Прикрити систему дармового харчування ніхто не наважувався, щоб не нашкодити розпещеним фермерам
35 млн американців користуються картками безкоштовного харчування. Дивлячись на успіхи боротьби зі злиднями по-американськи, час від часу російські (та й українські) законодавці прагнуть запровадити соціальні продовольчі талони для незаможних і тим самим вирішити проблему бідності. Проте в Америці продовольчі картки, або велфери, ніколи не вирішували цього завдання. Адже насправді карткова система в США підтримує не бідних, а виробників сільгосп¬продукції.
Первинне насичення
Впродовж багатьох сто¬літь селяни Європи постійно страждали від нестачі землі й дуже часто — від неврожаїв, що інколи призводило, без перебільшення, до жахливих наслідків. Так, у 1845 році Ірландію спіткав знаменитий картопляний голод, після якого населення острова скоротилося на чверть. Близько 1,5 млн ірландців померли з голоду, проте сотні тисяч змогли врятуватися, емігрувавши головним чином до Америки.
Протягом усього XIX і на початку ХХ ст. Сполучені Шта¬ти прийняли мільйони ім¬мі¬грантів з Європи. Люди їха¬ли в Новий світ, тому що зна¬ли: Америка — країна, де лю¬ди не голодують. Причин боя¬тися голодної смерті дій¬сно не було, оскільки родю¬¬-ч¬их земель вистачало, а рі¬вень агрокультури був одним з найвищих у світі. До тго ж сільське господарство Америки не було монокультурним. Якщо щось тра¬плялося з картоплею, залишалася пшениця, якщо гину¬ла пшениця, залишалася кукурудза.
Нарешті, землями в США володіли не титуловані ленд¬лорди, а самі фермери, які мали далеко не маленькі наділи. Кошти, які в Європі йшли на сплату оренди, в США залишалися в розпо¬ря¬¬¬дженні фермерських сімей, що також було тільки на користь сільському господарству. Одне слово, в Америці просто не було умов для голоду, а тому над екстреними заходами боротьби з ним ніхто навіть не замислювався.
У Сполучених Штатах, звісно, існувала система допомоги бідним. Її основою була мережа добродійних товариств, що існували по всій країні. Збиранням коштів для немаєтних в основ¬ному займалися релі¬гійні леді та джентльмени, котрі прагнули чинити так, як на їхньому місці вчинив би Ісус. Ці добродії годували міських жебраків безко¬штовним супом, роздавали теплі ковдри, допомагали бід¬ним сім’ям купувати ву¬гілля для обігріву житла — словом, виконували свій християнський обов’язок, не зазнаючи дуже великих витрат. Части¬ну грошей на допомогу бід¬ ним співгромадянам виділяли місцеві власті на рівні окремих штатів і міст. Загальнодержавної системи боротьби з голодом не було, оскільки не було і голоду.
З початком Першої світової війни в країнах Європи з’явилися загальнонаціональні системи розподілу продовольства, проте американців європейські проблеми знову оминули. Попри те що Америка в результаті все-таки вступила у вій¬ну, потреби у створенні подіб¬ної системи так і не виникло.
Проте в роки Великої депресії для американців настали по-справжньому тяжкі часи, і національна система надання допомоги нужденним усе-таки була створена. Проте їжу за карт¬ками почали видавати лише весною 1939 року, коли гірші роки депресії були вже позаду. Причина такого рішення проста. Річ у тому, що американська система продовольчої допомоги ніколи не була спрямована на те, аби допомагати голодним.
Збут визначає попит
Хто першим задумав розробити програму продовольчих карток (Food Stamp Program), не знає ніхто. Швидше за все, автором ідеї був хтось із безвісних чиновників департаменту сільського господарства США. Так чи інакше, честь ство¬рення програми приписують тодішньому главі депар¬таменту Генрі-Агарду Воллесу.
