Чи необхідні українському суспільству додаткові заходи захисту безпеки?
Будь-які закони в будь-якій країні обмежують чиїсь права. Фундаментальною відмінністю «прийнятних» і «неприйнятних» обмежень, як зазначено в кількох положеннях Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є їх необхідність у демократичному суспільстві. Закони 16 січня, які стали каталізатором заворушень у центрі столиці, водночас відіграли роль свого роду лакмусового папірця, що дозволяє оцінити саме цю їх складову.
Свобода зібрань: замасковані протести
З-поміж 11 актів, ухвалених Верховною Радою в останній день 3-ї сесії, основний вал критики припав на закон «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян» №721-VІІ. В основному публічне невдоволення зосереджено на тій його частині, що стосується порядку проведення акцій протесту. Причому — саме з огляду на поточні події, що відбуваються в Києві. Але, як зазначив один блогер, коментуючи цей акт, усе законодавство й насамперед Кримінальний кодекс — це обмеження прав однієї частини суспільства заради дотримання прав іншої. Питання тільки у співвідношенні важливості цих прав для демократичної держави.
Так, згідно з нововведеннями адміністративним правопорушенням стає «участь у зборах, мітингу, вуличному поході, демонстрації, іншому масовому заході в масці, шоломі або з використанням інших засобів чи способів маскування з метою уникнення ідентифікації особи». Звісно, можна доводити, що громадяни мають право самостійно обирати свій зовнішній вигляд для підтримки акцій протесту. Проте, як правило, засоби маскування використовують лише екстремісти, аби уникнути відповідальності. Чи порівнянне таке обмеження з інтересами суспільства в цілому?
Під час зіткнень із правоохоронцями, що сягнули апогею на цьому тижні, кількість постраждалих з обох боків уже обчислюється сотнями. При цьому за перші 2 дні найбільш активних дій з боку екстремістів затримали тільки 21 особу. Зрозуміло, що в будь-якому цивілізованому та демократичному суспільстві мають бути встановлені й покарані особи, дії яких завдали шкоди іншим людям, а також державному чи приватному майну. І це — одне із завдань будь-якої влади. Та чи можна встановити винних, якщо навіть наявність численних фото- та відеозйомок не убезпечить від помилки з ідентифікацією в разі маскування правопорушника?
Події двомісячної давнини на вул. Банковій уже довели, що процедура ідентифікації була б надто суперечливою. Одна сторона доводила й доводить, що затримані не причетні до заворушень, покладаючи відповідальність на невідомих «провокаторів». Інша — впевнена у винуватості затриманих, посилаючись на докази, зокрема й на відеоматеріали. А будь-які сумніви мають тлумачитися на користь підсудного…
Однак завдяки ще одному закону, ухваленому 16 січня (який виправив недоліки попереднього акта, що був прийнятий у грудні 2013 року), учасники тих подій уже звільнені від кримінальної відповідальності. Тож поки невідомо, як формуватиметься судова практика щодо обсягу доказів, необхідних для ідентифікації осіб у масках. Наприклад, у слідства не було проблем з ідентифікацією 19 учасників подій 9 березня 2001 року під час акції «Україна без Кучми», які були визнані винними в «організації масових заворушень» та «заподіянні тілесних ушкоджень значній кількості працівників міліції». Але тоді ніхто з протестувальників не ховав свого обличчя.
На думку експертів, якби закон аналізувався Венеціанською комісією, то в цій частині заперечень не було б. Хіба що зауваження в правників могли виникнути через обмеження на використання шоломів, які радше є засобом індивідуального захисту, а не нападу. Натомість наявність в учасників мирних (!) зібрань піротехнічних засобів, зброї, балончиків зі сльозогінним газом, коктейлів Молотова, а тим більше їх застосування важко віднести до правових засобів протесту.
Щоправда, дещо сумнівним з огляду на можливу судову практику є визначення «предметів, спеціально пристосованих чи заздалегідь заготовлених для вчинення протиправних дій», які також потрапили до переліку заборонених на масових заходах. Адже до таких можна віднести прапори чи плакати на держалні, що, з одного боку, є неодмінним атрибутом акцій, а з другого — можуть використовуватися, наприклад, як зброя проти правоохоронних органів.
