«Хто хоче шукати справедливості за допомогою права, той і повинен ставати суддею»
Яким повинен бути суддя і що означає бути людиною в мантії, чи є суддівське співтовариство замкнутим і як у нього потрапити —про це, а також про інші нюанси суддівської професії розповів суддя та член президії Вищого арбітражного суду РФ Сергій САРБАШ.
«Суддя, особливо в невеликому місті, змушений відчужуватися від суспільства»
— Сергію Васильовичу, чи пам’ятаєте, яку першу справу як судді вам довелося розглядати?
— Всі мої перші справи стосувалися так званого експортного ПДВ. А одна з перших була пов’язана з виявленням схеми незаконного відшкодування ПДВ на дуже велику суму. Запам’яталася вона тим, що наші аргументи так переконали акціонерів, що вони, всупереч спробам юристів їх захистити, просто зізналися президії, що схема дійсно мала місце. Правда, вони сказали, що її ввели попередні акціонери, а вони її ліквідують.
— Як ви думаєте, чи впливає на роботу судді вищого суду наявність або відсутність досвіду роботи в нижчих інстанціях?
— Це і заважає, і допомагає одночасно. З одного боку, коли немає досвіду, ти не знаєш, як працює судова інстанція внизу. Точніше, знаєш, але суто теоретично. А з другого — це, що називається, свіжий погляд. Тим більше, для судді наглядової інстанції дуже важливо прагнути мислити ширше і бачити наслідки, які випливатимуть з формування тієї чи іншої практики для країни в цілому, для всієї економіки. А для судді нижчої інстанції, напевно, важливіше інше — правильно вирішити конкретну справу.
— Голова ВАС Веніамін Яковлев якось сказав, що найвища судова інстанція — це місце, яке не терпить суєти, оскільки в ній повинні насамперед вироблятися наукові підходи. На ваш погляд, виходить цим займатися чи суєти в нагляді все-таки багато?
— Дійсно, ухвалюючи рішення, ми повинні озиратися на політико-правові наслідки нашої діяльності. Але, на жаль, займатися наукою виходить все менше й менше: у Вищому арбітражному суді все ж таки ще дуже багато «плинності». Це пов’язано з тим, що в нас відсутнє кваліфіковане представництво. Люди не знають, як звертатися в нагляд, що важливе для погляду судді цієї інстанції. Тому дуже багато часу віднімають прості справи. Суддя повинен прочитати всі матеріали тільки для того, щоб дійти висновку, що жодних правових проблем у них немає. Вищий суд такими справами просто переобтяжений.
— Кажуть, що судді — це закрита каста, замкнуте співтовариство. Із цим твердженням ви могли б посперечатися чи погоджуєтеся?
— Воно закрите не набагато більше, ніж будь-яке інше співтовариство. У суддівську спільноту, можливо, складніше потрапити, оскільки існує певний відбір і правила. Але так само складно стати лікарем, і лікарське співтовариство теж до певної міри закрите. І лікарям, і суддям об’єктивно властива деяка полярність у взаєминах: одним — з пацієнтами, іншим — зі сторонами. Природно, формується певна професійна свідомість, що, можливо, призводить до певної деформації. Звичайно ж, суддя й адвокат дивитимуться на одне й те саме юридичне питання по-різному. Адвокат шукатиме рішення, найбільш вигідне для свого клієнта, а суддя — найбільш справедливе рішення. У цьому сенсі кастовість є.
Проте є й закритість іншого роду. Суддя, особливо в невеликому місті, змушений відчужуватися від суспільства. У наш непростий час, коли рівень моральності людей далекий від норми, суддя змушений сторонитися місць, де він може потрапити в ситуацію, яка поставить під сумнів його безсторонність і незалежність. Деякі судді регіональних судів розповідали мені, що вважають за краще відпочивати тільки за кордоном, тому що в рідному місті завжди є ймовірність опинитися в одному місці зі стороною в справі. Все це в сукупності приводить до того, що судді об’єднуються в якусь корпорацію, відгороджуються.
«У вузькопрофесійному арбітражному середовищі зазвичай відомо, хто схильний до тиску»
— На вас коли-небудь намагалися чинити тиск як на суддю?
