Вибирати право, що регулює зовнішньоекономічний контракт, слід обережно
Як свідчить світова практика, близько 70% зовнішньоекономічних операцій укладають сторони, що займають різне економічне становище: наприклад, коли одна зі сторін є більшим підприємством і, таким чином, вважається ніби сильнішою. Як правило, сильніша сторона намагається диктувати свої умови, включаючи і регулююче право контракту, і арбітражне застереження. Що стосується решти контракту, то тут права сторін приблизно рівні. Спробуємо розібратись, яке право повинне регулювати зовнішньоекономічний контракт і яке арбітражне застереження найбільш прийнятне для українських підприємців.
Перевага — на боці сильного
Що таке регулююче право? Це сукупність конкретних норм, за допомогою яких тлумачитимуть контракт, на основі яких регулюватимуть права й обов'язки сторін у процесі виконання і припинення дії контракту, а також у разі виникнення спору між останніми.
Яке регулююче право сторони зазвичай указують у зовнішньоекономічному контракті? Існує тільки три варіанти:
1) сторони як регулююче право обирають національні норми права однієї зі сторін контракту;
2) як регулююче право обирають норми права іншої держави, резидентами якої сторони контракту не є;
3) сторони не вказують регулююче право або ж прямо вказують у контракті, що договір не підпорядкований нормам будь-якого законодавства і регулюється тільки тими положеннями, які закріплені в самому контракті.
Розглянемо детальніше кожен з варіантів.
У першому випадку чітко виражений дисбаланс сторін. Сторона, національне право котрої вибране як регулююче право контракту, відразу опиняється в привілейованому становищі. Вона знає своє національне право і розуміє, як правильно, грамотно виконувати договір, щоб не виникло відповідальності внаслідок неправильного або неповного виконання умов контракту, також вона розуміє всі можливі наслідки неналежного виконання. У такому разі вказана сторона зазвичай користується послугами штатних юристів, і, природно, витрати на отримання юридичних консультацій у процесі виконання договору в неї, як правило, менші, ніж в іншої сторони.
Інша сторона не знає досконально права й не обізнана в повному обсязі з торговими звичаями, у зв'язку із чим частіше допускає помилки, які можуть призвести до настання юридичної відповідальності. До того ж витрати на юристів і адвокатів іншої сторони на території опонента у разі виникнення спору завжди будуть більші.
Penalty за помилку
Найпоширенішою помилкою сторін є вказівка як регулюючого права третьої держави. У такій ситуації жодна зі сторін контракту не знає досконально законодавства іншої держави і, як показує практика, в момент підписання такого договору не до кінця усвідомлює свої права й обов'язки, передбачені в договорі, а в окремих випадках і предмет договору.
Вказана ситуація зумовлена тим, що згідно із законодавством третьої сторони тип договору, який уклали сторони, може передбачати інші права й обов'язки, ніж ті, які припускали сторони при укладенні договору. З такою ж проблемою сторони можуть стикнутись і при тлумаченні контракту.
Наприклад, англійське матеріальне право — прецедентне право. Це передусім означає, що воно постійно розвивається і змінюється. Єдиних кодифікованих правових баз із відкритим доступом немає. Запитаймо себе: чи знаємо ми англійське право настільки, щоб передбачити всі можливі наслідки? Відповідь очевидна.
Розглянемо ситуацію, коли в контракті, в якому як регулююче виступає англійське право, сторони вказують, що в разі невиконання зобов'язання одна сторона виплачує іншій певний штраф і пеню (на англ. penalty — покарання, стягнення, штраф). Англійське право не передбачає каральних санкцій, тому зі сторони, що допустила прострочення, надалі навіть теоретично неможливо отримати будь-які суми ні як пеню, ні як штраф.
