Історія людей, які так і не стали наступниками Сталіна, закінчилася винесенням їм смертних вироків
60 років тому, в серпні 1950-го, завершилося слідство в «ленінградській справі». З-поміж головних обвинувачених у ній проходив колишній голова Держплану СРСР Микола Вознесенський, якого до арешту Йосип Сталін не раз називав своїм можливим спадко¬ємцем. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ вивчав перевірену часом технологію боротьби з наступниками.
«Що буде з країною, коли я помру?»
Думаю, найбезглуздіше і найне¬вдячніше з усіх придуманих людством занять — це інтерпретація вчинків незнайомої людини. Особливо якщо вона приймала рішення на підставі інформації, яка нам здебільшого не відома. Саме тому, на мій погляд, усі спроби хоч якось пояснити ті чи інші дії Й.Сталіна не можуть і не повинні виходити за рамки версій.
Наприклад, чому «батько народів» у 1948 році назвав своїм наступником на посту глави уряду члена політбюро, першого заступника голови Ради міністрів СРСР і голову Держплану СРСР М.Вознесенського?
Можливо, Й.Сталін дійсно почував себе не дуже добре і вирішив назвати ім’я спадкоємця. А може, старий, відчуваючи, що охляв, вирішив нацькувати один на одного людей зі свого най¬ближчого оточення, щоб ті не об’єдналися проти нього. І таке саме право на існування має версія про те, що, нацьковуючи їх, він хотів перевірити потенційного спадкоємця на міцність.
Словом, припущень можна висловлювати скільки завгодно, але відомо одне: якщо вірити численним джерелам, восени чи взимку 1948 року Й.Сталін сказав своїм соратникам: «Ви всі — сліпі щенята і котенята! Що буде з країною, коли я помру? Єдина людина, яка розу¬міється на управлінні державою, — Вознесенський. Ось мій перший наступник».
Згідно з тими самими джерелами наступним «батько народів» назвав Клима Ворошилова, хоча вже давно вивів «першого червоного офіцера» зі свого найближчого оточення. Як ще одну можливу кандидатуру він згадав Миколу Булганіна.
Схожу історію розповідав Георгій Егнаташвілі, котрий служив в урядовій охороні й був онуком жителя Горі Якова Егнаташвілі, якому прислуговувала мати Й.Сталіна. Яків оплатив навчання майбутнього «батька народів» у семінарії, і той, ставши «вождем», відчував до його рідних велику теплоту. На схилі віку Г.Егнаташвілі згадував, що на дні народження Й.Сталіна розгорнулася така сцена: «У розпал гуляння Сталін несподівано заговорив про те, що він уже досить старий і керувати державою йому залишилося не так уже й довго. Тому треба обрати людину, яка б змінила його на цьому високому посту, і починати потихеньку готувати її до цієї посади. Треба висунути таку особу, яка могла б керувати державою мінімум років 20—25... Сталін сказав: «Я запропоную вам людину, яка може і повинна очолити державу після мене. Майте на увазі, що ця людина повинна бути з нашого кола, обізнана з нашою школою управління і яку не треба нічому вчити наново. Вона повинна бути добре вишколена у всіх державних питаннях. І тому я вважаю такою людиною Вознесенського... Економіст він блискучий, державну економіку знає відмінно й управління знає добре. Я переконаний, що кращої кандидатури в нас немає».
У відповідь було гробове мовчання. Сталін оглянув усіх присутніх і несподівано запитав: «Може, хтось хоче щось сказати? Або в когось є якісь заперечення?» І знову ніхто не зронив ні слова...»
«Сталін почав його підносити»
Як же з’явився потен¬ційний наступник Й.Сталіна? У спогадах Анастаса Мікояна, котрий у ті часи був одним з керівників країни, про появу М.Вознесенського в оточенні «батька народів» ідеться: «Вознесенський прийшов у керівництво, коли Сталін розчарувався в Межлауку — дуже гарній людині, чудовому працівнику, який займав посаду голови Держплану. Він добився його арешту, і постало питання про нового керівника.
У верхівці самого Держплану не знайшлося відповідної кандидатури. Шукали на місцях. Тоді Жданов на запит Сталіна назвав кандидатуру голови ленінградського держплану Вознесенського — освіченого економіста, гарного праців¬ника. Ми його не знали. Хоча він учився в Інституті червоної професури в момент гострої боротьби з правим ухилом, нам не був відомий якийсь із його виступів у пресі або на зборах проти ухилу за нашу лінію. За правий ухил він також не висловлювався.
