Верховенство правосвідомості

Веніамін ЯКОВЛЄВ: «Юрист без моральної основи — небезпечна людина, його треба відлучати від професії»

Не кожна людина, котра здобула юридичну освіту, може стати юристом. У цьому переконаний радник президента РФ, співголова Асоціації юристів Росії, колишній голова Вищого арбітражного суду, суддя у відставці Веніамін ЯКОВЛЄВ. Також він розповів про свої мрії, найщасливіші роки життя і про своє розуміння ролі законника.

«Хто діє відповідно до права, повинен вигравати, а хто порушує його, повинен програвати»

 — Веніаміне Федоровичу, ви народилися в сім’ї робітників. Виходить, перед­умов для того, щоб стати юристом, у вас не було?

— Дійсно, у нас у роду жодного юриста не було, я став першим. Правда, тепер я вже родоначальник трьох поколінь юристів. Але коли вирішував, ким бути, бажання стати юристом мало в кого виникало: це не було ні популярним, ні престижним.

З 1956 до 1960 року я працював у судах як прокурор, представляв інтере­си держави, суспільства, громадян при розгляді цивільних справ. Пам’ятаю випадок з одним героєм соціалістичної праці, начальником знаменитої Амакинської експедиції, що відкрила якутські алмази. Чомусь він тричі звільняв одну й ту ж жінку, а суди поновлювали її на роботі. Коли справу розглядали втретє, я дав висновок, що свою підлеглу він звільнив незаконно і повинен її не тільки поновити, а й оплатити їй час вимушеного прогулу, причому в порядку регресу, зі своєї зарплати. Він іронічно поставився до мого висновку, адже ми з ним були дуже різні: я молодий прокурор, а він фігура всесоюзного масштабу. Він посміхався, але суд виніс рішення згідно з моїм висновком. Відтоді той начальник мені часто дзвонив і говорив: «Мені тут принесли черговий наказ на звільнення. Хотів би порадитися».

— Чим ви займалися, коли приїхали в Москву?

— У російську столицю я переїхав у 1987-му. Два роки займався наукою. У цей період країна стрімко мінялася, ставала іншою. Серйозні зміни почалися не в 1991 році, як деякі тепер думають. Перетворення почалися в надрах старого радянського суспільства. У 1988 році на партійній конференції було поставлено завдання формування правової держави, над реалізацією якого стали активно працювати ми — вчені. Правова держава — це нове законодавство, нова судова система, справжнє, істинне правосуддя, система правозастосування, система правової культури, система правової освіти населення. Це колосальний пласт роботи. Нам треба було піти від адміністративно-командної системи управління країною, економікою та перейти до системи управління державою, суспільством через право. Останнє ставало головним регулятором суспільного життя і головним важелем здійснення державної політики.

Треба було зробити так, щоб країна розвивалася в певному напрямку, незалежно від того, хто керуватиме, оскільки керувати нею повинні не люди, а закони, право. Право забезпечує, так би мовити, стійкий розвиток суспільства в тому напрямку, який визначається політикою, а політика виражається в законах.

Позаяк мені як представникові науки досить часто доводилося виступати на нарадах, так би мовити, на верхах, то визріло рішення, що мене треба зробити виконавцем, практиком, тобто щоб я сам працював і перестав учити інших. Так я опинився в кріслі міністра юстиції СРСР.

— Страшно було?

— Звісно. Хоча в мене був досвід керівної та практичної роботи, але міністерством у масштабах країни я ще жодного разу не керував. Звичайно, у мене були побоювання, чи зможу справитися. Проте, на відміну від багатьох інших міністрів, я відчував себе більш упевнено й самостійно.

— Звідки така впевненість?

— Якби хтось із них сам пішов або його «пішли», для нього життя було б закінчене. А для мене ні, тому що я знав, що в мене є професія, я вчений у галузі цивільного права, завжди можу піти у вуз, у науково-дослідний інститут і продовжуватиму займатись улюбленою справою.

— Тобто не так сильно переживали, тому що не чіплялися за високу посаду?

— Цілком правильно. Для мене це не було подарунком, який треба утримати за будь-яку ціну. Це було обов’язком і відповідальністю. Раз мені довіряють, значить, треба працювати. А раз працювати, значить, треба працювати добре. Це відчуття було присутнє, а побоювань з приводу того, що мене знімуть, не було. Я відчував себе захищеним від такого роду рішень своєю професією.

