Чи слід іти до суду при ліквідації, якщо в боржника немає майна?
Закон про банкрутство залишає для юристів чимало запитань. Зокрема, навіть експерти не завжди можуть зрозуміти, в яких випадках при ліквідації слід звертатися до суду, а в яких — ні та як співвідносяться процедура добровільної ліквідації боржника із судовою ліквідацією банкрута.
Труднощі розуміння
Реалізація положень закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції від 22.12.2011 показує, що деякі суспільні відносини — на стику різних галузей або інститутів права. Відповідні норми неоднозначно тлумачаться, що негативно впливає на їх розуміння, усвідомлення й застосування.
Після набрання законом чинності суди розглядають переважно справи про банкрутство боржників, що ліквідуються призначеною власником ліквідаційною комісією. Значна частина заяв про порушення справи про банкрутство подається до господарських судів з констатацією факту повної відсутності майна в боржника. Основний мотив заяви про порушення справи про банкрутство — закон про банкрутство зобов’язує голову ліквідаційної комісії звернутися з такою заявою до господарського суду. Водночас закон про банкрутство приписує, що до господарського суду може звернутися тільки той ліквідатор, який дотримався порядку ліквідації юридичної особи — боржника відповідно до законодавства.
З приводу норм вищезазначеного акта виникає ціла низка запитань. Серед них такі:
• у чому полягає порядок ліквідації юридичної особи і в яких межах слід його дотримуватися?
• чи зобов’язаний боржник звернутися до господарського суду в разі відсутності майна при ліквідації?
• приймати чи не приймати заяву про порушення справи про банкрутство до розгляду, порушувати чи не порушувати справу про банкрутство в разі відсутності майна або його мізерності?
• як співвідносяться цивільно-правова процедура добровільної ліквідації боржника із судовою процедурою ліквідації банкрута?
Необхідно спробувати відповісти на них.
Добровільна ліквідація: поняття та порядок
Юридична наука узагальнює поняття ліквідації як регламентовану законом процедуру, результатом якої є припинення діяльності юридичної особи. Ліквідація юридичної особи може бути добровільною або примусовою. Примусова ліквідація здійснюється за рішенням суду. Добровільною ліквідацією юридичної особи є офіційне припинення юридичної особи, яке здійснюється ліквідаційною комісією (ліквідатором), призначеними рішенням власника (засновника).
Існує дві основні норми права, які регулюють порядок добровільної ліквідації — цивільно-правова та господарсько-правова. Загальний порядок ліквідації юридичної особи за рішенням власника встановлено ст.111 ЦК та ст.60 ГК. Зазначені положення приписують, що моментом відліку в порядку ліквідації є дата внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців запису про рішення щодо ліквідації юридичної особи. Із цього дня ліквідаційна комісія розпочинає свою діяльність.
Господарське право передбачає ліквідацію суб’єкта господарювання. Розписано основні дії ліквідатора, які включають:
• оприлюднення оголошення про ліквідацію та повідомлення про це явних (відомих) кредиторів персонально в письмовій формі;
• вжиття заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості;
• оцінка наявного майна суб’єкта господарювання, який ліквідується, та здійснення розрахунків із кредиторами;
• складання ліквідаційного балансу;
• перевірка достовірності та повноти ліквідаційного балансу.
Цивільне право передбачає ліквідацію більш загального суб’єкта права — юридичної особи. Йдеться про визначення пасиву та активу юридичної особи, але більш детально описано перелік дій, що виконуються ліквідатором. Визначальним приписом порядку ліквідації є те, що ліквідатор після закінчення строку для пред’явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який повинен містити відомості про:
• склад майна юридичної особи, що ліквідується;
• перелік пред’явлених кредиторами вимог;
• результат розгляду вимог кредиторів (визнання, часткове визнання, відхилення).
Проміжний ліквідаційний баланс повинен бути затверджений учасниками юридичної особи, судом або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.
Таким чином, відповідь на запитання, яким має бути порядок ліквідації, визначена самою диспозицією абз.2 ст.95 закону про банкрутство, що містить імперативний припис про обов’язок дотримуватися порядку ліквідації юридичної особи. Це означає, що, за буквальним змістом ст.111 ЦК, слід додержуватися встановленого цією нормою порядку ліквідації та загальних умов ліквідації, визначених стст.110 і 112 ЦК.