Ця людина була відомим громадським діячем, але при цьому ніколи не була захисником інтересів злида¬рів. Проте Г.Воллес належав до потомствених лобістів і за¬хищав інтереси сільгоспвиробників. Його дід мав велику ферму і був відомим журналістом, який писав статті на захист фермерів. Його батько, Генрі-Кентуелл Воллес, був професором агрономії, розводив худобу в Айові й випускав журнал, присвячений аграрним питанням. З роками Воллес Старший набрав політичної ваги і в 1921 році очолив департамент сіль¬ського господарства. Своїм головним завданням він уважав допомогу фермерським господарствам, що стикнулися з проблемою перевиробництва. Воллес Старший зробив усе для того, щоб фермери змогли збувати свої продукти, і його син зго¬дом пішов його слідами.
Воллес Старший помер у 1924 році, а в 1933-му його син зайняв ту саму посаду в адміністрації Франкліна Рузвельта. Г.Воллес був одним з найближчих рад¬ників президента з аграрної політики, і те, що він ра¬див, було далеким від під¬¬¬¬тримки немаєтних, яким не вистачало на їжу. Навпа¬ки, він робив все для тго, щоб з продуктів у країні стало ¬менше, а ціни на них зросли.
Адміністрація Ф.Рузвельта стала доплачувати фермерам за скорочення площі посівів і поголів’я худоби, щоб напружувати ціни. У результаті тисячі гектарів зе¬м¬¬лі за¬ли¬ши¬ли¬ся незасіяними, тонни зерна зігнили в силосних ямах, а 6 млн поросят було безжально забито.
Згідно з д¬¬-с¬лідженнями Інституту Геллапа, біль¬шість американців були розлючені такою політикою. Найбільше обурювалися, звісно, заможні, адже їм довелося міцно затягнути паски. Проте фермерське лобі було задоволене, адже штучний дефіцит підняв ціни на продовольство — і фермери при менших витратах стали заробляти більше.
Поки американські фермери боролися за виживання, Г.Воллесу і на думку не спало розподіляти продовольство за картками, але варто було Великій де¬пресії піти на спад, як на обрії знову замайоріла примара перевиробництва, і департамент сільського господарства замислився над допомогою голодним. Результатом цих роздумів став проект програми продовольчих карток, який сподобався і Г.Воллесу, і самому Ф.Рузвельту.
У рамках програми кожен американець, котрий вже отримував державну допомогу, міг купити помаранчеві продовольчі картки, які можна було обміняти за пільговими цінами на будь-які продукти з тих, що продавалися в продовольчих магазинах. Крім того, на ці картки можна було купувати мило, крохмаль, сірники й інші товари, необхідні в будь-якому господарстві. На кожен долар, витрачений на купівлю помаранчевих карток, громадянин безкоштовно отримував блакитні картки вартістю 50 центів. На блакитні картки можна було купувати додаткові товари, до яких належали свіжі фрукти й ласощі. Алкоголь і тютюнові вироби за картки не продавали. Торговці, котрі брали участь у програмі, обмінювали в уряду картки обох кольорів на гроші.
За роботу всієї системи відповідав підлеглий Г.Воллеса на ім’я Міло Перкінс. Цей чиновник точно сформулював сутність тодішньої програми карток: «Те, що ми бачимо, нагадує глибоку ущелину, на одному боці якої є гори продовольства, виробленого фермерами, а на другому — голодне міське населення без копійки в кишені. Ми ж знайшли спосіб побудувати міст через цю прірву».
Пробний запуск програми відбувся у квітні 1939 року в м.Рочестері, штат Нью-Йорк. У травні того ж року безробітний Мейбел Мак-Фріггін прийшов у магазин, що належав Джозефу Мутоло, й обміняв свої картки на масло, яйця і чорнослив. З того дня в Америці почалася епоха розподілу продовольства за карт¬ками, яка триває й досі.
Галахад та інші
Програма карток сподобалася американцям значно більше, ніж попередні дії уряду, спрямовані на підвищення продовольчих цін. До 1943 року, коли програма тимчасово припинила своє існування, картки отримувало близько 4 млн чоловік, а витрати уряду на підтримку цієї системи за всі роки досягли $262 млн. Репутація Г.Воллеса помітно покращилась, а політична вага зросла настільки, що в 1940-му його кандидатуру висунули на посаду віце-президента. З 1941 до 1945 року Г.Воллес залишався другою особою в державі, а в 1948-му навіть спробував балотуватися в президенти.
