Велика різниця

Вказівка в договорі під час його укладання ціни в доларовому еквіваленті не завжди рятує від курсових коливань

Практично ніхто в Україні не знає цін на квартири, землю або машини в гривнях. Так уже склалося, що вартість значних покупок українці виміряють виключно в доларах. Наскільки це законно та які нюанси варто врахувати при укладенні договору з прив’язкою до курсу валют — спробуємо з’ясувати.

Громадяни не хочуть вірити гривні, а держоргани — доларам

 Цілком зрозуміле бажання підприємців і простих громадян застрахуватися від коливань курсу валют, прив’язавшись у договорі до стабільнішої, ніж гривня, грошової одиниці, натрапляє на несхвалення з боку державних органів. Падіння курсу гривні супроводжується зростанням цін у галузях, де собівартість визначає імпортна сировина. Ну а підвищення цін (деколи необгрунтоване) спричиняє зменшення обігових коштів підприємств, зростання цін у суміжних галузях і черговий виток інфляції.

Можливо, саме тому питання про правомірність використання доларового еквівалента в договорах дотепер викликає суперечки.

Здавалося б, в стст.524, 533 Цивільного кодексу питання вирішене однозначно: сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. У цьому випадку, оскільки зобов’язання повинне бути виконане все ж таки в гривнях, сума, яка підлягає оплаті, визначається за офіційним курсом валюти на день платежу.

Проте Господарський кодекс подіб­них норм не містить. Правила формування ціни законодавець визначив у ч.2 ст.189 ГК таким чином: «Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін».

А в п.1 постанови Кабміну від 18.12.98 №1998 «Про вдосконалення порядку формування цін» (яка досі чинна) взагалі міститься повна заборона на формування цін у валюті. Обгрунтованим, на думку Уряду, вважається тільки врахування витрат у доларовому еквіваленті в частині імпортної складової структури ціни. Посилаючись на цей акт, Державна інспекція з контролю за цінами неодноразово нагадувала про те, що український суб’єкт господарювання в договорі з іншим суб’єктом, зокрема фізичною особою, не має права встановлювати ціну договору в еквіваленті іноземної валюти з прив’язкою до ринкового або офіційного курсу НБУ на день оплати (див., наприклад, лист від 3.12.2009 №200/7-6/6148).

 Конституція — на боці громадян

 Утім, правових підстав для застосування еквівалента зобов’язання в іноземній валюті більш ніж достатньо.

По-перше, суперечності між положеннями ГК й ЦК, як уважають деякі фахівці, немає. Адже сторони, що застосовують еквівалент, установлюють для себе зобов’язання розрахуватися в гривнях і виконують зобов’язання в гривнях. Єдина особливість — це те, що обсяг зобов’язань визначається курсом національної валюти відносно, наприклад, долара або євро. Валюта зобов’язання та валюта розрахунку за зобов’язанням, як говорять в Одесі, — це дві великі різниці.

По-друге, згадана норма постанови насправді суперечить Конституції та не повинна застосовуватися. Так, відповідно до п.1 ч.2 ст.92 Основного Закону статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України встановлюється виключно законами.

Згідно із законом «Про Національний банк України», декретом КМ від 19.02.93 №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного конт­ролю», що має силу закону, гривня є єдиним законним засобом платежу на території України. Водночас законодавчі акти не містять заборони на визначення обсяг зобов’язань в іноземній валюті.

Саме на підставі згаданого положення Конституції заборона на застосування еквівалента підзаконним актом неконституційна. Враховуючи положення ст.4 ЦК й ст.4 ГПК, постанова Кабміну від 18.12.98 №1998 застосуванню не підлягає.

До речі, судова практика йде саме цим шляхом.

 Або еквівалент, або індекс інфляції

 Так, Вищий господарський суд ще у 2002 році в оглядовому листі №01-8/870 від 26.07.2002 підтвердив законність вираження в договорі грошових зобов’язань в іноземній валюті, звернувши увагу на той аспект, що суб’єкти господарювання вільні у визначенні зобов’язань, виборі предмета договору, а також інших умов господарських взаємовідносин.

Цю норму на той момент містила ст.21 закону «Про підприємства в Україні», але вона благополучно перейшла до чинного сьогодні Господарського кодексу (ст.67). Тому було зроб­лено висновок, що сторони договору мають право визначати ціну продукції в іноземній валюті, якщо, звичайно, ціна не регулюється державою.

Проте при цьому суд звернув увагу на такий нюанс: якщо через порушення умов договору в однієї зі сторін виникає грошова заборгованість, друга сторона не має права розраховувати на притягнення боржника до відповідальності повною мірою. Так, згідно з ст.625 ЦК (у попередній редакції — це ст.214) «боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення».

Довести в порядку, встановленому процесуальним законом, наявність заподіяних інфляцією збитків у тому випадку, коли грошове зобов’язання було виражене в іноземній валюті (або, іншими словами, довести знецінення долара чи євро), кредиторові навряд чи вдасться.

У той же час офіційний індекс інфляції, який обраховується Державним комітетом статистики, визначає рівень знецінення тільки національної грошової одиниці, тобто зменшення купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

 Навіть якщо аванс у валюті, його повернення — в гривнях

 Ще одна забавна особливість застосування в договорі еквівалента іноземної валюти полягає в такому: якщо частину зобов’язань було виконано, але через ті чи інші обставини сторони змушені повернутися в первинний стан (наприклад, повернути аванс), то враховується фактично сплачена сума коштів у гривнях. Навіть якщо покупець насправді передав продавцеві пачку доларів. Тобто тут еквівалент практично не «працює».

Про це свідчить рішення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20.07.2011 (його повний текст див. на стор.17) у справі, в якій покупець спробував через суд повернути сплачений ним при укладенні попереднього договору купівлі-продажу квартири аванс, прив’язаний до іноземної валюти. Продавець відмовився від укладення основної операції, але й не поспішав повертати покупцеві гроші. Оскільки договір підписувався у 2008 році, напередодні фінансової кризи, різниця в розмірі боргу (враховуючи істотну зміну курсу валют) на момент розгляду справи в суді була, на думку покупця, що не відбувся, досить великою.

Суди першої та апеляційної інстанцій стали на бік позивача, зобов’язавши продавця повернути аванс, розрахований на основі курсу гривні до долара в день винесення рішення.

Одначе ВСС визнав таку правову позицію нижчих судів недостатньо обгрунтованою. Зокрема, він звернув увагу на те, що один з пунктів договору містив фразу: «загальний розмір авансу становить ... грн., що еквівалентно …
дол. США». Із цього було зроблено висновок, що валютою авансу попереднього договору була гривня. Саме цю фактично сплачену суму в гривнях (а не еквівалент доларів) суд зобов’язав відповідача повернути позивачеві.

Проте якби основний договір все ж таки було укладено, то сплачена раніше сума в гривнях була б зарахована на виконання зобов’язання в іноземній валюті за вигіднішим курсом.