Від вимоги — до оплати

У володарів мантій виникають труднощі з визначенням природи правовідносин, які мають ознаки грошового зобов’язання

У судовій практиці трапляються випадки неоднозначного трактування ст.625 Цивільного кодексу. Так, застосування терміна «грошове зобов’язання» до правовідносин, в яких на одну зі сторін покладається обов’язок сплатити іншій стороні грошові кошти, викликає труднощі у суддів. Останні подекуди припускаються помилок при розмежуванні підстав для застосування до боржника зазначеного виду санкцій та визначенні характеру сум, які вони стягують відповідно до ч.2 ст.625 ЦК. Крім того, немає єдності щодо трактування видів договорів. Таких висновків дійшли в Апеляційному суді м.Києва, узагальнивши судову практику застосування ст.625 ЦК.

«Спектр» термінологічних зворотів

У результаті проведеного узагальнення вивчено цивільні справи, що перебували на розгляді в районних судах м.Києва та Апеляційному суді м.Києва, в яких заявлялись вимоги про застосування положень ст.625 ЦК.

Проведене узагальнення свідчить, що районні суди м.Києва в більшості випадків правильно застосовують положення ч.2 ст.625 ЦК. За змістом цієї статті, боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Разом із тим аналіз судової практики свідчить, що є випадки неоднозначного трактування вказаної норми закону. По-перше, викликає труднощі застосування терміна «грошове зобов’язання» до правовідносин, в яких на одну зі сторін покладається обов’язок сплатити іншій стороні грошові кошти.

По-друге, виникають помилки при розмежуванні підстав для застосування до боржника зазначеного виду санкцій. Так, боржник може нести відповідальність за порушення умов зобов’язання, яка передбачена в самому зобов’язанні, оскільки у ст.549 ЦК як один із видів забезпечення виконання зобов’язання передбачена неустойка (штраф, пеня). Поряд з цим до нього може застосуватись і така міра відповідальності, яка перебуває поза межами зобов’язання, встановлена в ч.2 ст.625 ЦК, хоча також у ній міститься відсилання до умов: «якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом».

При цьому стягнення 3% процентів річних згідно з ч.2 ст.625 ЦК не є неустойкою, адже це захід цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов’язання. Відповідно до змісту ч.2 ст.625 ЦК фактично 3% річних є пенею, яка може застосовуватись у разі прострочення грошового зобов’язання, якщо в його умовах не був передбачений такий вид санкції за його порушення.

Однак у п.18 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012 №5 роз’яснюється, що, за змістом ст.552, ч.2 ст.625 ЦК, інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов’язання, вираженого в національній валюті, та 3% річних від простроченої суми полягають у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому суд має виходити з того, що ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов’язання.

У судовій практиці таке тлумачення вказаної норми призвело до неоднозначного застосування положень статті щодо стягнення 3% річних як ще одного, додаткового виду санкцій за прострочення зобов’язання. Адже передбачається, що така санкція має застосовуватись одночасно, незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов’язання.

У зв’язку з цим у судовій практиці немає єдності щодо трактування видів договорів, оскільки суди не можуть визначитись, до яких саме договорів слід застосовувати цей вид санкцій: до договорів, в яких не встановлені проценти за користування (безпроцентні позики); до договорів, в яких не встановлена пеня; до всіх без винятку видів грошових зобов’язань.

У ст.536 ЦК закріплено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо іншого не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Разом з тим у ч.1 ст.1048 ЦК передбачено, що коли договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку. Таким чином, постає питання про можливість застосування санкцій, передбачених ч.2 ст.625 ЦК, до договорів позики, в яких встановлено певний розмір процентів за користування коштами.

Поряд з цим законодавчо не визначена правова природа обов’язку боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції, оскільки по своїй суті це є збитки, яких зазнає кредитор при простроченні грошового зобов’язання внаслідок знецінення грошових коштів, однак обов’язок з відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, передбачений ст.623 ЦК.

