Від назви операції зміст не змінюється

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу, може бути визнаний недійсним

Верховний Суд України

Іменем України
Ухвала

2 лютого 2011 р. м.Київ

Колегія суддів Верховного Суду України у складі:

головуючого — Патрюка М.В.,
суддів: Гуменюка В.І., Луспеника Д.Д., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «УСП-Груп» про визнання договору недійсним, стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою Особи 3 на рішення Оболонського районного суду м.Києва від 17.09.2009 та ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 3.11.2009,

ВСТАНОВИЛА:

У травні 2009 року Особа 3 звернувся до суду з указаним позовом, зазначаючи, що 13.03.2008 між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «УСП-Груп» (далі — ТОВ «У.») було укладено договір про надання учаснику програми послуг, спрямованих на придбання транспортного засобу через «Українську соціальну програму», організовану товариством. На виконання умов цього договору він сплатив відповідачу реєстраційний платіж у розмірі 6528 грн. 20 коп. та щомісячні платежі в розмірі 10450 грн.

30.12.2008 він звернувся до ТОВ «У.» з листом про повернення йому коштів у зв'язку зі складними сімейними обставинами та усвідомленням ним незаконного здійснення відповідачем своєї діяльності, на який отримав відповідь, що для повернення коштів йому необхідно написати заяву про розірвання договору. Проте в разі розірвання договору сума реєстраційного платежу не повертається, а в разі визнання його недійсним повертається вся сплачена ним грошова сума та є можливість відшкодування моральної шкоди.

Також вважає, що ТОВ «У.» своєю діяльністю порушує закони «Про соціальні послуги», «Про рекламу» і «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Посилаючись на те, що відповідач надає послуги без відповідної ліцензії, позивач просив визнати вказаний договір недійсним, стягнути з відповідача кошти в розмірі 16978 грн. 20 коп., 5 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди та судові витрати.

Рішенням Оболонського районного суду м.Києва від 17.09.2009, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 3.11.2009, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі Особа 3 посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права й просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення.

Ураховуючи положення п.2 розд.ХІІІ «Перехідні положення» закону від 7.07.2010 №2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів», справа розглядається за правилами ЦПК від 18.03.2004 в редакції, чинній до введення в дію закону від 7.07.2010.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, котрі були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи в задоволенні позову Особі 3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивач добровільно уклав оспорюваний договір, при цьому він отримав вичерпну інформацію щодо умов діяльності відповідача та участі в зазначеній програмі, про що свідчать його особисті підписи.

Проте з такими висновками судів повністю погодитись не можна.

Згідно із ч.3 ст.215 ЦК, якщо недійс­ність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 1 ст.227 ЦК визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Судом установлено, що 13.03.2008 між сторонами було укладено договір, предметом якого є надання позивачу послуг, спрямованих на придбання транспортного засобу через «Українську соціальну програму».

УСП — це програма, метою якої є придбання учаснику УСП товару з розстрочкою платежу на досить тривалий час у порядку та на умовах, передбачених договором і додатками до нього (визначення термінів у додатку №2 від 13.03.2008 до оспорюваного договору (далі — додаток №2)).

Відповідно до п.1.4 ст.1 додатку №2 учасник доручає товариству використовувати суми чистих платежів для формування фонду для здійснення оплати товару на користь учасників УСП.

За надання послуг за програмою учасник сплачує реєстраційний платіж і комісійну плату (пп.«в» п.2.1 ст.2 додат-ку №2, додаток №1).

Пунктом 8.1 ст.8 додатку №2 визначено, що товариство проводить оплату товару та організовує його передачу у власність учасника УСП, який одержав право на отримання товару в найближчий термін, можливий для товариства, але не пізніше 30 днів після того, як учасник програми виконає вимоги цієї статті.

Згідно із ч.1 ст.4 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими вважаються такі послуги:

1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та (або) їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; 2) довірче управління фінансовими активами; 3) діяльність з обміну валют; 4) залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення; 5) фінансовий лізинг; 6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; 7) надання гарантій та поручительств; 8) переказ грошей; 9) послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення; 10) торгівля цінними паперами; 11) факторинг; 12) інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у п.5 ч.1 ст.1 цього закону.

Пунктом 5 ч.1 ст.1 указаного закону визначено, що фінансові послуги — це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Наведене свідчить про те, що перелік фінансових послуг, передбачений законом «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», не є вичерпним, визначення послуг як фінансових можливе при відповідності операцій критеріям, установленим п.5 ч.1 ст.1 зазначеного закону.

У листі Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 22.04.2008 №4765/07-11 зазначено, що за наданою ТОВ «У.» інформацією останнє здійснює операції з «адміністрування придбання у групах», така діяльність має ознаки фінансової послуги, але не віднесена законодавством до певного виду цих послуг.

У листі Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 24.04.2009 №5737/12-12 також указано, що надання послуг при придбанні товарів у групах містить ознаки фінансової послуги, пов'язаної з прямим залученням фінансових активів від фізичних осіб. Водночас відповідно до ст.34 закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватися лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

На обгрунтування позовних вимог Особа 3 посилався на те, що діяльність ТОВ «У.» фактично є діяльністю з надання фінансових послуг, оскільки має характерні для таких послуг ознаки, але здійснюється відповідачем без відповідної ліцензії.

Однак суд, на порушення вимог стст.213, 214 ЦПК, зазначених обставин справи та положень закону не врахував; доводів позивача в достатньому обсязі не перевірив; не дав відповідної правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам і не з'ясував належним чином питання: які правовідносини охоплюються поняттям «операції з адміністрування придбання в групах», чи дійсно діяльність відповідача підпадає під цю категорію послуг та чи не належить ця діяльність до сфери фінансових послуг, урегульованих законом «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», унаслідок чого дійшов передчасного висновку про недоведеність позовних вимог.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, на зазначені порушення уваги не звернув.

За таких обставин визнати ухвалені судові рішення законними та обгрунтованими не можна, тому вони підлягають скасуванню з переданням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись стст.336, 338 ЦПК, колегія суддів Верхового Суду

УХВАЛИЛА:

Касаційну скаргу Особи 3 задовольнити частково.

Рішення Оболонського районного суду м.Києва від 17.09.2009 та ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 3.11.2009 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.