Дотримання порядку добровільної ліквідації
Подальший порядок ліквідації, після затвердження проміжного ліквідаційного балансу, визначено чч.8—9 ст.111 ЦК — виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується. Зазначені приписи в комплексі з приписами ст.112 ЦК прямо визначають, що виплати кредиторам дозволяються лише після затвердження проміжного ліквідаційного балансу та тільки в разі, якщо ліквідаційною комісією буде встановлено факт платоспроможності юридичної особи, що ліквідується (достатності коштів та вартості майна для повного задоволення вимог кредиторів).
На відміну від цього, ст.110 ЦК встановлено протилежний припис — якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа виконує всі необхідні дії, встановлені законом про банкрутство. У цій нормі права йдеться про те, що встановлення факту неплатоспроможності юридичної особи, яка ліквідується, виключає можливість подальшого здійснення цивільно-правової ліквідації, та прямо зазначається, що неплатоспроможний боржник ліквідується виключно в порядку, встановленому законом про банкрутство.
Отже, порядок ліквідації як певна послідовність дій уповноважених осіб відповідно до ЦК та ГК визначає систему заходів, здійснюваних ліквідатором. Кожна дія (захід) стосовно ліквідації юридичної особи оформлюється відповідним чином, набуваючи значення юридичного факту, від якого залежить виникнення, зміна чи припинення зобов’язань.
Очевидно, що ліквідатор повинен виконувати свої обов’язки до певного моменту, до певної межі, за якою йому заборонено діяти інакше, ніж перейти до виконання вимог закону. Факт складання проміжного ліквідаційного балансу слід вважати моментом, коли ліквідаторові стало відомо про недостатність вартості майна боржника для задоволення вимог кредиторів. Саме проміжний ліквідаційний баланс містить зведені відомості про активи (склад майна) та пасиви юридичної особи, що ліквідується (перелік кредиторів і пред’явлених ними вимог, розмір визнаних і відхилених вимог). Складається проміжний ліквідаційний баланс не раніше ніж через 2 місяці та 10 днів, тобто після набуття ліквідатором права на подання державному реєстраторові документів для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи. Відбувається це після закінчення процедури ліквідації, але не раніше закінчення строку заявлення вимог кредиторами згідно з ст.36 закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».
Ліквідатор зобов’язаний подати проміжний ліквідаційний баланс на затвердження учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію. Зазначені особи зобов’язані розглянути й затвердити проміжний ліквідаційний баланс. Якщо учасники юридичної особи (власник майна боржника) не затвердили проміжного ліквідбалансу через ухилення від його розгляду, відсутність кворуму на зборах тощо, це не звільняє ліквідатора від обов’язку подати до господарського суду заяву про порушення справи про банкрутство.
Втім, якщо ліквідатор подасть до господарського суду заяву про порушення справи про банкрутство боржника, що ліквідується, з проміжним ліквідбалансом, який не затверджено учасниками юридичної особи, господарський суд має прийняти заяву до розгляду, оскільки проміжний ліквідаційний баланс, складений та підписаний ліквідатором, є належним і допустимим доказом неоплатності вимог кредиторів.
Власник майна боржника та керівник боржника зобов’язані контролювати процедуру добровільної ліквідації. Обов’язок такого контролю для вказаних осіб випливає з приписів ч.6 ст.95 закону про банкрутство, якими встановлено відповідальність за допущені власником майна, керівником боржника та ліквідатором порушення вимог ч.1 цієї статті. Такими порушеннями, наприклад, є:
• неподання до господарського суду заяви про банкрутство;
• продаж майна неплатоспроможного боржника;
• здійснення під час цивільно-правової ліквідації розрахунків з частиною кредиторів тощо.
З моменту складання проміжного ліквідаційного балансу, який засвідчує недостатність майна боржника для задоволення вимог кредиторів (неплатоспроможність боржника), у ліквідатора виникає юридичний обов’язок діяти за приписами закону про банкрутство та ліквідувати таку юридичну особу в порядку, передбаченому ним. На виконання свого обов’язку ліквідатор зобов’язаний звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство неплатоспроможної юридичної особи.
