Судова нормотворчість

Чи має право пленум ВГС заповнювати прогалини в законодавстві та вдаватися до регулювання суспільних відносин?

Приймаючи нову редакцію закону про банкрутство, Верховна Рада фактично доручила Вищому господарському суду встановити загальнообов’язкові правила, які регулюють суспільні відносини. Та відсутність досвіду нормотворчості зіграла злий жарт із представниками господарського судочинства. Сумніви викликають не тільки правомірність деяких відхилень від положень закону при прийнятті відповідних постанов пленуму ВГС, а й конституційність самої можливості прийняття судовим органом таких документів.

Делеговані повноваження

Наприкінці минулого року пленум ВГС затвердив своїми постановами Положення про порядок проведення санації до порушення провадження у справі про банкрутство та Положення про порядок офіційного оприлюднення відомостей про справу про банкрутство (№№15 та 16 від 17.12.2013 відповідно; див. №5 «ЗіБ»). Якщо затвердження першого документа принаймні передбачене ч.10 ст.6 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», то про необхідність прийняття другого в жодному акті не згадується.

Головною проблемою цих положень є те, що замість рекомендацій стосовно вирішення суто технічних питань проведення відповідних процедур пленум ВГС фактично вдався до нормативного регулювання суспільних відносин.

Нагадаємо, що постанови пленуму вищих спеціалізованих судів не є обов’язковим елементом визначених Конституцією повноважень судових органів. Документи такого роду не є неодмінними рисами правової системи нашої держави й не відносяться Основним Законом до джерел права. Єдиним конституційним завданням судових органів є здійснення правосуддя.

Робота судових органів пов’язана з прийняттям певних актів, які опосередковують процес здійснення повноважень, а також виступають засобом юридичного оформлення результатів цієї діяльності. Природа таких документів нерозривно пов’язана з місцем органу судочинства в механізмі держави, особливостями правового регулювання його статусу.

Натомість згадані положення більше подібні до встановлення загальнообов’язкових регуляторів суспільних відносин. Надавши вищому спецсуду такі повноваження, законодавець тим самим делегував йому частину своїх функцій.

Крім цього, постанови пленумів мають рекомендаційний характер і не можуть розглядатись як документи, якими слід обов’язково керуватись, і відповідно до п.6 ч.2 ст.36 закону «Про судоустрій і статус суддів» приймаються за результатами узагальнення судової практики. Звісно, що провести таке узагальнення ВГС не мав можливості через… відсутність самої практики застосування відповідних положень нового «банкрутного» закону.

Поняття на власний розсуд

Крім сумніву стосовно конституційності делегування судовому органу нормотворчих повноважень, слід указати на те, що в самих положеннях затверджено деякі норми, які виходять за межі, окреслені законом про банкрутство. Так, Положенням про порядок проведення санації до порушення провадження у справі про банкрутство врегульовується процедура, яка взагалі не пов’язана з провадженням справ у суді чи вирішенням спорів.

У п.1.3 положення наводиться визначення поняття досудової санації. Проте воно не розкриває суті цієї процедури, яка передбачає:

• позасудову реструктуризацію зобов’язань боржника;

• відсутність будь-якого судового провадження стосовно боржника;

• участь судового органу, який зосереджує свої зусилля на забезпеченні справедливості процедури й унеможливленні маніпулювання нею.

Згідно з ч.2 ст.6 закону процедуру санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство може бути введено за наявності трьох умов:

• письмової згоди власника майна (органу, уповноваженого управляти майном) боржника;

• письмової згоди кредиторів, загальна сума вимог яких перевищує 50% кредиторської заборгованості боржника відповідно до даних його бухгалтерського обліку;

• плану санації, який повинен бути погоджений усіма забезпеченими кредиторами та схвалений загальними зборами кредиторів.

Проте п.2.2 положення додає до цих вимог ще одну — «ознаки неплатоспроможності боржника або її загрози». Тобто пленум ВГС фактично встановив додаткове обмеження для ініціювання процедури санації.

Крім того, ст.6 закону взагалі не оперує поняттям «загроза неплатоспроможності». Тож на практиці буде важко встановити відповідний факт, уникаючи при цьому суб’єктивізму. У п.1.5 положення пленум вирішив на власний розсуд наповнити відповідне поняття змістом.