Суди припускаються помилок навіть у визначенні характеру сум, які вони стягують відповідно до ч.2 ст.625 ЦК. У рішеннях судів при стягненні грошових сум можна зустріти термінологічні звороти: «інфляційна складова», «сума індексу інфляції», «сума індексації», «індекс інфляції», «інфляційні збитки», «інфляційні втрати».

Також складним є визначення природи правовідносин, що виникли між сторонами спору і які мають ознаки грошового зобов’язання. Зокрема, неможливо визначитись, чи слід розглядати як грошове зобов’язання правовідносини, які виникають між сторонами на підставі рішення суду про стягнення певної суми (як з договірних, так і з деліктних правовідносин). Якщо рішенням суду стягнуто з відповідача на користь позивача грошові кошти і такий обов’язок є по суті грошовим, а рішення боржником не виконується, то з якої дати має обчислюватись термін прострочення — з дати набрання рішенням суду законної сили чи з дати закінчення строку на добровільне виконання рішення суду після відкриття виконавчого провадження.

На конкретних прикладах

У більшості випадків суди задовольняли вимоги про стягнення інфляційних втрат та 3% річних одночасно зі стягненням неустойки (пені), яка була передбачена умовами договору. Однак в окремих випадках мали місце відмови в задоволенні вимог про стягнення санкцій, що передбачені в ч.2 ст.625 ЦК.

Так, рішенням Апеляційного суду м.Києва від 11.09.2012 скасовано рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 5.07.2012 у справі за позовом О. до Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Стокмастер», третя особа — Венчурний пайовий інвестиційний фонд «Київщина-житло», про стягнення грошових коштів за інвестиційним договором та збитків за неналежне виконання договору. Позивачка вказувала, що, отримавши квартиру, яка була побудована за інвестиційним договором, вона виявила, що її площа менша за договірну на 1,51 м². Відповідач визнав обов’язок повернути 9815 грн. за додатком №5 від 27.11.2010 до вказаного інвестиційного договору. Однак відповідач не повернув зазначених грошей, тому позивачка просила стягнути на свою користь із відповідача 15934,10 грн., з яких: 9815 грн. коштів за договором, 1800,50 грн. 3% річних та 4318,60 грн. інфляційних втрат на підставі ст.625 ЦК. Скасовуючи рішення та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що, правильно встановивши обов’язок відповідача повернути позивачеві 9815 грн. за договором інвестування як надлишково сплачені, суд першої інстанції не врахував, що станом на день звернення позивача до суду із зазначеним позовом набула чинності ч.4 ст.3 закону «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» від 25.12.2008 №800-VI, яка й підлягала застосуванню для вирішення справи та звільняла відповідача від стягнення коштів, що передбачені ст.625 ЦК.

При вирішенні справи за позовом В. до ПрАТ «Український Страховий Дім» про стягнення страхового відшкодування та моральної шкоди Шевченківський районний суд м.Києва ухвалив рішення про стягнення пені за прострочення виконання зобов’язань. Однак у задоволенні вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних було відмовлено. Відмовляючи в стягненні інфляційних втрат та 3% річних, оскільки предметом спору в цій справі є виплата страхового відшкодування за договором добровільного страхування наземних транспортних засобів, а не стягнення боргу за грошовим зобов’язанням, суд вважав за можливе відмовити позивачу в задоволенні цієї вимоги.

Це рішення Шевченківського райсуду м.Києва від 1.09.2011 щодо стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних та інфляційних втрат скасоване та ухвалене нове, про задоволення вказаних вимог.

У своєму рішенні Апеляційний суд м.Києва від 1.02.2012 зазначив, що оскільки зобов’язання страховиків у разі настання страхового випадку зводиться до здійснення страхової виплати, то таке зобов’язання є грошовим і в разі прострочення його виконання настає відповідальність, передбачена ч.2 ст.625 ЦК. Зокрема, сплата боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Річні проценти, так само як і інфляційні втрати на суму боргу, входять до складу грошового зобов’язання і, на відміну від пені, не є санкцією за порушення грошового зобов’язання, а є способом захисту майнового права та інтересу, що полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляції і в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування отриманими ним грошовими коштами, що належить сплатити кредиторові. Тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов’язання. Таким чином, інфляційні нарахування на суму боргу та 3% річних є наслідком невиконання грошового зобов’язання.