Ці амбіції Г.Воллеса не реалізувалися, і виною тому була ексцентричність самого політика. Ще в 1920-і роки він захоплювався вченням Миколи Реріха і навіть фінансував експедиції ро¬сійського гуру в Тибет. За відданість справі окультизму і палку віру в Шамбалу М.Реріх нарік його Галахадом.
На нещастя Г.Воллеса його листування з учителем стало надбанням громадськості саме напередодні виборів, а консервативний виборець не любив сектантів. Крім того, в роки війни Г.Воллес відкрито захоплювався Йосипом Сталіним і Радянським Союзом, що не додало йому популярності в роки холодної війни. Політичний капітал, набутий завдяки картковій системі, до того моменту був остаточно втраче¬ний, адже в 1943 році продуктові картки були скасовані у зв’язку з поліпшенням еко¬номічної ситуації.
Картки в США були від¬мінені в розпал Другої світової війни, оскільки населення країни і не думало голоду¬вати. І хоча в 1950-і роки член Конгресу від Демократичної партії Леонор Салліван вела активну кампанію за від¬новлення карткової сис¬теми, проте при республіканцеві Дуайті Ейзенгауері на це не варто було сподіватися.
Проте ідея стала асоціюватися з демократами, і під час передвиборної кампанії 1960 року Джон Кеннеді пообіцяв повернутися до системи часів Ф.Рузвельта. Молодий президент наказав відновити карткову систему строком на три роки наступного дня піс¬ля своєї інавгурації. 29 трав¬ня 1961 року в Пейн¬свілі, штат Західна Вірджинія, багатодітний батько Алдерсон Мансі та його жінка придбали картки на суму $95, попрямували в супермаркет і купили бляшанку консервів зі свининою і бобами. Так відбулося друге народження програми продовольчих карток.
Після загибелі Дж.Кеннеді господарем Білого дому став віце-президент Ліндон Джонсон, який сам збирався піти на вибори. Обіцянка зробити програму карток постійною дозволила йому заробити додаткову популярність у не¬заможних виборців.
Обробляти електорат у потрібному напрямі допомагав адміністративний ресурс, адже Л.Джонсон міг проводити популярні законопроекти, спираючись на демократів у Конгре¬сі, а його конкурент — рес¬¬пу¬блі¬канець Баррі Голду¬отер — ні. Так, 2 липня 1964 ро¬ку під тиском Л.Джон¬¬сона був прийнятий акт про громадянські права, що заборонив сегрегацію і расову дискримінацію, а 31 серпня того ж року з’явився акт про продовольчі картки, який перетворив картки з тимчасового заходу в постійну федеральну програму.
Результат подібних заходів не забарився: 3 листопада 1964 року Л.Джонсон набрав 61% голосів виборців і зберіг пост президента.
Пільгова бідність
Випуск і розподіл карток віддали у відання штатів, а фінансування програми велося частково з бюджетів штатів, а частково з федеральної скарбниці. У перший рік на програму планувалося витратити $75 млн, а одержувачами карток мали стати 350 тис. чоловік.
Основні принципи програми не змінилися: особи, визнані такими, що потре¬бують соціальної допо¬моги, придбавали картки за гро¬ші, а потім за піль¬говими ці¬нами купували продукти харчування в торгових точках, які брали участь у програмі. Купувати можна було будь-які продукти, вироблені в США, крім тютюну й алкоголю. Право на картку отримували не окремі люди, а домогосподарства. При цьому оцінювалася загальна вар¬тість майна і враховувався дохід кожної людини.
Система влаштовувала багатьох. Немаєтним було до впо¬доби купувати дешеві про¬дукти, магазинам припало до душі, що пільговики з картками збільшували обо¬рот, а фермерам подобалося, що, оплачуючи бід¬някам частину вартості товарів, держава фактично перекладала в кишені перших части¬ну податкових надхо¬джень. Чиновникам ця сис¬те¬ма теж подобалась, оскільки створювала мо欬ливості для майже не¬обме¬женого зростання апарату.