При таких його здібностях і активності це було дещо дивним. Проте Жданов його хвалив, до того ж Вознесенський не був пов’язаний з центром. Молодий чоловік, його висунення буде корисним у тому сенсі, що його не спіткає доля Межлаука, думав я.
19 січня 1938 р. Вознесенський був затверджений головою Держплану. У Держплані він дуже добре себе показав, сподобався Сталіну. Грамотна людина, говорив зрозуміло, вдумливо, він відразу завоював високе становище. Сталін захопився ним і зробив такий крок, який був для нас незрозумілим: через рік чи півроку Сталін оголосив його своїм першим заступником з економічних питань у Раднаркомі. Таким чином, у галузі економіки Вознесенський ставився над усі¬ма нами і над Молотовим як перша людина після Сталіна в цій сфері.
Деякі члени політбюро були незадоволені цим кроком: голову Держплану, в якого вся економіка, робити ще й першим заступником, тобто звільняти від усякого контролю (Сталін же не міг сам контролювати!), було неправильно. До того ж, як тільки Сталін почав його підносити, ам¬бітність Вознесенського ставала очевидною: він почав виявляти пихатість відносно решти товаришів. Вознесенський не мав до¬свіду управління господарством, він ніколи не був ні директором заводу, ні секретарем обкому, ні наркомом. Тому стиль його роботи був дещо канцелярським, паперовим».
У мемуарах А.Мікоян кілька разів відзначав, що з практичним управлінням промисловістю М.Вознесенський спершу не справлявся: «Слідом за закінченням радянсько-фінської війни Сталін пропонує провести нові зміни в керівництві економікою країни... В організацію роботи Економради був унесений дуже важливий елемент — при Раднаркомі були створені господарські ради... Рада з питань оборонної промисловості, голова Вознесенський — людина економічно грамотна, правда, більше професорського типу, без практичного до¬свіду господарського керування. Він тоді ще нічого не розумів у питаннях оборонної промисловості...
Помилкою було те, що деякі керівники рад призначалися при повній невідповідності своєму призначенню... Вознесенського через півроку звільнили, оскільки він не міг упоратися з цією справою».
Проте Й.Сталін продовжував довіряти М.Вознесенському і висувати його на нові, все більш високі посади. По суті, вождь передав йому частину своїх повноважень ще під час війни.
«Коли наркомати були евакуйовані з Москви в східні райони країни, — згадував А.Мікоян, — Раднарком переїхав у Куйбишев. На Вознесенського було покладено керівництво Раднаркомом у Куйбишеві. В один з приїздів Вознесенського в Москву Сталін дав йому документ — за ним Вознесенський отримував право вирішувати будь-які питання відносно діяльності наркоматів і наркомів, які зобов’язані були виконувати його вказівки. Фактично Вознесенський виконував функції голови Раднаркому в евакуації».
«Батько народів», на відміну від членів політбюро, які недолюблювали М.Вознесенського, цінував його за прямоту і готовність відстоювати свою позицію. Маршал Георгій Жуков, наприклад, згадував, як М.Вознесенський виступив проти ідеї Й.Сталіна після розгрому німців під Москвою почати наступ на всіх фронтах: «Лише Вознесенський висловив свій сумнів у можливості матеріально-технічного забезпечення широких наступальних операцій... Берія кинув ре¬пліку: «Ви що ж, товаришу Вознесенський, сумніваєтеся в розрахунках і планах товариша Сталіна?» Вознесенський відповів: «Нас тут зібрали для того, щоб сер¬йозно обговорити ситуацію і наші дії... а ваша репліка мені не зрозуміла». Сталін віді¬йшов від столу, не сказавши жодного слова. Проте мені здалося, що він доброзичливо поставився до слів Вознесенського, якого він у той тяжкий час високо цінував як розумного, обачливого і здібного організатора всіх економічних заходів».
Про те саме згадував і маршал Олександр Василевський: «Під час війни хто безпосередньо виступав проти деяких пропозицій Сталіна, головним чином щодо планування господарства, в питаннях промисловості, то це Вознесенський. Ну скрізь і всюди Берія, Маленков його страшенно ненавиділи. А Сталін частенько до нього прислухався».