Контракт над усе
Іноді трапляються договори, в яких сторони не вказують регулюючого права або ж прямо зазначають про непідпорядкованість нормам якого-небудь законодавства і регулювання відносин тільки положеннями, закріпленими в контракті. Незастосування будь-якого законодавства можливе тільки до виникнення спору. У разі ж його виникнення такий контракт усе одно буде підпорядкований якомусь законодавству, швидше за все, національному законодавству сторони, на території якої відбувається більша частина виконання контракту.
Хто підпорядковуватиме такий контракт якому-небудь законодавству? Спочатку проведуть аналіз юристи постраждалої сторони, вироблять позицію та, що вельми ймовірно, зможуть переконати арбітраж або суд у необхідності застосування саме цього права (тому що в момент підготовки позову юристи розглянуть різні варіанти підпорядкування договору якому-небудь законодавству).
Також відомі випадки, коли в контракті вказують системи права, яких не існує, наприклад:
- європейське право (є право конкретних країн ЄС);
- американське право (є право конкретного штату);
- британське право (є право Англії, Шотландії, Ірландії).
Указуючи такі псевдосистеми, сторони прирікають свій контракт на статус угоди, в якій відсутнє регулююче право, з наслідками, описаними вище.
Універсальні правила гри
Найбільш прийнятним виходом, що дозволяє зберегти паритет сторін, є застосування як регулюючих норм так званого м'якого права. Одним з яскравих прикладів такого права є Принципи міжнародних комерційних договорів, опубліковані Міжнародним інститутом уніфікації приватного права в 1994 р. (принципи УНІДРУА). УНІДРУА — це інститут, який отримав назву від французького unidrior — уніфіковане право.
Провівши величезну роботу, проаналізувавши норми національного права і звичаїв ділового та торгового оборотів країн англо-американського і романо-германського права, країн, що розвиваються (до яких належать і країни СНД), в міжнародному інституті створили звід уніфікованих норм права, які регулюють порядок укладання, виконання, припинення, зміни контракту і, відповідно, обсяги відповідальності. Унікальність цього документа визначається тим, що його правила можна застосовувати для звичайної торгової діяльності країн різних систем права. Це звід саме уніфікованих норм і правил.
Ідея розробки принципів звелася, по суті, до того, щоб вивчити торгові звичаї країн різних систем права. Необхідно відзначити, що не національні норми права формують торгові звичаї, а, навпаки, торгові звичаї формують національне торгове право. У результаті вивчення саме торгових звичаїв країн різних систем права з'явилися Принципи міжнародних комерційних договорів, які мали кілька редакцій: перша — 1994 року, друга — 2004-го й остання на сьогодні — 2010 року.
Є також своя специфіка — редакція не змінюється, а лише доповнюється новими нормами. Це свідчить про те, що, яку б редакцію не застосовували сторони в момент укладення договору, вона не змінить свого статусу.
Значущість принципів як джерела міжнародного приватного права дуже велика. У липні 2007 року вони були схвалені Комісією ООН з прав міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ).
Отже, найбільш доцільним є визначення принципів УНІДРУА як матеріального права, що регулює ЗЕД-контракт. Сторони також можуть визначати частину норм УНІДРУА, наприклад розділи, пов'язані зі зміною сторони в договорі або з визначенням обсягу відповідальності.
При цьому слід ураховувати, що якщо в принципах УНІДРУА будуть відсутні норми, здатні врегулювати виниклий між сторонами спір, то при винесенні рішення арбітражний трибунал використовуватиме інші норми. Такі норми можуть бути взяті як з міжнародних джерел права (конвенції, директиви і т.д.), так і з національного законодавства однієї зі сторін спору.
Підбиваючи підсумки, відзначимо, що, займаючись підготовкою зовнішньоекономічних контрактів, юристові слід приділяти особливу увагу вибору норм права, які регулюють такий контракт. Не слід як регулюючі норми обирати право країни, з яким ви не знайомі, а також іти в договорі від визначення регулюючого контракт права. Зокрема, можна порекомендувати визначати як регулююче контракт право принципи УНІДРУА.
Весь номер в форматі PDF
(pdf, 8.65 МБ)
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!