У міністерстві ми почали займатися законодавством, правосуддям, і я побачив, у якому важкому стані перебувало правосуддя. Ми вживали певних заходів для забезпечення нормального функціонування судів, але це були заходи пожежника, який повинен вирішувати сьогохвилинні проблеми. А належало працювати на перспективу, рухатися вперед, створювати правову основу для нового суспільства. Думаю, якби все йшло так, як було задумано, то, можливо, все й вийшло б. Одначе почався так званий парад суверенітетів. Республіки, починаючи з Естонії, стали приймати декларації про суверенітет у рамках СРСР. А під цим суверенітетом розумівся і пріоритет законодавства союзної республіки над законодавством Радянського Союзу. Це означало руйнування держави — СРСР перестав існувати.

Хочу відзначити, що під час перебудови було дуже багато яскравих, цікавих осіб, багато з яких, правда, потім зникли, але про деяких згадують — про когось добре, про когось погано. Такі яскраві люди потрібні й нині. Проте будь-які зміни вимагають не тільки лідерів, а й просто значної кількості професіоналів високого класу.

— Люди тепер часто думають, що від них мало що залежить.

— Це — найглибша помилка. Можливо, люди так можуть думати, а юристи так думати не мають права, тому що від них-то все й залежить. Юристи скрізь. І якщо всі вони служитимуть праву, тобто просто сумлінно працюватимуть, то багато чого з того, що відбувається, що розчаровує людей, що їм не подобається, у суспільстві викоріниться. Лікарі оздоровлюють організм, а юристи — оздоровлюють суспільний організм. У цьому їхня місія.

— А в чому місія права?

— Право нарешті стало відігравати серйозну роль у житті російського суспільства. Думаю, що ті проблеми, які сьогодні розв’язуємо, можна розв’язати тільки за умови, що послідовно спиратимемося на право. Це означає, що ми повинні продовжувати енергійну роботу стосовно утвердження права. Нині в нас права не вистачає: воно на папері, можливо, є, а в житті його мало. Треба зробити так, аби люди дійсно жили згідно з правом, аби відчували, що є певні правила, які для всіх обов’язкові, і всі їх повинні дотримуватись. І той, хто діє відповідно до права, повинен вигравати. А той, хто порушує право, повинен програвати. Саме проти правопорушників, а не потерпілих, повинні бути обернені, так би мовити, наслідки цих порушень.

Закони і правосуддя — це не вся правова система. Вся правова система — це те, наскільки громадянин розуміє право, знає, цінує, поважає та дотримує його і наскільки він може одержати правову допомогу, якщо її потребує. Реальна правова допомога юристів повинна бути доступною. Ось тоді це право, яке допомагає кожному жити, вирішувати свої проблеми, і стає основним елементом суспільного життя.

 «Від якості роботи адвокатів дуже сильно залежить якість правосуддя»

 — Скажіть, а цивільне законодавство — це та сфера, в якій перетворення необхідні?

— Думаю, цивільне законодавство РФ реформи не потребує. Це якраз одне з досягнень нашого суспільства, порівняно з іншими галузями права. Цивільне право з’явилося на концептуальній основі, у Росії був підготовлений один з найкращих, як уважають в Європі, цивільних кодексів. І він ефективно діє. Цивільний кодекс РФ зі всіх кодексів, які в нас є, найстабільніший, що теж добре, оскільки стабільність — це умова належного застосування законодавства. І нині мова йде не про реформу кодексу, а про деяке його оновлення, модернізацію, тому що перша частина ЦК РФ була прийнята на початку 1990-х років, коли ще не було досвіду управління ринковою економікою. Мова йде про приведення кодексу в стан, відповідний потребам сьогоднішнього й завтрашнього дня. Тому ніякої нової редакції цього документа не буде.

Сьогодні, наприклад, іде суперечка про те, повинен ЦК РФ зберігатися як цивільний кодекс континентального права чи він повинен підмінятися інститутами з англосаксонської системи права. Думаю, автори таких пропозицій не зовсім уявляють, про що вони говорять, адже континентальна система права Росії — це система, яка проходила становлення і розвиток протягом сотень років. Наше право завжди формувалося як частина континентальної системи, що має у своїй основі римське право. Вся російська наука і правова думка виходили, виходять і будуть виходити із цього. Вся система підготовки фахівців, правова психологія, навики й уміння лежать у цій галузі.

Чи можна зараз узяти й одну систему замінити іншою? Наприклад, ми запропонували б замінити систему, що діяла, системою мусульманського права, системою шаріату. Це можливо? Ні. Англосаксонська система можлива? Ні, тому що це інша система, з іншими інститутами, з іншими підходами. Й окремі інститути не діють, діє тільки вся система разом. Отже, для того, щоб перейти на іншу правову систему, треба перенавчити всіх юристів, перебудувати систему освіти, перебудувати психологію учасників відносин, треба перебудувати всю систему права, а не тільки цивільне право.