При цьому слід зазначити, що в цивільно-правовому порядку ліквідується лише платоспроможна юридична особа. Встановлення факту неплатоспроможності (недостатності наявного майна) юридичної особи, що ліквідується, змінює її юридичний статус на суб’єкта неплатоспроможності. Отже, цивільно-правова процедура ліквідації юридичної особи повинна здійснюватися ліквідатором, керівником боржника та його власником тільки до моменту складання проміжного ліквідаційного балансу, що підтверджує неоплатність боргів після закінчення строку для заявлення вимог кредиторів.
Особливості доказів
Під час вжиття заходів щодо ліквідації юридичної особи до складання проміжного ліквідаційного балансу ліквідатор має виконувати всі вимоги законодавства про закриття рахунків, інвентаризацію майна, виявлення та повернення майна, яке перебуває в третіх осіб тощо. Далі слід забезпечити своєчасне надання органам доходів і зборів та Пенсійного фонду, фондів соціального страхування документів юридичної особи, первинних документів, реєстрів бухгалтерського та податкового обліку.
Оскільки юридичне значення для зміни статусу процедури ліквідації має проміжний ліквідаційний баланс, виникає закономірне запитання про мінімально достатній обсяг дій ліквідатора та доказів їх учинення для звернення до суду із заявою про порушення справи про банкрутство.
Перелік додатків до заяви боржника визначається ст.11 закону про банкрутство. Для юридичної особи, що ліквідується, є обов’язковими такі:
• докази сплати судового збору;
• довіреність чи інший документ, що засвідчує повноваження представника, якщо заяву підписано представником;
• проміжний ліквідаційний баланс та інші документи, що підтверджують неплатоспроможність боржника згідно з переліком ч.3 ст.11 закону.
Неоплатність боргу як юридичний факт, що підтверджує неплатоспроможність, відповідно до закону є достатньою як для прийняття заяви до розгляду, так і для порушення справи про банкрутство. Саме тому ст.95 закону не вимагає доводити, крім того, безспірність грошових вимог, указувати на строки їх невиконання, наявність виконавчих документів та проваджень тощо, оскільки вони для цієї категорії проваджень не мають юридичного значення.
Водночас практика показує, що положення абз.2 ч.1 ст.95 закону про банкрутство судами тлумачаться набагато ширше, ніж потрібно для захисту прав кредиторів. Умовою звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство небезпідставно вважаються такі елементи норми ст.11 ЦК, що входять до порядку ліквідації, як, наприклад, ужиття заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості, письмове повідомлення кожного з боржників про припинення юридичної особи, повідомлення учасників юридичної особи та витребування від них відомостей про створені нею господарські товариства, дочірні підприємства, закриття банківських рахунків, заявлення вимог та позовів про стягнення заборгованості з боржників юридичної особи тощо.
Видається, що невиконання або незавершення виконання ліквідатором наведених і подібних дій не можє вважатися невиконанням порядку ліквідації юридичної особи. Такі дії без шкоди для кредиторів можуть бути виконані в межах справи про банкрутство призначеним судом ліквідатором.
Тим більше є неправильним вимагати від ліквідатора надання суду доказів перевірки достовірності та повноти ліквідаційного балансу органом податків і зборів, оскільки ліквідаційний баланс ліквідатор складає тільки в разі ліквідації платоспроможної юридичної особи. Ліквідаційний баланс у такому разі затверджується учасниками юридичної особи, судом або органом, що прийняв рішення про припинення останньої (ч.11 ст.111 ЦК). Ліквідація закінчується поданням державному реєстраторові документів, передбачених законом для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи. А для юридичної особи, що ліквідується, складається лише проміжний ліквідаційний баланс, який перевірці на достовірність органом доходів і зборів не підлягає. Його достовірність установлює господарський суд, що розглядає заяву про порушення справи про банкрутство.