Кількість осіб, охоплених програмою, постійно збіль¬шувалась. У квітні 1965 року картками користувалися 560 тис. чоловік, у березні 1966-го — близько 1 млн, в жовтні 1967-го — 2 млн, а в лютому 1969 року — 3 млн осіб. Таке стрімке зростання чисельності «віч¬но голодних» спантеличило навіть тих, хто недавно боровся за їхні права. Так, Л.Салліван, з чиєї подачі програма була відроджена в 1961 році, заявляла: «Схоже, департамент сільського господарства збирається розширити кількість одержувачів карток до 25 млн чоловік, що зробить абсурдною саму ідею програми».
Проте механізм уже набрав обертів, і тепер уже ні¬що не могло видатися надто абсурдним.
Віртуальний голод
Проте, незважаючи на всі намагання, популярність Л.Джонсона неухильно падала.У країні набирав сили потужній ультраліберальний рух, в якому злилися неприй¬няття війни у В’єт¬намі, сексуальна революція, ідеї Мао Цзедуна, поголовне захоп¬ле¬н¬ня наркотиками і багато чого іншого. На боці цього різ¬норідного руху опинилися лі¬ві інтелектуали, лібе¬раль¬на пре¬са і практично вся мо¬лодь, яка не мала бажання вми¬рати в далеких джунглях.
Час від часу інтелектуальна еліта влаштовувала ідеологічні диверсії проти влади. Так, завдяки репортажам з В’єтнаму публіка впевнилася в тому, що американські солдати мало не спеціально полюють на в’єтнамських дітей. Незабаром глядачам належало переконатися в тому, що влада морить своїх співгромадян голодом.
21 травня 1968 року Cі-Бі-Ес показав документальний фільм «Голод в Америці», який шокував американців. Фільм починався з кадрів про вмираюче немовля. Потім з’являлися титри: «Ця дитина вмирає з голоду. Вона була американець. А нині вона мертва». Вся картина була витримана в тому ж дусі. Камера шукала тих, що голодують, і знаходила їх в індіанських резерваціях, нетрях, де жили мексиканські нелегали, депре¬сивних аграрних регіонах Півдня й інших подібних місцях. Голос за кадром розповідав жахливі речі. Американці дізналися, що 30 млн з них живуть на межі злиднів, а 10 млн загрожує голодна смерть.
Те, що в звичайному житті більшість американців не зустрічали голодних людей, нікого вже не турбувало, як не турбували й результати розслідування, проведеного ФБР. Виявилося, напри¬клад, що дитина, показана на поч¬атку фільму, померла не з голоду, а від того, що була не¬доношеною. Проте міф був з успіхом створений, і сус¬пільство почало вимагати розширити програму продовольчої допомоги.
У результаті суспільної ка쬬панії коло осіб, які мали прବво купувати картки, поча¬ло стрімко збільшуватися. У лю¬¬тому 1970 року картками ко¬ристувалися 4 млн чоло¬вік, через місяць — 5 млн, ще через два — 6 млн, а до кін¬¬¬ця 1974-го картки були на руках у 15 млн осіб. Програма поширювалася на все но¬ві групи населення. Так, з 1974 ро¬ку картки стали вида¬вати наркоманам і алкоголікам, які перебували на лікуванні.
Карткова система поступово вдосконалювалась. У 1970-і роки, наприклад, було встановлено, що штати і федеральний уряд беруть на себе по 50% витрат на функціонування програми. Постійно уточнювалися вимоги до осіб, котрі хотіли ко¬рис¬туватися картками. Для цього потрібно було мати дохід на члена сім’ї, нижий за офіційну межу бідності. Нарешті, акт про продуктові картки 1977 року припинив практику продажу карток за гроші. Відтепер осо¬би, які мали право користуватися картками, отримували їх безкоштовно. Кількість видаваних карток була пов’язана з харчовою цінністю продуктів, які можна було на них купити. Здавалося, тепер у США мало настати загальне задоволення і початися загальнонародне тріумфування. Проте ні першого, ні другого не відбулося.