І я думаю, що це завдання, по-перше, невирішуване, а по-друге, немає в цьому необхідності, тому що сучасні тенденції у світовому праві показують: відбувається природне зближення системи континентального права й англосаксонської системи. Вони взаємно збагачують одна одну.

— Повернімося до історії. Можете сказати, чого вдалося добитися за час роботи головою ВАС РФ? Чи є щось, про що шкодуєте?

— Я не збирався ставати суддею, а став ним, можна сказати, через обставини, що склались. Однак тим, що нам удалося зробити в галузі правосуддя, вдосконалення судової системи Росії, дійсно можна пишатися.

Добре, що в нас з’явилася система спеціалізованих судів з розгляду комерційних спорів у сфері економіки. Тому що якби цього не відбулося, то ситуація виявилася б набагато гіршою. Адже ми спостерігали різні варіанти. Наприклад, у Чехії справи з колишнього держарбітражу були передані до судів загальної юрисдикції, де вони протягом кількох років ніким не розглядалися. У РФ нічого подібного не сталося. Ми забезпечили безперервність правового обслуговування нашої економіки. ВАС СРСР почав працювати наступного дня після того, як припинив розгляд справ Держарбітраж СРСР. Те ж саме відбулося в Російській Федерації: ще 14 квітня 1992 року справи розглядав держарбітраж, а 15 квітня почав працювати ВАС РФ.

Оскільки це була нова судова система, то ми могли її створювати, що називається, з чистого аркуша. Система судів загальної юрисдикції — велика, усталена, з традиціями, зі своїми уявленнями, її «розгортати» дуже важко. А це була молода система, створюючи її, ми із самого початку вирішили, що грунтуватимемося на двох підходах. По-перше, це світові стандарти, зокрема європейські стандарти правосуддя. Це незалежність, безсторонність суддів, відкритість, гласність судової процедури. По-друге, ми використовували дореволюційний досвід Росії, в якій до 1917 року добре працювали комерційні суди. У результаті поступово, з появою апеляційних судів, вибудували судову систему з чотирма інстанціями на чолі з найвищою, основне завдання якої — забезпечення єдності судової практики.

Ми можемо бути задоволені й тим, що створення системи арбітражних судів сприяло вдосконаленню всієї правової інфраструктури. Нова система вимагала якнайшвидшого розроблення нового цивільного законодавства, тому ВАС разом із Центром приватного права був одним з ініціаторів і учасників підготовки тексту проекту цивільного кодексу РФ. Ми також були ініціаторами створення служби судових приставів, тому що наші рішення нікому було виконувати. Ми були ініціаторами створення системи реєстрації юридичних осіб і реєстрації нерухомості. Як бачите, створення однієї ланки судово-правової системи спричинило створення тих ланок, які були відсутні, але неминуче повинні були з’явитися.

На жаль, ми використовували не всі елементи дореволюційної комерційної системи судів. Наприклад, там були при комерційних судах присяжні попечителі. Це люди, які виконували функції нинішніх арбітражних керуючих. Ось той інститут працював краще, ніж нинішній інститут арбітражних керуючих. Ми також не змогли поки ввести аналог так званих присяжних стряпчих при судах — адвокатів, які спеціалізувалися саме на комерційних справах.

— Тобто ви прихильник адвокатської монополії в арбітражних судах?

— Було б корисним, щоб і тепер не будь-хто міг виступати представником сторін в арбітражних судах. Потрібно, щоб це були люди, котрі перебувають в адвокатських об’єднаннях, які спеціалізуються саме на обслуговуванні комерційного правосуддя. Від якості роботи адвокатів дуже сильно залежить якість правосуддя, адже воно визначається не одним тільки суддею. Це неправильне розуміння. Справу треба готувати за межами судового засідання. І це повинні робити представники сторін, причому обох сторін, щоб кінець кінцем забезпечити об’єктивний підхід. Не можна, щоб переважала одна сторона зі своїм сильним адвокатом, а інша була юридично слабким і неспроможним суб’єктом. Важливо, щоб обидві сторони мали можливість підготуватися до розгляду справи такою мірою, якою це відповідає їхнім інтересам, аби не було однобічного підходу в процесі здійснення правосуддя.

 «Шахраїв до права допускати не можна»

 — Який у вашому розумінні образ ідеального юриста? Чи відповідає йому нинішнє молоде покоління?