В абз.5 пп.2.2.2 п.2.2 положення сказано, що «при визначенні розміру заборгованості боржника враховуються тільки зобов’язання, строк виконання яких вже настав, та не враховуються зобов’язання, забезпечені заставою майна боржника». Проте згідно з абз.2 ч.1 ст.6 закону згода між боржником і кредиторами щодо проведення санації може бути досягнута як до, так і після виникнення заборгованості. Оскільки ст.6 закону не містить обмежень щодо врахування вимог забезпечених кредиторів при визначенні розміру кредиторської заборгованості, правила абз.5 пп.2.2.2 п.2.2 положення створюють конфлікт інтересів і порушують права забезпечених кредиторів.

Крім цього, відповідно до абз.3 ч.8 ст.6 закону однією з підстав винесення господарським судом ухвали про відмову в затвердженні плану санації є відсутність письмового погодження останнього всіма забезпеченими кредиторами. Так законодавець дає зрозуміти їх виняткову значущість у процедурі й обов’язковість урахування їхніх вимог при визначенні розміру заборгованості. Проте в п.4.4 положення говориться, зокрема, що «право вирішального голосу на загальних зборах кредиторів мають кредитори, крім забезпечених».

Згідно з абз.4 п.3.1 положення «план досудової санації обов’язково має містити умови щодо погашення та врегулювання грошових вимог, які виникли після прийняття рішення… про надання згоди на проведення досудової санації до затвердження судом плану досудової санації». Поряд з тим у законі немає навіть натяку на таку обов’язковість, що є суттєвою прогалиною закону. Водночас її запов­нення належить до виключної компетенції Верховної Ради.

Положення передбачає оприлюднення оголошення про проведення загальних зборів кредиторів на офіційному веб-сайті ВГС. Однак оприлюднення таких відомостей не передбачено ст.6 закону та не є завданням господарського суду в процедурі санації. Така дія не передбачена й ст.26 закону, що регулює порядок проведення зборів кредиторів і комітету кредиторів у провадженні у справі про банкрутство.

Єдиним обов’язковим для публікації на офіційному веб-сайті ВГС є повідомлення про прийняття до розгляду заяви про затвердження плану санації боржника до порушення провадження у справі про банкрутство (п.7 ст.6 закону).

Досудова санація під судовим контролем

Головним принципом, на якому базується закон, є пріоритет збереження суб’єкта господарювання над застосуванням ліквідаційних процедур. На розвиток цього принципу законодавець установив широкі можливості для ранньої діагностики загрози настання неплатоспроможності, ефективного застосування заходів щодо запобігання банкрутству, а також заходів щодо проведення позасудових процедур відновлення платоспроможності боржника, зокрема процедури досудової санації.

Вона, крім того, передбачає запобігання можливому банкрутству боржника шляхом прийняття відповідних управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів. Сама назва ст.6 закону — «Санація боржника до порушення провадження у справі про банкрутство» — говорить про мінімальну участь суду в проведенні боржником і кредиторами відповідної процедури. Проте, як свідчить, наприклад, п.4.2 положення, пленум ВГС, навпаки, намагається максимізувати участь суду в цій процедурі, взявши у той чи інший спосіб кожен її етап під контроль.

Так, згідно з п.5.4 положення до заяви про затвердження плану досудової санації додаються, зокрема, «документи, які свідчать про неплатоспроможність боржника або її загрозу (рішення судів про задоволення вимог кредиторів, що набрали законної сили, відповідні постанови органів державної виконавчої служби про відкриття виконавчого провадження з виконання вимог кредиторів)». Натомість ч.2 ст.6 закону встановлює тільки 3 умови, необхідні для введення процедури санації до порушення провадження у справі про банкрутство. Зокрема, загальна сума вимог кредиторів має перевищувати 50% кредиторської заборгованості боржника згідно з даними його бухгалтерського обліку. При цьому закон не передбачає, аби вимоги кредиторів мали підтвердження у вигляді рішень судів та постанов органів ДВС.

Крім того, процедура санації ініціюється за добровільною згодою між боржником і кредиторами (ч.1 ст.6 закону). Отже, кредитор заявляє вимоги, а боржник їх визнає. У зв’язку із цим вимоги кредиторів можуть підтверджуватися й договорами, первинними бухгалтерськими документами, листуванням, претензіями, банківськими виписками, доказами, що засвідчують відсутність коштів на рахунках, бухгалтерським балансом з розшифровкою тощо.

З аналогічних підстав не узгоджується із законом і абз.3 п.5.8 положення, яким установлено, що господарський суд виносить ухвалу про відмову в задоволенні плану досудової санації в разі, наприклад, «відсутності ознак неплатоспроможності боржника або її загрози». Адже така підстава для відмови в абз.3 ч.8 ст.6 закону відсутня. Те саме стосується й відсутності «умов щодо погашення та врегулювання грошових вимог, які виникли після прийняття рішення… про надання згоди на проведення досудової санації боржника до затвердження судом плану досудової санації».