Отже, слід уважати, що для прийняття заяви до розгляду судом, а також при вирішенні питання про порушення справи про банкрутство необхідно виходити з предмета доказування. Йдеться про кілька основних юридичних фактів:
• прийняття рішення про ліквідацію уповноваженим на те органом;
• оприлюднення оголошення про ліквідацію в ЄДР;
• наявності майна, якого недостатньо для оплати боргу.
Видається, цього достатньо для виконання ліквідатором свого обов’язку щодо переведення процедури ліквідації неплатоспроможного боржника під судовий контроль. А головне, такої заяви вимагають не інтереси боржника, а права й законні інтереси кредиторів. Саме для захисту останніх законодавець установив обов’язок ліквідувати неплатоспроможного боржника відкрито, під контролем та за участю кредиторів.
Цивільно-правове регулювання
У ч.5 ст.112 ЦК встановлено: «Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, вимоги, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, а також вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними». Зазначені положення створюють деяку правову невизначеність, а тому є складними в застосуванні. Це стосується припису про те, що «вимоги вважаються погашеними». Виникає запитання: хто має право встановити факт погашення вимог: ліквідатор, власник майна боржника чи державний реєстратор? Відповіді в законодавстві немає, що призводить до протилежного висновку — ніхто не має повноважень визнати вимоги погашеними за недостатністю майна боржника, що ліквідується. Водночас, за змістом ст.36 закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», державну реєстрацію припинення юридичної особи в результаті її добровільної ліквідації можна здійснити лише при відсутності фінансових претензій до боржника з боку органу доходів і зборів, Пенсійного фонду й фондів соціального страхування тощо. За такого регулювання та при відсутності майна в боржника, що ліквідується, для ліквідатора немає іншого шляху, крім звернення до господарського суду із заявою про банкрутство.
З огляду на припис, що «вимоги, які не задоволені через відсутність майна юридичної особи, що ліквідується, вважаються погашеними», приймаючи заяву до розгляду, господарський суд повинен установити в підготовчому засіданні як факт відсутності майна, так і факт, що прямо випливає з першого, — факт погашення вимог кредиторів цивільно-правової процедури ліквідації.
При наявності сукупності зазначених фактів господарський суд має констатувати, що в такій заяві ліквідатора відсутній об’єкт конкурсного провадження — майно боржника, а також предмет конкурсного права — конкурсні вимоги кредиторів, оскільки вони є погашеними, тому справа про банкрутство не може бути порушена.
За таким алгоритмом ухвала господарського суду буде мати значення доведеного юридичного факту припинення вимог кредиторів і може бути підставою для досягнення мети цивільно-правової ліквідації банкрута — внесення відомостей до ЄДР про припинення юридичної особи в результаті її ліквідації.
Отже, на нашу думку, від практики порушення справ про банкрутство боржників, у яких відсутнє майно, слід відмовитись, оскільки вона не відповідає правовим нормам, що регулюють припинення юридичних осіб у порядку конкурсного провадження.
Видається, що заяви про порушення справи про банкрутство юридичних осіб, які ліквідуються, слід обов’язково приймати до розгляду та призначати підготовче засідання. За наслідками підготовчого засідання слід приймати ухвалу про відмову в порушенні справи про банкрутство.
Відсутність майна боржника свідчить про повну неоплатність боргу та неоплатність судових витрат, що можуть бути понесені в разі визнання боржника банкрутом. Боржник — юридична особа, що ліквідується в цивільно-правовому порядку, в якого відсутнє майно (кошти) для задоволення вимог кредиторів, згідно з ч.4 ст.11 закону про банкрутство подає заяву до господарського суду лише за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат. Обов’язок ліквідатора, передбачений абз.3 ч.5 ст.11 закону, не можна виконати без сплати судового збору. Вона забезпечує прийняття судом заяви до розгляду. Значить, такі кошти має виділити власник боржника в мінімальній сумі, необхідній для сплати тільки судового збору за подання заяви про порушення справи про банкрутство боржника, що ліквідується.
Отож юридична особа — боржник, що ліквідується, у разі відсутності в неї майна для задоволення вимог кредиторів і покриття судових витрат не є суб’єктом конкурсного права та не може ліквідуватися за правилами закону про банкрутство.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!