Також виникнуть складнощі при складанні протоколів про порушення Правил дорожнього руху в частині «руху в колоні у складі більше 5 транспортних засобів». Сам по собі такий рух не може «створювати перешкод». А в умовах щільності руху в столиці та численних заторів установити, хто є учасником такого правопорушення, а хто випадково опинився в «колоні», буде вкрай важко.
У такому разі презумпція невинуватості знівелює ефект від застосування закону, оскільки дійсно винні особи будуть уникати відповідальності. А в суспільстві зростатиме віра в безкарність екстремістських злочинів.
Свобода об’єднань: дізнатися, хто платить
Як одну з причин негативної реакції деяких західних політиків на нововведення українські експерти називають появу у вітчизняному законодавстві терміна «іноземний агент». Згідно з доповненням до ст.1 закону «Про громадські об’єднання» ті з них, які діють в Україні, мають бути поділені на просто об’єднання й такі, що «виконують функції іноземного агента».
Закон не встановлює обмежень щодо діяльності чи повідомної реєстрації таких об’єднань, але вимагає щоквартально оприлюднювати суми надходжень з-за кордону, дані про заплановані цілі їх використання та фактичне використання, про заплановані програми діяльності та про фактичну діяльність, а також про склад керівних органів. Крім того, змінюється режим оподаткування коштів, що надходять з-за кордону. Якщо іноземне фінансування не використовується для політичної діяльності громадської організації, то такі вимоги не застосовуються.
Навряд чи в представників опозиції подібні вимоги викликали б обурення, якби, скажімо, це правило поширювалося виключно на неурядові організації, що фінансуються російськими структурами. Але зрозуміло, що такий поділ був би дійсно неконституційним.
Водночас саме визначення політичної діяльності, наведене в законі, може тлумачитися надто широко: «Громадське об’єднання, крім політичної партії, визнається таким, що бере участь у політичній діяльності на території України, якщо… бере участь (у тому числі шляхом фінансування) в організації та проведенні політичних акцій, які мають на меті вплив на прийняття рішень державними органами, зміну державної політики, а також формування суспільної думки у вказаних цілях». Адже будь-яка громадська організація так чи інакше має на меті привернути увагу суспільства до певних подій у державі й у такий спосіб вплинути на рішення влади. Інакше вихолощується сенс самої громадської діяльності.
Також у законі не вказано обсягу закордонного фінансування, що впливає на необхідність зміни статусу об’єднання. Наприклад, у Росії, де аналогічний закон тільки подано на розгляд Державної думи, передбачалося, що статус іноземного агента матимуть лише ті неурядові організації, у чиїх доходах частка закордонного фінансування перевищить 50%. Щоправда, з огляду на події в Україні цю норму збираються переглянути.
Тож чи має право суспільство знати, на чиї гроші працює та чи інша організація, особливо якщо вона стверджує про свою незалежність і незаангажованість? І яке право в цьому разі переважає: окремої організації на конфіденційність джерел фінансування чи суспільства на інформацію про походження коштів, за які проводяться ті чи інші акції? Не виключено, що перші ж публікації відомостей щодо отримувачів іноземних грантів змусять українських громадян переглянути своє ставлення до деяких таких об’єднань, включаючи й підконтрольні їм ЗМІ.
Свобода слова: наклеп vs прозорість
Криміналізація наклепу насамперед обурила представників ЗМІ. Хоч як би запевняли, зокрема автори проекту, що подібні новації не будуть застосовуватися на шкоду свободі слова, журналісти опинилися перед складним вибором. Насамперед — через досить загальне визначення суб’єктів і складу правопорушення.
Частина 3 нової ст.151-1 Кримінального кодексу перетинається з диспозицією ст.383 КК («Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину»). І це принаймні логічно, оскільки інформація в ЗМІ може стати підставою для внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про скоєний злочин. Але дві перші частини цієї статті в ухваленій редакції можуть задати судовій практиці неправильний напрямок.
