Житло — на 88%

Не може бути визнано право власності на будинок, що не введений в експлуатацію

Верховний Суд України
Іменем України
Ухвала

16 лютого 2011 року м.Київ

Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого —Патрюка М.В.,
суддів: Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Луспеника Д.Д., Лященко Н.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 3 до Особи 4, Особи 5 про визнання права власності на частину житлового будинку, вселення та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою Особи 4, до якої приєдналася Особа 5, на рішення Апеляційного суду Київської області від 7.09.2010,

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2008 року Особа 3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що до квітня 2005 року проживала за Адресою 1. У 2001 році її син, Особа 4, придбав земельну ділянку за Адресою 2 та запропонував їй взяти участь у спільному будівництві будинку шляхом вкладення належних їй від продажу власного будинку в м.Ківерцях коштів з наступним оформленням на неї права власності на частину збудованого будинку. 18.10.2004 вона уклала договір купівлі-продажу належного їй житлового будинку з метою надання матеріальної допомоги сину для будівництва будинку в с.Софіївська Борщагівка, гроші він отримав, а у квітні 2005 року на його пропозицію вона переїхала в указаний недобудований будинок, допомагаючи його добудовувати.

У грудні 2005 року в будинок також переїхав її син із сім'єю. Згодом їй стало відомо, що син не оформив на неї право власності на частину житлового будинку. Посилаючись на вищевикладене, Особа 3 просила визнати за нею право власності на 20/100 частин житлового будинку за Адресою 2, вселити її до будинку та стягнути з Особи 4 на її користь 100 тис. грн. моральної шкоди.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20.03.2009 у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційному порядку справа розглядалася неодноразово, і останнім рішенням Апеляційного суду Київської області від 7.09.2010 рішення районного суду скасовано. Позов Особи 3 задоволено частково. За нею визнано право власності на 20/100 частин незакінченого будівництвом будинку, що розташований за Адресою 2; у решті позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі Особа 4, до якої приєдналася Особа 5, просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити без змін рішення місцевого суду.

Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірний житловий будинок будівництвом не завершено, в експлуатацію не прийнято, будується самочинно, а тому до завершення будівництва може йти мова лише про право власності на матеріали та обладнання, а такого позову Особою 3 пред'явлено не було. У зв'язку з цим позивачка не може бути вселена до незакінченого будівництвом будинку, а її вимоги щодо стягнення моральної шкоди нею не доведені.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов Осо-би 3, виходив із того, що спірний житловий будинок будується не самочинно, відповідачі зареєстровані та проживають у ньому, в якому також до березня 2008 року проживала й позивачка, будинок збудовано на 88%. На думку суду, позивачка довела наявність усної домовленості із сином про створення спільної сумісної власності, передала сину для будівництва будинку гроші та приймала участь у цьому, а тому має право власності на 20/100 частин незакінченого будівництвом будинку, а в подальшому — по закінченні будівництва та при введенні будинку в експлуатацію — їхні частки можуть бути змінені.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Відповідно до вимог ст.324 ЦПК підставою для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Статтею 213 ЦПК передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу відповідно до закону. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що у 2002 ро­ці Особа 4 купив земельну ділянку за Адресою 2, отримавши відповідний державний акт, для будівництва та обслуговування житлового будинку, який на час розгляду апеляційним судом справи готовий на 88%. Отже, будинок не введено в експлуатацію, а тому відповідно до ст.331 ЦК на нього не може бути визнано право власності, а до завершення будівництва особа вважається лише власником матеріалів та обладнання.

У п.9 постанови Пленуму Верховного Суду від 4.10.91 №7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» судам роз'яснено, що право власності на житловий будинок виникає лише з моменту прийняття його в експлуатацію та державної реєстрації. За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право провести поділ незакінченого будівництвом будинку, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, та технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. В іншому випадку за цими особами може бути визнано право власності на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку чи з урахуванням конкретних обставин справи будинок може бути залишений одній зі сторін, а іншій — присуджена грошова компенсація. Проте таких вимог позивачка не заявляла.

Наведених вимог закону апеляційний суд не врахував і безпідставно визнав право власності на незавершений будівництвом будинок на його частку за позивачкою, і без будь-яких правових підстав указав, що в подальшому частки у праві власності можуть бути змінені. Крім того, його висновки про наявність спільної домовленості між позивачкою та її сином, Особою 4, про створення спільної сумісної власності належними та безспірними доказами не підтверджені.

Отже, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, його висновків не спростував, припустився помилок у застосуванні та правильному тлумаченні норм матеріального права.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду не може вважатися законним й обгрунтованим та відповідно до положень ст.339 ЦПК підлягає скасуванню із залишенням у силі судового рішення суду першої інстанції.

Керуючись стст. 36, 339 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України,

УХВАЛИЛА:

Касаційну скаргу Особи 4, до якої приєдналася Особа 5, задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Київської області від 7.09.2010 скасувати та залишити в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10.03.2009.

Ухвала оскарженню не підлягає.