Боротьба з достатком
З кінця 1970-х р. в американському суспіль¬стві почала зростати незадоволеність системою соціальних програм, зокрема системою продуктових карток. Критики стверджували: роздаючи картки безкоштовно, уряд принижує громадян великої країни і, що набагато гірше, привчає їх до утриманства. Одним з найяскравіших критиків системи був колишній губернатор Каліфорнії на ім’я Роналд Рейган, який у 1976 році вже намагався висунути свою кандидатуру на пост президента від Республіканської партії.
Р.Рейган поводився з фак¬тами так само вільно, як і творці гучного «Голоду в Америці», але при цьому він малював у своїх промовах яскраві образи, які виявилися близькими багатьом американцям. Одержувачів урядової допомоги він називав безликою масою, яка чекає подачок, а про голодних говорив так: «Чотири роки тому нам сказали, що 17 млн чоловік кожен вечір лягають спати голодними. Можливо, так воно й було. Всі вони сиділи на дієті».
Р.Рейган розповідав лю¬дям про те, як у Каліфорнії млодий здоров’як купував у магазині біф¬штекс на дармові продуктові картки, тоді як прості трудівники стояли в черзі за котлетами для га쬬бургерів. Не відомо, чи дійсно існував цей любитель біф¬штексів, але багато простих американців у ті ро¬ки були впевнені, що безробітні «голодуючі» харчуються краще, ніж вони.
Іншого разу Р.Рейган розповів про «королеву велфера» з Чикаго: «У неї було 80 імен, 30 адрес, 12 карток соціального захисту, а ще во¬на отримувала ветеран¬ську пенсію за 4 неіснуючих чоловіків, нібито загиблих на війні. Вона користувалася медичною страховкою і збирала продуктові картки на кожне зі своїх імен. Її до¬хід, що не оподатковувався, перевищував $150 тис.». У цій історії Р.Рейган нічого не вигадав. Усі ці злочини скоїла жінка на ім’я Лінда Тейлор, яка була арештова¬на в 1977 році й постала пе¬ред судом.
Інша «королева велфера» на ім’я Дороті Вудс збирала продуктові картки на 38 неіснуючих дітей, а Іс¬тер Джонсон «заробила» $240 тис., отримуючи допомогу на 60 вигаданих нащадків. Усі вони погоріли через жадібність. Куди важче було піймати тих, хто придумував лише двох-трьох дітей.
Найгіршим було те, що система допомоги в бага¬тьох відбивала бажання працювати. Більш того, консер¬ватори були впевне¬ні, що допомога розбещує нବсе¬лення. Самотній матері з ди¬тиною було простіше от¬р謬¬¬мати допомогу від дер¬жа¬ви, ніж заміжній жінці, і то¬му в середовищі потенційних одержувачів карток роз¬па¬далося дедалі більше шлю¬бів.
Особливо це явище торк¬нулося чорношкірих американців. Так, економіст-консерватор Томас Соуелл бідкався: «Негритянська сім’я, що пережила століття рабства і дискримінації, стала стрімко розпадатися при лі¬беральній державі велфера, яка субсидує поза¬шлюбні вагітності та перетворює соціальну допомогу із засобу екстреної допомоги в спосіб життя». У масовій свідомості кінця 1970-х років міцно вкорінився стереотип безробітної чорної матері-одиначки, яка одержує всі види допомоги і при цьому торгує наркотиками. Справедливості заради слід зазначити, що білі поводилися не краще за чорних.
Численні факти шахрайства дратували американ¬ців. Вони розуміли, що вуличні злочинці, наркомани, бродяги й інші малоприємні особи живуть за їхній рахунок, адже соціальні програми фінансувалися коштом платників податків. У результаті питання про допомогу знову відіграло важливу роль на президентських виборах, і в 1981 році господарем Білого дому став Р.Рейган, який обіцяв обмежити допомогу.
