Долар гривні не заважає

За відсутності нормативних умов для індивідуального ліцензування єдиною правовою підставою для кредитування в іноземній валюті є наявність у банку генеральної ліцензії.

Верховний Суд України

Іменем України
Рішення

25 травня 2011 року              м.Київ                        

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — Патрюка М.В.,

суддів: Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Луспеника Д.Д., Лященко Н.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 3 до акціонерного комерційного банку «Транс­банк» про визнання кредитного договору та договору застави недійсними й за зустрічним позовом акціонерного комерційного банку «Т.» до Особи 3, Особи 4 про звернення стягнення на заставлене майно та стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою акціонерного комерційного банку «Т.» на рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 11.02.2010 та ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 1.07.2010,

 ВСТАНОВИЛА:

 У жовтні 2009 року Особа 3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 6.07.2006 він уклав з акціонерним комерційним банком «Т.» (далі — АКБ «Т.») кредитний договір, за яким останній надав йому кредитні кошти в розмірі $63 тис. зі сплатою 16,5% річних на строк до 6.07.2011. З метою забезпечення зобов’язань за указаним кредитним договором 6.07.2006 між сторонами був укладений договір застави облігацій.

Вважаючи, що умови кредитного договору суперечать стст.524, 533 ЦК та ст.3 декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі — декрет КМ), оскільки використання відповідачем долара США як засобу платежу за кредитним договором дозволяється тільки за умови отримання індивідуальної ліцензії, виданої на підставі постанови Національного банку (далі — НБУ), яку АКБ «Т.» не отримував, Особа 3 просив визнати недійсними кредитний договір і договір застави від 6.07.2006 та застосувати наслідки визнання правочину недійсним.

У листопаді 2009 року АКБ «Т.» звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що 6.07.2006 згідно з кредитним договором надав Особі 3 кредитні кошти в розмірі $63 тис. зі сплатою 16,5% річних на строк до 6.07.2011. Узяті на себе зобов’язання за кредитним договором Особа 3 належним чином і в повному обсязі не виконував, тому, уточнивши позовні вимоги, позивач просив стягнути заборгованість за кредитним договором, яка станом на 11.02.2010 складала 291917 грн. 41 коп., та пеню в розмірі 6599 грн. 61 коп.

Оскільки відповідачка Особа 4 згідно з договором поруки поручилась перед кредитором за виконання Особою 3 свого зобов’язання, то АКБ «Т.» просив суд стягнути вказану суму солідарно з обох відповідачів.

Рішенням Голосіївського районного суду м.Києва від 11.02.2010, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 1.07.2010, позов Особи 3 задоволено: визнано недійс­ним кредитний договір від 6.07.2006, укладений між АКБ «Т.» і Особою 3; зобов’язано АКБ «Т.» повернути Особі 3 отримані за кредитним договором грошові кошти в розмірі 304401 грн. 53 коп., а Особі 3 повернути АКБ «Т.» грошові кошти в розмірі 318150 грн.; припинено зобов’язання АКБ «Т.» повернути Особі 3 304401 грн. 53 коп. та частково припинено зобов’язання останнього повернути банку 318150 грн. шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог у розмірі 304401 грн. 53 коп. з кожної сторони; стягнуто із Особи 3 на користь АКБ «Т.» залишок від суми 318150 грн. у розмірі 13748 грн. 47 коп.; визнано недійсним договір застави від 6.07.2006, укладений між АКБ «Т.» і Особою 3; зобов’язано АКБ «Т.» повернути Особі 3 облігації серії С у кількості 1118 штук, ринковою вартістю 643632 грн. 60 коп. У задоволенні зустрічних позовних вимог АКБ «Т.» відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі АКБ «Т.» просить скасувати ухвалені судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.324 ЦПК підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального пра­ва.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову Особи 3 та відмову в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що діючим законодавством встановлено вичерпний перелік випадків, коли зобов’язання між сторонами підлягає виконанню в валюті, відмінній від гривні України, а наявність генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій (дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями) не звільняє сторони від обов’язку отримати індивідуальну ліцензію відповідно до вимог п.«г» ч.4 ст.5 декрету КМ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Погодитись із висновками суду не можна з таких підстав.

За положеннями ч.1 ст.203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно зі ст.526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та закону. Нормами стст.610—611 ЦК передбачено, що у разі порушення зобов’язання настають передбачені законом наслідки.

Судом установлено, що 6.07.2006 між АКБ «Т.» і Особою 3 був укладений кредитний договір, згідно з яким Особі 3 надано кредитні кошти в розмірі $63 тис. зі сплатою 16,5% річних на строк до 6.07.2011. З метою забезпечення зобов’язань за кредитним договором між ними у цей же день був укладений договір застави облігацій, а між АКБ «Т.» і Особою 4 — договір поруки.

Статтею 99 Конституції встановлено, що грошовою одиницею Украї­ни є гривня. При цьому Основний закон не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст.192 ЦК іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю є декрет КМ.

Статтею 1054 ЦК передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

При цьому ст.2 закону «Про банки і банківську діяльність» установлено, що кошти — це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього закону визначають операції банків із розміщення залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Указані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій установлюється також положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою правління НБУ від 17.07.2001 №275, у п.5.3 якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з декретом КМ.

Відповідно до ст.5 декрету КМ операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями згідно з п.2 ст.5 цього ж декрету.

Аналізуючи наведені норми матеріального права, колегія суддів дійшла висновку, що банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Щодо вимог пп.«в» п.4 ст.5 декрету КМ, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то на даний час законодавством не встановлено межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті. Ця обставина не дозволяє стверджувати, що режим індивідуального ліцензування поширюється на валютні операції, пов’язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам.

Відповідно до п.1.5 положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою правління НБУ від 14.10.2004 №483, використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише операцій уповноваженого банку, на здійснення яких НБУ видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями).

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згід­но з вимогами ст.5 декрету КМ є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, тобто отримання письмового дозволу НБУ на операції, пов’язані з іноземною валютою.

У разі наявності в банку відповідної генеральної ліцензії або дозволу НБУ здійснення кредитних операцій у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства України.

Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21.03.2011, яка згідно зі ст.3607 ЦПК є обов’язковою для судів, які повинні судову практику привести у відповідність до його рішення.

Установивши, що АКБ «Т.» було отримано дозвіл НБУ від 17.03.2004 №33-2 на здійснення певних валютних операцій, який є генеральною ліцензією, суд дійшов помилкового висновку, що банк повинен був також отримати індивідуальну ліцензію для здійснення таких операцій.

Ураховуючи те, що, задовольняючи позов Особи 3, суд застосував закон, який не поширюється на спірні правовідносини, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні цього позову.

У зв’язку із цим судові рішення в частині вирішення зустрічних позов­них вимог підлягають скасуванню з направленням на новий судовий розгляд для встановлення фактичних обставин та вирішення спору по суті.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення в частині відмови в задоволенні зустрічного позову підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись стст.335, 336, 338, 341, 345 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

 ВИРІШИЛА:

 Касаційну скаргу акціонерного комерційного банку «Т.» задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 11.02.2010 та ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 1.07.2010 в частині задоволення позову Особи 3 скасувати й ухвалити нове рішення, яким відмовити йому в задоволенні позову до акціонерного комерційного банку «Т.» про визнан­ня кредитного договору та договору застави недійсними.

Рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 11.02.2010 та ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 1.07.2010 в частині зустрічних позов­них вимог акціонерного комерційного банку «Т.» до Особи 3, Особи 4 про звернення стягнення на заставлене майно та стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Рішення оскарженню не підлягає.