Застосування спеціальних строків

У ст.257 ЦК передбачена загальна позовна давність тривалістю в 3 роки. Оскільки застосування санкції у вигляді сплати 3% річних не є неустойкою, підстав для застосування спеціальних (скорочених) строків відповідно до ст.258 ЦК немає.

Так, рішенням Печерського районного суду м.Києва від 27.07.2012 відмовлено в задоволенні позову П. до ПрАТ «Український страховий капітал» про стягнення моральної шкоди, пені, інфляційних збитків, 3% річних.

Це рішення скасоване рішенням Апеляційного суду м.Києва від 6.12.2012 у частині вирішення позовних вимог про стягнення пені, інфляційних збитків та 3% річних, та ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто на користь позивача пеню за несвоєчасну виплату страхового відшкодування за період з 28.10.2010 до 9.10.2011 у розмірі 710,72 грн., інфляційні збитки за період з грудня 2008 р. до жовтня 2011 р. у розмірі 6247,01 грн., 3% річних за період з 1.11.2008 до 9.10.2011 в розмірі 1806,34 грн. та 441,90 грн. на відшкодування судових витрат, а всього — 9205,97 грн.

Скасовуючи в цій частині рішення суду першої інстанції, Апеляційний суд м.Києва зазначив, що позовна давність є строком, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права та інте­ресу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в 3 роки. До вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік (стст.256—257, ч.2 ст.258 ЦК).

Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов’язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ст.261 ЦК).

Оскільки зобов’язання страховиків у разі настання страхового випадку полягає у здійсненні страхової виплати, то таке зобов’язання є грошовим. У разі прострочення його виконання настає відповідальність, передбачена ч.2 ст.625 ЦК, зокрема сплата боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Проценти річних, так само як і інфляційні витрати на суму боргу, входять до складу грошового зобов’язання і, на відміну від пені, не є грошовою санкцією за порушення грошового зобов’язання, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляції і одержанні компенсації (плати) від боржника за користування отриманими ним грошовими коштами, що підлягають сплаті кредитору. Тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов’язання.

Тому стосовно вищезазначеної справи за позовом П. до ПрАТ «Український страховий капітал», враховуючи ту обставину, що здійснення виплати страхового відшкодування повинно було відбутися, за відсутності доказів іншого, у листопаді 2008 р., сума страхового відшкодування підлягає індексації з грудня 2008 р. З огляду на це 3% річних за прострочення виплати страхового відшкодування слід було нараховувати не з 8.10.2008, як вимагав позивач, а з листопада 2008 р.

При вирішенні справи за позовом ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до К. та A. про солідарне стягнення заборгованості судом було задоволено позов та солідарно стягнуто з відповідачів на користь позивача 1457390 грн. 35 коп. пені, нарахованої з 13.03.2006 до 20.11.2011, тоді як позов до суду поданий 1.06.2010.

Рішенням Апеляційного суду м.Києва від 3.07.2012 змінено рішення Шевченківського райсуду м.Києва, зокрема змінено розмір пені з 1457390 грн. 35 коп. на 374823 грн. 09 коп. з таких підстав.

Апеляційний суд м.Києва зазначив, що суд першої інстанції не звернув уваги на пропуск позивачем річного строку щодо вимог про стягнення неустойки та безпідставно не застосував до цих вимог позовну давність. Хоча представник відповідача К. у своїх запереченнях вказав про сплив позовної давності стосовно стягнення пені у вказаний строк та необхідність застосування наслідків пропуску строку позовної давності.

У зв’язку з цим рішення Шевченківського райсуду м.Києва щодо стягнення з К., A. на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» пені за несвоєчасне погашення кредиту та відсотків за користування кредитними коштами було змінено шляхом зменшення розміру пені з 1457390 грн. 35 коп. на 374823 грн. 09 коп. Апеляційний суд м.Києва взяв за основу розрахунок пені позивача за останній рік невиконання основного зобов’язання в межах строку позовної давності за основним зобов’язанням.