По-перше, акт не визначає суб’єктів відповідальності за наклеп. Чи за цією статтею притягуватиметься тільки особа, чиї слова поширив засіб масової інформації? Адже спеціальне законодавство звільняє редакції від відповідальності за публікацію виступів посадових осіб, а також за відтворення інформації інших ЗМІ.
По-друге, на відміну від цивільного процесу, доводити умисел та усвідомлення особою неправдивості інформації, що поширювалася, буде сторона обвинувачення. Свідчити проти себе, як відомо, особа не повинна. Якщо врахувати пояснення одного з авторів проекту Вадима Колесніченка, який запевнив кримських журналістів на прес-конференції, що умисел визначатиметься з огляду на невиконання рішення суду, який раніше вже визнав певні відомості недостовірними, то небезпеки утиску прав журналістів нібито не виникає. Хоч і в такому разі слідство ще має довести, що журналіст знав чи мав знати про такий вердикт. Адже дія закону не обмежується відомими політиками чи нардепами, а повинна поширюватися на захист честі та гідності всіх громадян, чиновників чи суддів. А простежити всі судові процеси — завдання з розряду нездійсненних.
Водночас нові норми не виключають застосування механізму попереднього цивільного процесу про спростування недостовірної інформації, де від журналіста вимагатиметься довести правдивість поширеної інформації. Згодом на підставі судового рішення, яке пройде всі інстанції оскарження, ініціюватиметься кримінальне провадження. У такому разі свобода слова дійсно швидко перетвориться на фікцію.
По-третє, аби уникнути відповідальності за цією статтею, достатньо не звинувачувати беззастережно особу в скоєнні злочину, а використовувати слова та звороти на кшталт «імовірно», «можна припустити/розцінити» тощо. У такому разі, як свідчить практика Європейського суду з прав людини, на боці журналіста буде ст.10 конвенції, оскільки оціночні судження не підлягають доведенню й не можуть бути караними. Якщо ж ідеться про підозру в корупційних зв’язках, зловживання посадою чи інші службові злочини, то допоможе принцип про межі критики, які є значно ширшими стосовно чиновників, а отже, і підстави для обвинувачення в наклепі звужуються.
Головне — не виходити за ці межі й не вдаватися до прямих чи огульних образ. Адже, на жаль, з розвитком Інтернету набула поширення практика бездоказових звинувачень у скоєнні злочину чи якогось аморального вчинку. Через нестачу професіоналізму в поданні інформації блогери чи просто користувачі соціальних мереж нерідко плутають свободу слова зі «свободою образ». Інколи діють за принципом: може, це й неправда, але осад залишиться. У цивільному ж процесі ображеній особі доведеться самотужки шукати винного, у той час як кримінальне слідство впорається із цим набагато швидше.
Разом з тим обвинувачення в наклепі, яке не знайшло підтвердження в суді, також є кримінально караним діянням згідно з ст.383 КК. Тож особа, яка в такий спосіб намагатиметься чинити тиск на ЗМІ, може з потерпілого перетворитися на підсудного.
Звісно, толерантність у спілкуванні має виховуватися самим суспільством, його нетерпимістю до подібної свободи вираження поглядів. Кримінальний кодекс — не найкращий засіб для цього виховання. Проте кожен, хто прочитає коментарі в соціальних мережах, послухає окремих політиків і уявить себе на місці ображеної людини, погодиться, що починати з чогось треба…
***
В.Колесніченко пообіцяв ініціювати скасування закону №721-VII, якщо парламенти європейських країн скасують аналогічні норми у власному законодавстві. Але, доки цього не сталося, українському парламенту варто було б самотужки проаналізувати ухвалений акт і виправити норми, ухвалені в стані афекту. Аби в такому ж стані не опинилися ні суди, ні суспільство. Тим більше що події на вул. Грушевського в столиці доводять необхідність законодавчого щита від подальшого поширення екстремізму.
Право на використання запалювальних сумішей не захищається жодною конституцією світу.
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!