«Великодержавний шовініст рідкісного ступеня»
Не любили М.Вознесенського і багато тих працівників радянського і партійного апарату, яким доводилося з ним зустрічатися. І, можливо, най¬більш точне визначення причини того, чому всі цінували, але не зносили його, залишив у своїх спогадах Леонід Бахтіаров, який перед війною працював за¬ступником начальника господарського управління Раднаркому СРСР, — це запаморочення від дуже швидкого підйому на командні висоти: «Вознесенський один з небагатьох дуже швидко просувався... Вознесенський вирізнявся особистою нескромністю (не проти отримати найкращу дачу і в першу чергу) і в роботі з товаришами часто був нескромний, пихатий. Але що треба відзначити, у Вознесенського була чудова пам’ять. Він з пам’яті міг назвати безліч цифр щодо плану галузей народного господарства. Отримавши високе становище в партії та в державі, Вознесенський став до апарату — при великій кількості присутніх вибив з рук працівника Держплану теку зі справами, грубо обзивав своїх підлеглих на засіданні Держ¬плану. Мені довелося неодноразово робити аналіз плану постачання народного господарства. Для цих робіт я садив 10—15 чоловік, на арифмометрах перераховувалися цифри, і в результаті ми виявляли безліч незбалансованих підсумків, про що я допові¬дав т.Молотову, або т.Мікояну, або т.Булганіну. Наші розрахунки вносилися в таблицю відповідних матеріалів уже в остаточній редакції. Таким чином ви¬правлялися розрахунки розподілу матеріальних ресурсів між наркоматами. Т.Вознесенський страшенно не любив, коли ми обнародували помилки апарату Держплану. Мені не забути одну розмову з Вознесенським і зустріч з ним із цього питання. Спочатку розмова була дуже гострою, але потім він у своєму кабінеті вибачився за невживані слова, якими він іноді користувався».
Перепадало від М.Вознесенського не тільки співробітникам апарату, а й міністрам. Г.Егнаташвілі згадував: «Тривало засідання Радміну... І раптом несподівано відчиняються двері та входить Микола Олексійович з двома міністрами. Як же він почав їх матюкати. І в хвіст і в гриву. Мені стало ніяково».
М.Вознесенський не стримував себе, навіть коли справа стосувалася членів політбюро. Петро Куранов, котрий відповідав у апараті уряду СРСР за планово-фінансові органи, розповідав мені: «Я добре знав Миколу Олексійовича Вознесенського, оскільки в моєму віданні перебували і Держплан, і Держпостач, і Мінфін, і Держкомпраці. А він займався цим самим як заступник глови Ради міністрів. Тоді для вирішення різних питань створювали комісії політбюро, Радміну. Була якась комісія політбюро під головуванням Вознесенського, а Каганович був її членом. Вознесенський каже мені якось перед засіданням цієї комісії: «Подзвони Кагановичу, запитай, буде він на засіданні чи ні? Можливо, він зайнятий?»
Формально подібний наказ був ігноруванням норм поведінки в апараті. М.Вознесенський і Лазар Каганович займали однакове становище в ієрархії — заступники глави уряду і члени політбюро. І раптом М.Вознесенський, відчувши, видно, себе наступником Й.Сталіна, не запросив Л.Кагановича до себе, як того вимагав партійний етикет, подзвонивши особисто, а викликав, доручивши це співробітникові апарату.
«Я, — згадував П.Куранов, — подзвонив, кажу: «Лазарю Мойсейовичу, засідання буде о 15 год. Товариш Вознесенський питав, чи ви будете? Ви не зайняті в цей час?» Каганович розлютився: «Яке він має право стежити за мною?! Яке йому діло, чим я зайнятий?!» Потім довго ще кричав і кинув слухавку. Я розповів про цю бурю Вознесенському, він посміявся і каже: «Нічого».
Одначе всі подібні випадки не змінювали ставлення Й.Сталіна до М.Вознесенського. Про недоліки свого потенційного наступника «батько народів» знав, як писав А.Мікоян, не менше від інших: «Як людина Вознесенський мав помітні недоліки. Наприклад, амбітність, бундючність. У тісному колі вузького політ¬бюро це було помітно всім. Зокрема, його шовінізм. Сталін навіть казав нам, що Вознесенський — великодержавний шовініст рід¬кісного ступеня. «Для нього, — казав, — не тільки грузини й вірмени, а навіть українці — не люди».
