, наприклад, усередині ПР раптом загостряться відносини між великими фінансово-промисловими групами (а про це постійно нагадують численні дрібні «скандальчики»), то хто дасть гарантії, що цей «криголам» не спровокує розколи? Це не така вже й фантастика, якщо взяти до уваги, що сьогодні в ПР назбирається немало людей, амбіції та можливості яких цілком потягнуть на самостійну фракцію. Всі ми пам’ятаємо, що в історії українського парламентаризму саме за невеликими фракціями завжди чомусь залишалася «золота картка»…
Втім, до розколів і дроблень ще далеко. І навіть якщо дрібні перебігання утворюють новий гурт за інтересами, то новостворена фракція навряд чи почне дрейф у бік опозиції. Ні, навпаки, шукатиме симпатії вул. Банкової, прямуватиме у фарватері нових реалій та прагнутиме зайняти місце «золотої» фракції. Не виключено, що вона, ця віртуальна, ще не виникла фракція, зможе сподобатися Президентові куди більше, ніж комуністи з їхнім вічним бурчанням або литвинівці з невгамовними апетитами. До того ж у «комуни» немає яскравого парламентського гравця, здатного на компроміси, а роль В.Литвина сьогодні, на жаль, зведена саме до спікерської: так, у сесійній залі він ще господар, але за її межами…
Не забуватимемо, що тримання парламенту на короткому повідку — роль для дуже сильного і до¬свідченого актора. Можливо, вже найближчим часом ми побачимо, як В.Янукович доручить її абсолютно несподіваній людині. Можливо, навіть наділеній чималими повноваженнями — не меншими, ніж у «директора парламенту» в минулому.
Але, швидше за все, сам почне вживатися в це амплуа.
Володимир КАЦМАН
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!