— Як на суддю — ні, ніколи, але такі спроби були значно раніше — коли я ще працював у апараті суду. Люди, які не дуже добре мене знали, такі спроби здійснювали, але від таких людей швидко позбавляєшся, навколо залишаються тільки пристойні.
Однак я знаю, що досі до деяких з моїх друзів звертаються певні люди і просять про те, аби «якось уважніше справу подивилися». Я дуже вдячний моїм друзям, які виступають у цьому плані буфером, не пускають таких людей до мене.
Насправді у вузькопрофесійному арбітражному середовищі, як мені здається, зазвичай відомо, хто схильний до тиску, а хто — ні. Хоч і тут є немало чуток, домислів і фантазій.
— Крім роботи в суді, ви також викладаєте. Як би ви оцінили покоління молодих юристів?
— Покоління дуже обнадіює. Є, звичайно, і ті, які засмучують, — нещасні люди, котрих зіпсувала не дуже хороша освіта, це не їх провина. Але є дуже багато талановитої та чесної молоді, люди, які дійсно розуміють, що право є мистецтво добра і справедливості. У них горять очі, видно, що люди шукають, цікавляться правом. Багато знають, деколи більше, ніж я, я вже їх навіть боюся. Все це обнадіює, хочеться сподіватися, що для людства ще не все втрачено.
— Види й способи тлумачення закону можуть бути різними, зокрема й такими, що приводять до абсолютно протилежних висновків. Яким способом тлумачення керуєтеся ви?
— Всі способи тлумачення закону описані в теорії права. Навряд чи хтось придумає щось нове, хоча є тепер нові напрями, так зване law & economics, наприклад. Мені здається, треба просто зрозуміти думку законодавця — чого він від нас хотів, дотримання людьми якого правила. Як тільки ти це розумієш, це правило й треба застосовувати.
Якщо ти бачиш, що це призводить до надзвичайно несправедливого результату, то й тлумачення contra legem — проти закону. Це треба робити дуже акуратно, тому що суд у такому разі вже дійсно починає привласнювати компетенцію законодавця. Суд стає перед дуже важким вибором: чи дотримуватися вульгарного «монтеск’єнізму» — поділу влади, що спричинить порушення прав людей, або тлумачити закон, аби він давав справедливе рішення. Я можу зробити таке припущення, від якого, напевно, багато хто вжахнеться, — що деякі судді спочатку думають, яким повинне бути справедливе рішення, а потім пристосовують під нього наявне законодавство. Я не виключаю, що такі ситуації бувають, особливо в наш час, коли законодавство таке заплутане, незрозуміле, суперечливе.
«Найкраще рішення — коли сторони виходять із суду з мировою угодою»
— А як би ви визначили справедливе рішення?
— Коли суперечливі законні інтереси сторін збалансовані рішенням таким чином, що не ігнорується жоден з них. Найкраще рішення для судді — коли сторони виходять із залу суду з мировою угодою.
Можна, напевно, уявити собі таку модель визначення справедливого рішення — прикинути, як би сторони, якби захотіли, домовилися в цій конфліктній ситуації.
Хоча, з другого боку, нині є й дуже багато елементарних вульгарних порушень права, коли одна сторона абсолютно ігнорує інтереси та права іншої. У таких випадках ухил судової практики повинен бути до того, щоб зробити невигідним порушення права, щоб це било по кишені порушника.
— Бути суддею — це робота чи місія?
— Я якось поставив подібне запитання одному шведському судді. Спочатку запитав, хто в них більше отримує — судді чи адвокати, на що отримав класичну відповідь: адвокати. І тоді я поцікавився в нього, чому ж він працює суддею. Відповідь була: «Тому, що це служіння».
Мені здається, цим і можна пояснити завдання судді. Суддею може бути людина, яка розуміє, що її покликання — це служіння суспільству. Хто відчуває потребу бути на службі в суспільства, хоче шукати справедливості за допомогою права, той і повинен ставати суддею.
Весь номер в форматі PDF
(pdf, 2.77 МБ)
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!