Втім, «батько народів» продовжував довіряти М.Вознесенському, а його недруги не могли знайти привід, щоб переконати вождя. Пояснення досить дивного факту, чому найдосвідченіший апаратний інтриган Лаврентій Берія не міг знайти компромату, є в показаннях колишнього міністра держбезпеки Віктора Абакумова, який після свого арешту розповідав, що М.Вознесенського було безглуздо звинувачувати в шпигунстві або небезпечних зв’язках, ¬оскільки той був украй обережний. За словами В.Абакумова, коли хтось порушив питання про призначення брата М.Вознесенського на дипломатичну роботу, той зробив усе, щоб рішення не було виконане. Мабуть, ця людина була такою ж обережною в контактах загалом.
Проте після того, як Й.Сталін оголосив його наступником, інші члени вузького кола не могли не об’¬єднатися перед обличчям настільки серйозної потенційної небезпеки. Чи намагалися вони створити ситуацію, що дискредитувала М.Вознесенського в очах вождя, за взаємною домовленістю, чи Л.Берія вдало скористався образою Л.Кагановича, встановити навряд чи можливо, та й навряд чи потрібно. Значно важливіший результат.
«Пройнявся повною недовірою до Вознесенського»
«А Каганович потім помстився Вознесенському, — розповідав П.Куранов. — Від’їжджаючи у відпустку, він доручив своєму заступникові в Держ¬постачі Помазнєву написати листа про недоліки в роботі Держ¬плану. Про те, що на І квартал року плануються темпи зростання промислової продукції, нижчі за досягнуті в попередньому кварталі. Держплан чинив правильно, оскільки в IV кварталі йшла переробка сіль¬госппродукції: випускали багато овочевих консервів, цукру з буряку. А в новому році сировина закінчувалася. Так було і до, і після того. На листі Помазнєва, я його бачив, рукою Ста¬ліна була накладена резолюція: «Обговорити спе¬ціально».
Питання це, як згадував А.Мікоян, було для «батька народів» вельми болісним: «У повоєнний час (і до війни так само це було) Сталін і Молотов завжди бурчали на господарників. Кілька років поспіль при розгляді плану майбутнього року в зіставленні з минулим роком, коли бачили, що I квартал виявляється нижчим за IV квартал, Сталін і Молотов вимагали не тільки не знижувати темпів виробництва, а й підвищувати їх. Проте це ніяк не вдавалося...
При обговоренні плану на 1948/49 рік у політбюро це питання постало з усією гостротою. Сталін запропонував доручити Вознесенському як голові Держплану забезпечити таке зростання, щоб не було падіння плану виробництва в перших кварталах проти останніх. Не знаю, чому — мабуть, психологічна обстановка була така — Вознесенський відповів, що можна це зробити. Як він міг таке сказати? Я був здивований його відповіддю: адже розумна людина, знає вже не тільки чисту економіку, а й реальне господарство.
Свого часу Сталін дуже довіряв Вознесенському. Проте перехід до крайнощів для нього був звичайною справою, чого Вознесенський, мабуть, ще не враховував. Він склав проект такого плану. У ньому не було зменшення виробництва в I кварталі, а намічалося навіть певне підвищення. Сталін був дуже задоволений. У його проекті план майбутнього року порівнюється з планом поточного року, а поточний рік брався в очікуваному виконанні. Тут був елемент угадування, тому що нікому не відомо, що буде вироблено в грудні.
І ось місяця через два або три Берія дістає папір заступника голови Держ¬плану, котрий відав хімією, який той написав Вознесенському як голові Держплану. У цій записці мовилося: «Ми уряду доповіли, що план цього року в I кварталі перевищує рівень IV кварталу попереднього року. Проте при вивченні статистичної звітності виходить, що план I кварталу нижчий за той рівень виробництва, досягнутий у IV кварталі, тому картина виявилася такою самою, що і в попередні роки».