— Нинішні юристи, зокрема молоді, це дуже різні люди. Тому говорити про них як про єдине ціле не доводиться. Під час роботи головою ВАС РФ я на засіданнях президії чув виступи багатьох представників сторін й іноді ставив питання не по суті. Питав, наприклад, представника, який вуз він закінчив. Для мене було важливо з’ясувати, звідки беруться такі юристи.

В одному випадку я питав, тому що переді мною був молодий юрист, але дуже сильний, добре підготовлений. Крім того, мені імпонувало те, як він вів справу. Я бачив, що все можливе зі свого боку він зробив і зробив як професіонал, не намагаючись увести суд в оману, не вдаючись до шахрайських прийомів.

Проте, на жаль, далеко не всі представники сторін такі. Іноді я бачив, що в людини погана підготовка або що вона слабо попрацювала над справою, що це людина безвідповідальна. Вона не завдала собі труду гідно представляти інтереси, не використала тих аргументів, які могла б використати. Вона їх не знала, не доросла до цього рівня. І тому я також цікавився, який вона закінчила вуз. Хотів зрозуміти: це вуз поганий чи сама людина. Навіть люди, які закінчили дуже гарний ВНЗ, можуть бути кепськими юристами. Але найчастіше поганий юрист — це породження поганого вишу, слабкої підготовки на студентській лаві. Його не навчили правового мислення, в нього не заклали правової свідомості. І, можливо, найголовніше — в нього не заклали моральних основ юридичної професії.

Якщо є моральна основа — перед нами придатний матеріал, тобто людина може дуже добре працювати як юрист. Якщо в неї таких моральних основ немає, її треба відлучати від юридичної професії, тому що юрист, в якого відсутня моральна основа в роботі, — це небезпечна людина. У нього є юридичні знання, але він використовуватиме їх не для утвердження права, а для того, щоб обійти право.

— На зло?

— Так. Ви маєте рацію, він служитиме не справедливості й не добру, а злу. Тому людина з дипломом юриста може бути юристом і неюристом, і це залежить значною мірою від того, чи сформована в неї необхідна правосвідомість. Правосвідомість — це розуміння того, що право — дійсно інструмент добра і справедливості. Тому шахраїв до права допускати не можна.

— Але все-таки нинішнє покоління юристів, я сподіваюся, вас не розчаровує?

— Звичайно, не розчаровує, тому що всі люди не можуть бути поганими. Так само, як, на жаль, не всі можуть бути й хорошими. Питання не в цьому. Питання в цінностях, які люди сповідують. Якщо вони орієнтуються на утвердження моральних цінностей — це здорове покоління. Якщо ні, це покоління, якому можна тільки поспівчувати.

Тому я не беруся відповідати на це питання, але мій досвід спілкування з молоддю показує, що вона розуміє значення моральних цінностей, розуміє їх. Я прочитав недавно інтерв’ю нашого чудового письменника Данила Граніна під заголовком «Культ особи ми замінили культом готівки». Культ особи — це погано. Але культ готівки не кращий. Тому що коли люди орієнтуються тільки на гроші й виникає прагнення мати їх якомога більше, коли всі цінності вимірюються грошима — і життя людське, і гідність, то це хвороба, якої треба позбуватися.

Думаю, що в перехідний період, коли ми з однієї якості життя переходимо в іншу, така хвороба неминуче з’являється. Культ готівки — це хвороба перехідного періоду. Сподіваюся, що молодь не дасть себе заразити цим цілком. Тим паче що коли розмовляю з молодими юристами, то бачу: ми говоримо загалом однією мовою.

Веніамін ЯКОВЛЄВ народився 12 лютого 1932 р. в м.Пєтухово Курганної області (Росія). У 1953 р. закінчив Свердловський юридичний інститут, після чого працював викладачем, а з 1954 р. — директором Якутської юридичної школи. У 1956-му обійняв посаду старшого помічника прокурора Якутської АРСР. У 1960 р. Веніамін Федорович прийшов на роботу в Свердловський юридичний інститут. У 1987-му очолив ВНДІ радянського законодавства в Москві, а в 1989 р. був призначений міністром юстиції СРСР. У 1991—1992 рр. був державним радником з правової політики при президентові СРСР — керівником юридичної служби апарату президента СРСР. У квітні 1992 р. З’їздом народних депутатів РФ був обраний головою Вищого арбітражного суду Росії. У січні 2005-го, після досягнення ним граничного для посади судді віку, строк повноважень В.Яковлєва закінчився. У 2005 р. указом президента Росії був призначений його радником, представником у Вищій кваліфікаційній колегії суддів РФ. У 2008-му указом президента РФ знову призначений радником глави держави.

Веніамін Федорович — один із творців арбітражної системи в Росії, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Російської академії наук.

Право.RU