Хліб — на пластик
При Р.Рейгані соціальні в謬трати були помітно скро¬че¬ні. За 8 років рейганомі¬ки кількість осіб, які отри¬мува¬ли продукто¬ві картки, знизилася майже на 20%. Разом з тим методи роботи сис¬теми вдосконалювалися, що виражалось у спро¬щен¬ні де¬яких бюрократичних проце¬дур. Незначні кори¬гу¬вання продовжувались і піс¬ля Р.Рейгана, а при Біл¬лі Клін¬тоні коло оде¬ржува¬чів продуктової допомоги ста¬ло знову розширюватися. Інколи вво¬дилися об¬межен¬ня для нелегальних іммігран¬тів, але потім вони зно¬ву відмінялися.
Власті деяких штатів намагалися пов’язати продовольчу допомогу з працевлаштуванням. Тобто людина, котра одержувала картки, мала через деякий час працевлаштуватися під загрозою позбавлення права на отримання допомоги. Проте повністю відмінити систему дармового харчування ніхто не наважувався. І справа тут була зовсім не в страху перед голодними бунтами. Просто за довгі десятиліття американський сільгоспвиробник розпестився не менше, ніж знамениті матері-одиначки. Якби держава перестала купувати їжу для незаможних в американських фермерів, останніх чекали б тяжкі часи.
У цілому система, що склалася наприкінці 1970-х, дожила до наших днів з невеликими змінами. Найголовніше нововведення від¬булося зовсім недавно, у 2008 ро¬ці, коли програма продуктових карток була перейменована в програму додаткової продовольчої під¬тримки (SNAP). При цьому з обігу зникли самі картки. Їх замінили пластикові картки, що нагадують банків¬ські. Електронні платежі допомогли спростити систему розрахунків, а також, на думку психологів, зробили сам похід у магазин по продукти менш при¬низливим для одержувача допомоги.
Сьогодні право на участь у системі SNAP отримують домогосподарства, яким удасться довести свою бідність. Загальна вар¬тість майна, включаючи бан¬ківські вклади, не повинна перевищувати $2 тис. Утім, якщо серед домоча¬дців є особи, старші за 60 рків, або інваліди, сума може збільшитися до $3 тис.
На перший погляд зда¬єть¬ся, що за таких умов бідним може бути визнаний хіба що безхатько, котрий живе в картонній коробці. Проте це не так. Будинок і земля, на якій він стоїть, тут не враховуються. Автомобіль може братися до уваги, якщо він при¬носить власникові якийсь до¬хід, але якщо він потрібний лише для того, щоб забрати дітей зі школи, його враховувати не будуть. Крім того, чиновники, які розглядають кандидатури одержувачів допомоги, беруть у розрахунок рівень доходу сім’ї та кількість домочадців. Чистий дохід, тобто сума, що залишилася після вирахування податків, повинен бути нижчим за офіційну межу бідності. Для сім’ї з двох чоловік ця межа відповідає річному доходу $14 тис., з трьох чоловік — $17 тис., причому цифри коригуються щороку. Сума, що нараховується на картки SNAP на члена сім’ї,не може перевищувати певної межі. З лютого 2009 року ця межа становить $668 у місяць.
А ось основні правила використання допомоги не змінилися з часів Ф.Рузвельта. Товари, які можна купувати на картку SNAP, можуть бути вироблені тільки в США. Департамент сіль¬сь¬кого господарства США визнав у 2008 році, що Програ¬ма додаткової продовольчої підтримки стимулює попит на продукцію американських фермерів і харчової ін¬ду¬с¬трії. Таким чином, «го¬ло¬д¬ні» американці як і раніше не є самоціллю уряду. Вони ли¬ше допомагають властям не¬помітно стимулювати сіль¬ське господарство за ра¬хунок платників податків, водночас підтримуючи тих, хто не може чи не хоче зароби¬ти собі на гамбургер. Якщо вірити статистиці департаменту сільського гос¬подарства, таких нині в Америці 35 млн.
Все це може означати лише одне: система, подібна до американської, може існу¬вати тільки в країні, здатній забезпечити себе основними видами продовольства.
Кирило НОВИКОВ,
«Коммерсант-Деньги»
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!