Ця записка була надрукована на машинці. Вознесенський, отримавши її, зробив від руки напис «У справу», тобто не дав ходу. А він зобов’язаний був доповісти ЦК про цю записку і дати пояснення. Вийшло незручне становище — він був головним винуватцем і, думаючи, що на це ніхто не зверне уваги, вирішив покласти записку під сукно. Ось цей папір Берія і показав, а дістав її один співробітник Держплану, який працював на держбезпеку, був її агентом. І коли ми були в Сталіна, Берія ви¬клав цей документ. Сталін був уражений. Він сказав, що цього не може бути. І тут же доручив перевірити цей факт, викликати Вознесенського».
«До засідання політбюро, — розповідав П.Куранов, — для більшої ваги звинувачень проти Вознесенського були підготовлені деякі документи про недоліки в роботі Держплану. Там ішлося, наприклад, що в проекті плану на 1949 рік було 117 помилок, зо¬крема і друкарських. Це виглядало переконливо. Але в основному це були пропуски букв, відсутність розділових знаків, друкарські помилки в цифрах у другорядних додатках. На 6 тис. — 7 тис. сторінок це було небагато.
Також була проведена раптова перевірка наявності таємних документів, що перебували у прова¬дженні в Держплані. Виявили нестачу деяких паперів. Крім того, Вознесенському поставили за вину те, що він зопалу називав співробітників різними поганими словами. Сам він швидко такі випадки забував. Проте до документів на політ¬бюро долучили перелік цих непристойних найменувань співробітників. Потім я бачив проект рішення по¬літбюро. Я дуже добре ¬пам’ятаю. Це безпосередньо рукою Молотова було написано: «Засудити як неправильну, таку, що повторилася і в поточному році, практику зниження на I квартал завдань з виробництва продукції порівняно з IV кварталом минулого року».
«Обманює політбюро і нас, як дурнів, ошукує?»
У викладі А.Мікояна подальші події виглядали так: «Сталін був у нестямі: «Значить, Вознесенський обманює політбюро і нас, як дурнів, ошукує? Як це можна допустити, щоб член політбюро обдурював політ¬бюро? Таку людину не можна тримати ні в політ¬бюро, ні на чолі Держплану!»... Сталін пройнявся пов¬ною недовірою до Вознесенського, якому раніше дуже вірив. Було вирішено вивести Вознесенського зі складу політбюро і звільнити з посади голови Держ¬плану СРСР».
Схожу схему дискредитації застосували і до секретаря ЦК Олексія Кузнецова, якого Й.Сталін називав своїм наступником по партійній лінії. А об’єднання обох наступників у одну групу змовників, розширення групи до таких розмірів, що версія про замах на захоплення влади починала виглядати цілком правдоподібною, отримання зізнань обвинувачених і показовий суд були вже справою відпрацьованої роками техніки.
Головний військовий прокурор Афанасій Вавилов, який затвердив обвинувальний висновок, уже після усунення з посади, в 1955 році, писав Микиті Хрущову: «Я считаю, что по позорному, так называемому ленинградскому делу мною действительно были допущены серьезные ошибки. Я некритически отнесся к материалам МГБ. Поверив Абакумову в том, что по делу состоялось решение политбюро, я вы¬ехал по указанию т.Сафронова в Сочи (де перебував Й.Сталін. — Прим. ред.) и, будучи убежден, что следствие проведено честно и что т.Сталину все материалы объективно доложены, утвердил обвинительное заключение. Прошу верить мне, что я был обманут врагами.
Как теперь известно, они действовали настолько тонко, иезуитски и так подготовили самих обвиняемых, что даже Кузнецов, Вознесенский и Попков в августе 1950 г. во время объявления мною им об окончании следствия признали себя виновными и на вопрос о причинах, побудивших их это сделать, Кузнецов ответил: «Хотел быть больше, чем был». На суде они также признали себя виновными. При таком положении я объективно не имел возможности вскрыть фальсификацию, тем более что до того я не встречался с обвиняемыми, т.к. не имел отношения к надзору за следствием по этому делу». (Особливості стилю збережено. — Прим. ред.)
Історія про людей, які так і не стали наступниками Й.Сталіна, закінчилася винесенням їм смертних вироків. Отже, в повному обсязі цю методику позбавлення від небажаних спадкоємців владних повноважень нині навряд чи хтось зможе та й стане застосовувати. Проте сама технологія, напевно, стане в пригоді.
Євген ЖИРНОВ, «Коммерсант-Власть»
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!