Пунктом 5.9 положення передбачено право учасників процедури досудової санації, а також інших осіб, права й законні інтереси яких порушені або можуть бути порушені планом досудової санації, оскаржити ухвалу про затвердження такого плану. Натомість відповідно до п.10 ч.1 ст.106 Господарського процесуального кодексу окремо від рішення місцевого суду можуть бути оскаржені ухвали у справах про банкрутство виключно у випадках, передбачених законом. Нескладно переконатися, що приписами стст.6 та 8 закону оскарження ухвали про затвердження плану досудової санації взагалі не передбачено.

З огляду на ст.55 Конституції суд не має права відмовляти особі в прий­нятті чи розгляді скарги з підстав, що закон такого права не передбачає або обмежує його. І пленум ВГС у п.5.9 положення фактично заповнив цю прогалину в даній категорії справ. Але це мав зробити не вищий спецсуд, а законодавець.

Борги до й після плану

У п.6.2 положення сказано, що з дня винесення ухвали про затвердження плану досудової санації вводиться мораторій «на задоволення вимог кредиторів, які виникли до затвердження цього плану». Між тим у ст.6 закону таких часових обмежень щодо виникнення заборгованості не встановлено.

Мораторій покликаний максимально повно зберегти ліквідаційну масу (майнові активи) боржника. У кінцевому підсумку це позначається й на сплаті боргу. Від моменту введення мораторію залежить коло осіб, на яких він поширюватиметься. Аналогічно абз.2 ч.9 ст.6 закону передбачено, що «протягом дії цієї процедури не може бути порушено справу про банкрутство боржника за його заявою або за заявою будь-кого з кредиторів».

Поділивши кредиторів на тих, чиї претензії виникли до та після затвердження плану, пленум ВГС пішов далі й, усупереч абз.2 ч.9 ст.6 закону, у пп.6.3 і 6.4 зобов’язав боржника звернутися до госпсуду із заявою про порушення справи про банкрутство в разі виникнення нової заборгованості. Водночас суду залишено право відповідно до власного бачення вирішувати, чи порушувати провадження у справі про банкрутство за заявами кредиторів, вимоги яких виникнуть після затвердження плану санації.

Ця ж логіка розвинена в пп.7.1 та 7.7 положення, де йдеться про дострокове припинення досудової санації. Але ж який сенс у цій процедурі, якщо кредитор (можливо й той, котрий брав участь у схваленні плану санації) може порушити провадження у справі про банкрутство, не давши боржникові можливості відновити свою платоспроможність?

Законодавець недарма встановив у абз.2 ч.9 ст.6 закону мораторій на таке дострокове банкрутство без жодних винятків із цього правила. Натомість пленум ВГС у пп.7.1—7.3 на свій розсуд визначає умови дострокового припинення досудової санації, зокрема в разі розірвання мирової угоди, умови якої містяться в плані досудової санації, чи визнання її недійсною. За цими громіздкими словесними конструкціями, по суті, приховано можливість суду визнавати недійсним план досудової санації. Пряме встановлення такого повноваження суперечило б вимогам цивільного законодавства, оскільки такий план не є ні правочином, ні актом. Тому в положенні зроблено обхідний маневр.

Отже, з огляду на окремі неузгодженості положення та закону (за бажання читач може самостійно виявити ще й інші, крім тих, про які йшло­ся вище), складається враження, що вищий спецсуд поставив собі за мету заповнити прогалини в праві, усунути розбіжності в законодавстві та розширити законодавче визначення відповідної процедури. Хоча мав би лише дати роз’яснення порядку практичного застосування ст.6 закону, тобто показати, як, коли, яким чином мають діяти боржник, кредитори, суд та інші особи в конкретних ситуаціях відповідно до вимог цієї статті.

Поширивши норми закону, якими регулюються суто судові процедури провадження у справах про банкрутство, на відносини досудової санації, пленум ВГС наділив такі приписи обов’язковістю у вільній (передусім від прямого втручання) домовленості юридично рівних між собою кредиторів і боржника. Тобто маємо нормативно-правий акт, оскаржити законність положень якого фактично неможливо. Єдиний шлях для приведення цих «обов’язкових рекомендацій» у відповідність із законом — переглянути норму про наділення судового органу невластивими для нього повноваженнями.